Библиотека java книг - на главную
Авторов: 48455
Книг: 121050
Поиск по сайту:
Войти
Логин:

Пароль:

регистрация  :  забыли пароль?
 
Жанры:
 


     Реклама:     
     

Читать онлайн книгу «Фірма»

    
размер шрифта:AAA

Джон Ґрішем
Фірма

1

Олівер Ламберт, керівник фірми, всоте вчитувався у резюме та все не знаходив у тому Мітчелі І. Мак-Дірі нічого, що б йому не сподобалося, принаймні на папері. Розумний, амбітний, на вигляд теж нічого. А ще той був голодний: з таким походженням мусив бути. Одружений — обов’язкова умова для роботи у них, — ще жодного разу до фірми не приймали неодруженого юриста; а ще тут косо позирали на розлучених, ловеласів та пияків. У контракті був навіть пункт про проходження тесту на наркотики. Він мав ступінь з бухгалтерської справи, екзамен здав з першого разу, пред’явив диплом юриста-податківця; і це стало вирішальним при наймі на роботу у фірмі, пов’язаній із податками. Білий — у фірму не беруть чорношкірих. Досягти такого вдається завдяки секретності й корпоративності, і ще тому, що фірма не публікувала оголошень про пошук кандидатів на посади. От інші фірми мали таку практику і кольорових теж наймали. А фірма ж, наймаючи людей вибірково, залишається білою, мов лілея. До того ж вона розташована не де-небудь, а в Мемфісі, освіченим же кольоровим кортить потрапити до Нью-Йорка, Вашингтона, або ж Чикаго. А ще Мак-Дір — чоловік, у фірмі немає жінок. Лише раз було допущено помилку, в середині сімдесятих років. Тоді на роботу найняли одну блискучу випускницю Гарварда. З’ясувалося, вона, хоч і жінка, та в податках була просто асом; у фірмі вона пропрацювала чотири буремні роки і загинула в автокатастрофі.
Так-так, на папері все ніби непогано. Це їхній найкращий кандидат. Та фактично інших перспектив цього року й не було. Список претендентів короткий. Або Мак-Дір, або ніхто.
Ройс Мак-Найт, старший компаньйон, керівник фірми, уважно проглянув досьє з написом «Мітчел Мак-Дір — Гарвард». Досьє було завтовшки з дюйм, надруковане дрібним шрифтом, кілька світлин теж долучили, а підготували його колишні співробітники ЦРУ, які тепер працювали у приватній детективній агенції у Бетезді. Сама агенція була клієнтом їхньої фірми і раз на рік безоплатно надавала їм подібні конфіденційні послуги. Вони запевняли, що їм нескладно понишпорити, повишукувати щось про студентів-юристів, які й гадки про те не мали. Так, наприклад, дізналися, що Мак-Дір волів би з північного сходу переїхати в інші краї, про те, що йому надійшли три пропозиції про працевлаштування: дві з Нью-Йорка, одна з Чикаго, і що найвищий запропонований оклад становив 76 000 доларів на рік, а найнижчий — 68 000 доларів. Він користувався попитом. На другому курсі навчання під час іспиту з гарантійних зобов’язань мав можливість списати, та нею не скористався, а іспит здав найкраще у групі. Два місяці тому на вечірці в коледжі він відмовився від запропонованого кокаїну, і коли присутні заходилися його нюхати, він просто звідти поїхав. Часом дозволяв собі лиш бокал пива. Спиртне дорого коштувало, а грошей у нього катма — мав заборгованість (23 000 доларів студентської позики). Він був голодним.
Ще раз погортавши досьє, Ройс Мак-Найт усміхнувся. Цей хлопець був їхньою людиною.
Ламару Квіну вже виповнилося тридцять два роки, однак він ще не став повноправним компаньйоном. Сюди його сьогодні покликали для того, щоб своїм молодечим виглядом і діями він підтримав відповідний імідж фірми «Бендіні, Ламберт і Лок», яка і справді була молодою, адже більшість її партнерів ішли у відставку хто ледь після п’ятдесяти, а хто й ще раніше — і в грошах прямо-таки купалися. Він обов’язково стане компаньйоном. Йому вже гарантовано до кінця життя щорічний дохід, виражений шестизначною цифрою, тож тепер можна й насолодитися розкішшю зшитих на замовлення костюмів вартістю тисяча двісті доларів, які так гарно облягають його високу атлетичну фігуру. Він безтурботно пройшовся готельним номером, ціна якого становила тисячу доларів на добу, налив собі кави без кофеїну. Поглянув на годинник. Перевів погляд на двох компаньйонів, що сиділи під вікнами за столом для засідань.
Рівно о пів на третю у двері постукали. Ламар поглянув на чоловіків, ті сховали резюме та досьє до розкритого кейса. Усі потяглися по свої піджаки. Ламар застебнув свій на верхній ґудзик і відчинив двері.
— Мітчел Мак-Дір? — запитав він, усміхаючись якнайширше і подаючи руку для привітання.
— Так.
Вони енергійно потисли руки.
— Радий з вами познайомитися, Мітчеле. Я Ламар Квін.
— Дуже приємно. Прошу, називайте мене Мітч. — Він увійшов до кімнати й швидким поглядом окинув просторий номер.
— Гаразд, Мітчу.
Поклавши руку гостеві на плече, Ламар підвів його до столу, партнери теж відрекомендувалися. Розмовляли з ним надзвичайно тепло й сердечно. Запропонували каву, тоді воду. Усі сіли за блискучий стіл із червоного дерева і далі обмінювалися люб’язностями. Мак-Дір розстебнув плаща, схрестив ноги. У пошуках роботи він уже почувався ветераном. А ще зрозумів, що потрібен цим людям. Можна було розслабитися. Маючи про запас три пропозиції від найпрестижніших фірм у країні, він уже не відчував гострої потреби у цій співбесіді, у цій фірмі. Тож може собі дозволити хоч трохи самовпевненості. Та й приїхав він сюди швидше просто з цікавості. А ще дуже хотілося теплої погоди.
Олівер Ламберт, директор фірми, поклав лікті на стіл, посунувся вперед, тим самим узявши на себе ініціативу у співбесіді. Був говірким, умілим співрозмовником, мав м’який, майже професійний баритон. У шістдесят один рік він вважався дідусем фірми і свій час здебільшого присвячував врівноваженню виявів непомірного честолюбства окремих юристів, можливо, найбагатших у країні. Він був добрим порадником — до нього завжди зверталася молодь. Містер Ламберт і наймом персоналу займався, тож саме від нього нині залежала доля Мітчела І. Мак-Діра.
— Ви вже, певно, стомилися від співбесід? — запитав Олівер Ламберт.
— Не дуже. Без цього не обійдешся.
Усі йому підтакнули: це правда. Неначе лиш учора вони проходили співбесіди, подавали резюме і холонули зі страху — ану ж як не знайдуть роботи, і виявиться, що три роки поту й зубріння підуть коту під хвіст? Так, вони добре розуміли його стан, та то нічого.
— Можна вам поставити запитання? — запитав Мітч.
— Звичайно.
— Звісно.
— Будь-яке.
— Чому співбесіда проводиться у цьому готельному номері? Інші фірми їх проводили в університетському містечку через бюро працевлаштування.
— Гарне запитання.
Троє кивнули й обмінялися поглядами — так, гарне запитання.
— Мабуть, я спробую вам відповісти, Мітчу, — слово взяв Ройс Мак-Найт, управитель. — Для цього потрібно збагнути, що ж таке наша фірма. Ми особливі, і цим пишаємося. У штаті працює сорок один юрист, тож порівняно з іншими, наша фірма невелика. Багатьох на роботу не приймаємо — одного на два роки, десь так. У нас найвища зарплатня по країні, та й надбавки теж. І я не перебільшую. Тому ми перебірливі. І свій вибір ми зупинили на вас. Лист, що його ви отримали минулого місяця, був вам надісланий після того, як ми переглянули кандидатури більше ніж двох тисяч випускників найкращих юридичних шкіл. Лише одному вам було надіслано такого листа. Ми публічно не даємо оголошення про вакансії і не приймаємо заявок. Ми діємо помірковано і маємо власний стиль. Ось така наша відповідь на запитання.
— Дякую, доволі вичерпна відповідь. А на чому спеціалізується фірма?
— Податки. Певні види цінних паперів, нерухомість, банківська справа, та на вісімдесят відсотків — це податки. Тому ми так прагнули зустрічі з вами, Мітчу. У питанні податків у вас надзвичайні знання.
— А чому ви пішли навчатися у Західний Кентуккі? — поцікавився Ламар Квін.
— Це просто. Як платню за навчання мені запропонували грати у футбол за університетську команду. Інакше я би не навчався — коледж був для мене недоступний.
— Розкажіть про свою родину.
— Невже це так важливо?
— Це дуже для нас важливо, Мітчу, — душевно мовив Ройс Мак-Найт.
«Всі вони таке кажуть», — подумав Мак-Дір.
— Ну, гаразд. Мій батько загинув під завалом у вугільній шахті, мені тоді було сім років. Мати знову вийшла заміж і проживає у Флориді. Я мав двох братів. Расті загинув у В’єтнамі. Другого брата звуть Рей Мак-Дір.
— І де він?
— Пробачте, але це не ваша справа.
Він виклично подивився, ніби вже приготувався до бійки. У досьє про брата не було нічого.
— Ну, вибачте, — співчутливо мовив управляючий.
— Мітчу, фірма розташована у Мемфісі, — сказав Ламар. — Вас це не хвилює?
— Ні, зовсім ні. Я не люблю холод.
— Бували коли-небудь там?
— Ні.
— Тож побуваєте, і вже скоро. Вам там сподобається.
Мітч усміхнувся, кивнув, підігруючи. Невже вони серйозно? Як це він може обрати маленьку фірму в маленькому містечку, коли на нього чекає Волл-стріт?
— Які у вас були успіхи на заняттях?
— Я входив до першої п’ятірки, — так, він був з-поміж п’яти найкращих, а не просто у складі п’яти відсотків кращих.
О, цю відповідь добре зрозуміли всі троє: п’ятеро найкращих із трьох сотень. Міг би й додати: він третій, так близько до найпершого, та промовчав. Ці люди, з якими він розмовляв, закінчили виші не такого рангу — Чиказький, Колумбійський, Вандербільта — він вже знав це після побіжного перегляду юридичного довідника Мартиндейла-Габела. Знав, що навчанням не дуже цікавитимуться.
— А чому ви обрали Гарвард?
— Насправді Гарвард обрав мене. Я подав документи до кількох вишів, на навчання мене брали всі. Та у Гарварді запропонували кращу фінансову підтримку. І ще, я вважав і тоді, і тепер, що в Гарварді найкраща юридична школа.
— Бачу, Мітчу, справи у вас тут непогані, — задоволено переглядав резюме містер Ламберт. Досьє лежало у кейсі, схованому під столом.
— Дякую. Я старався.
— У вас найвищі результати з дисциплін оподаткування і цінних паперів.
— Так, це мене найбільше цікавить.
— Ми переглянули ваші творчі роботи, чудово.
— Дякую. Мені подобається проводити дослідження.
Він явно збрехав, однак усі кивнули і прийняли його відповідь. Так, то був ритуал. Дійсно, жоден студент чи юрист при здоровому глузді не отримує анінайменшого задоволення від дослідження у галузі фінансів, одначе кожен перспективний правознавець виплекав у собі любов до бібліотеки.
— Розкажіть нам про дружину, — майже боязко попросив Ройс Мак-Найт. Вони вже підготувалися до нового опору, та запитання було стандартним для будь-якої організації — не вимагало викладення сокровенних таємниць.
— Її звати Еббі. В університеті Західного Кентуккі вона отримала ступінь з дошкільної освіти. Ми закінчили навчання одночасно й одразу ж побралися — наступного тижня. Останні три роки вона працює в приватному дитсадку неподалік од Бостонського коледжу.
— І як ваш шлюб...
— Ми дуже щасливі. За стільки років навчання вже добре вивчили одне одного.
— А у футбольній команді ви грали на якій позиції? — Ламар спрямував бесіду в менш делікатне русло.
— Захисником. Мені доводилося дуже багато часу проводити на полі, поки я не пошкодив коліно в останній грі за університет. Наша команда з Західного Кентуккі — єдина, яка не здає своїх позицій. Я грав чотири роки поспіль, починав із юніорської команди. Та от коліно добре й досі не зажило.
— І як же вам вдалося бути відмінником, та ще й грати футбол?
— На першому місці в мене завжди були підручники.
— А я щось не уявляю, щоб коледж в Кентуккі був одним із найкращих, — пирхнув Ламар і дурнувато всміхнувся, правда, одразу про те й пожалкував. Ламберт і Мак-Найт насупилися — явно збентежені його хибою.
— Не гірший за університет Канзасу, — відповів Мітч. Вони завмерли — усі завмерли — здивовано перезирнулися. Цей Мак-Дір знав, що Ламар Квін закінчив коледж у Канзасі. Вони ж ніколи не зустрічалися, і хто саме з фірми з ним проводитиме співбесіду знати Мак-Дір теж не міг, — і все одно він знав! Видно, зазирнув до довідника Мартиндейла-Габела та все вирахував. Це ж треба — перечитати біографічні дані всіх сорока одного співробітника фірми, а при зустрічі згадати, що єдиний лиш Ламар Квін навчався у Канзасі. Оце так! Вони й справді були приголомшені.
— Перепрошую, я не мав того говорити, — вибачився Ламар.
— Пусте, — Мітч по-дружньому всміхнувся. Мовляв, усе те дрібниці.
Олівер Ламберт прокашлявся. Час було продовжити розмову.
— Мітчу, у фірмі не схвалюють пияків та донжуанів. Хоча ми й не пуритани, та бізнес понад усе. Ми і за славою не женемося, однак працюємо багато. І гроші гарні заробляємо.
— Ну все, що ви говорите, мені підходить.
— Фірма має право перевіряти співробітників на наркотики.
— Я не вживаю наркотиків.
— Це добре. Які ваші релігійні погляди?
— Методистська церква.
— Гаразд. У фірмі є прихильники різних віросповідань — католики, баптисти, прихожани єпископальної церкви. Це справа кожного, але ми маємо знати. Нам потрібна стабільна родина. Коли юристи щасливі, вони продуктивніше працюють. Тому ми й ставимо такі запитання.
Мітч усміхнувся й кивнув. Таке він уже чув, і не раз.
Трійця обмінялася поглядами, тоді знову зосередилася на Мітчеві. Отже, бесіда досягла певної точки, коли претендентові вже самому дозволялося поставити одне-два ввічливі запитання. Мітч змінив позу — перехрестив ноги. Головне питання — це гроші — він мав порівняти запропоновані суми. Якщо його платня буде нижчою, ніж в іншій фірмі, тоді — бувайте, джентльмени, радий був зустрітися. Ну а якщо сума здасться привабливою, то відтак уже обговоримо з вами і родину, й шлюб, і футбол, і релігію. Він мав досвід таких бесід, знав: уникатимуть прямих відповідей, аж поки стане всім незручно, та очевидно, що говоритимуть про що завгодно, тільки не про гроші. А нумо для початку легше запитання.
— З чого мені доведеться починати?
Закивали — запитання сподобалося. Ламберт із Мак-Найтом поглянули на Ламара — відповідь за ним.
— У нас ви пройдете щось на кшталт дворічного стажування, хоча ми це називаємо інакше. Відвідуватимете семінари в різних куточках країни. Вам ще багато чому треба навчитися. Наступної зими два тижні проведете у Вашингтоні, в інституті податків. Фірма пишається своїми професіоналами, тому для всіх співробітників навчання є обов’язковим. Якщо ви захочете захистити дисертацію з дисципліни податків, ми заплатимо за ваші витрати. Що ж до юридичної практики, то в перші два роки на цікаве не сподівайтеся. Ваша робота — папери й усе інше, настільки ж нудне. Та вам плататимуть гарно.
— Скільки?
Ламар глянув на Ройса Мак-Найта, який не зводив погляду з Мітча.
— Ми обговоримо фінансові питання та бонуси, коли ви приїдете у Мемфіс.
— Я маю знати хоча б приблизну цифру, інакше до Мемфіса я можу й не доїхати, — сказав це з трохи зверхньою посмішкою, однак м’яко. Він розмовляв як людина, що вже мала три пропозиції.
Партнери всміхнулися. Першим заговорив Ламберт.
— Гаразд, основний оклад у перший рік роботи — вісімдесят тисяч доларів плюс преміальні. Вісімдесят п’ять тисяч наступного року, плюс преміальні. Низьковідсоткова позика на придбання будинку. Членство у двох клубах. І новий «БМВ». Колір автомобіля виберете самі, звісно.
Погляди трійці прикипіли до його вуст — стискав їх, а м’язи діяли супроти волі: він не міг стримати усміх. Аж форкнув.
— Це просто неймовірно, — промурмотів Мітч. Вісімдесят тисяч у Мемфісі — це було все одно, що сто двадцять тисяч у Нью-Йорку. І що той іще сказав — «БМВ»?! Його «мазда» намотала вже десь із мільйон миль і якийсь час стояла на приколі, чекала, поки він назбирає грошей на новий стартер.
— І додатково ще певні пільги — про них ми з вами з радістю побалакаємо в Мемфісі.
Враз неймовірно захотілося побувати в Мемфісі. Там же, здається і річка якась є?
Нарешті вдалося вгамувати усміх і трохи опанувати себе. Строго й поважно поглянувши на Олівера Ламберта, наче й забувши про гроші, будинок та «БМВ», він сказав:
— Розкажіть про вашу фірму.
— У нас працює сорок один юрист. В перерахунку на одного працівника ми маємо дохід набагато більший, ніж будь-яка інша фірма такого рівня, а також більші, найкрупніші фірми в країні. Ми надаємо послуги лише заможним клієнтам — корпораціям, банкам і багатіям, які без нарікань здатні викладати великі гроші. Ми спеціалізуємося на міжнародному оподаткуванні, що доволі цікаво і прибутково. Ми ведемо справи тільки з тими, хто спроможний платити.
— За який час співробітник може стати компаньйоном?
— В середньому за десять років, і це десять років нелегкої праці. У нас звичне діло, коли компаньйон за рік заробляє півмільйона доларів, і більшість, ще не сягнувши п’ятдесятиліття, йде на пенсію. Від вас вимагається багато — вісімдесятигодинний робочий тиждень. Однак партнерство варте того. — Ламар подався вперед. — Щоб заробляти суми з п’ятьма нулями, не обов’язково дожидатися партнерства. Я у фірмі працюю сім років, а понад сто тисяч на рік став заробляти ще чотири роки тому.
Мітч на мить замислився: підрахував, що зароблятиме далеко більше за сто тисяч на рік вже до тридцяти років — а може, й до двохсот тисяч сягне. І це до тридцяти років!
А вони за ним уважно спостерігали і здогадувалися, що він підраховував.
— Якщо фірма займається міжнародним оподаткуванням, чому вона в Мемфісі?
Це викликало усмішки. Містер Ламберт зняв окуляри й заходився крутити дужку.
— Гарне запитання! Містер Бендіні заснував фірму в 1944 році. Він був юристом, мав справу з податками із Філадельфії, набрав багатих клієнтів-південців. Та йому стукнуло в голову оселитися в Мемфісі. І двадцять п’ять років він брав на роботу лише професіоналів — юристів-податківців. Відтоді фірма процвітає. Жоден із нас не місцевий, та ми встигли полюбити Мемфіс. Це дуже приємне старе південне місто. До речі, містер Бендіні помер у 1970 році.
— Скільки у фірмі партнерів?
— Активних партнерів — двадцять. Ми стараємося підтримувати співвідношення: один компаньйон — один співробітник. Звісно, трохи зависоко для нашої галузі, та нас влаштовує. І в цьому ми теж відрізняємося від інших.
— Всі наші партнери до сорокап’ятирічного віку стають мультимільйонерами, — сказав Ройс Мак-Найт.
— Всі?
— Так, сер. Ми цього не гарантуємо, та якщо ви до нас прийдете, пропрацюєте десять складних років і в сорок п’ять не станете мільйонером, то будете таким першим за останні двадцять п’ять років.
— Вражаюча статистика.
— Вражаюча наша фірма, Мітчу, — приєднався Олівер Ламберт. — І ми всі нею дуже пишаємося. Ми всі неначе братерство; нас мало, і ми дбаємо один про одного. У нас нема тієї смертельної конкуренції, якими славляться великі фірми. Ми дуже обережно підбираємо кадри, і мета фірми — домогтися, щоб кожен новий співробітник чимшвидше став компаньйоном. Для такої цілі ми не шкодуємо ані грошей, ані самих себе — ми робимо інвестицію в себе, а особливо в нових співробітників. Рідко, надзвичайно рідко, юрист іде з нашої фірми. Я от про таке й не чув. Для розвитку успішної кар’єри у фірмі робиться все можливе. Ми хочемо, щоб співробітники у нас були щасливими. У нас вважають, що саме завдяки цьому процвітатиме фірма.
— Я теж наведу трохи статистики, — додав Мак-Найт. — Минулого року у фірмах нашого штибу й набагато більших плинність кадрів склала двадцять вісім відсотків. У нас — у «Бендіні, Ламберт і Лок» — нуль. Позаминулого року — нуль. Вже й не згадаєш, коли таке було, щоб із фірми хтось звільнявся.
Вони всі дуже пильно спостерігали за ним — мали бути впевнені, що все сказане він «проковтне». Для його працевлаштування важливими були кожна умова, кожен момент, та головне зараз було донести до свідомості Мітча те, що прийняте рішення працювати в них буде кінцевим, безповоротним. Все, що треба, вони добре пояснили. На подальші пояснення час іще буде.
Звісно ж, вони знали набагато більше, ніж могли йому розповісти. Наприклад, знали, що його матір проживає у дешевому трейлері в передмісті Панама-Сіті-Біч разом із новим чоловіком — колишнім водієм і хронічним алкоголіком. Знали, що за загиблого на шахті чоловіка вона отримала відшкодування — сорок одну тисячу доларів. Більшість грошей уже протринькала і була не при собі, відколи у В’єтнамі загинув старший син. Знали, що Мітчем вона не займалася, він виріс у злиднях, на ноги його піднімав старший брат Рей (якого вони не могли ніяк знайти) та сердобольні родичі. Бідність була болючою, і вони правильно зауважили, що вона штовхає людину вперед, шукати успіху. Він грав у футбол, отримував найкращі оцінки за навчання і ще тридцять годин на тиждень працював у нічній крамничці. Вони знали: він звик мало спати. Знали: він був голодним. Він був їхньою людиною.
— То ви до нас приїдете? — запитав Олівер Ламберт.
— Коли? — запитав Мітч, вже мріючи про чорний «БМВ-318» з відкидним верхом.
Старенька «мазда» з трьома вм’ятинами і потрісканим вітровим склом стояла над канавою на схилі, щоб не покотилася донизу, передні колеса вивернуті. Еббі просунула руку крізь віконце й двічі поторсала за ручку, відчиняючи дверцята. Вона сіла, вставила ключ запалювання, відпустила зчеплення і повернула кермо. Авто поволі покотилося схилом. Еббі сиділа, затамувавши подих, з закушеною губою чекала, коли ж нарешті оживе двигун.
Маючи три пропозиції про роботу, до нового авта лишалося чотири місяці. Воно може почекати. Прожили ж вони три роки у двох крихітних кімнатках в кампусі, на стоянці якого було повно «поршів» та «мерседесів». Загалом вони трималися осторонь більшості пихатих однокурсників та колег — на Східному узбережжі студентське містечко було уособленням снобізму. А вони — двоє провінціалів із Кентуккі, друзів мало. Та вони витримали і чудово справлялися вдвох.
У Чикаго їй більше подобалося, ніж у Нью-Йорку, навіть коли тут менше платили, зате подалі від Бостона і ближче до Кентуккі. Та ось Мітч щось довго все виважував, розмірковував, розглядав різні варіанти і все тримав у собі. А її навіть не запросили з чоловіком до Чикаго чи до Нью-Йорка. Вона вже стомилася від здогадок. Вона хотіла нарешті отримати відповідь.
Еббі запаркувала авто в недозволеному місці — на схилі, до будинку їй лишилося йти два квартали. Їхня квартира — одна з тридцятьох у двоповерховому будинку з червоної цегли. Постояла під дверима, порпаючись у сумочці в пошуках ключів. Враз двері різко розчахнулися. Мітч ухопив її і швидко затягнув досередини, підняв і, обсипаючи шию поцілунками, впав із нею на канапу. Вона тільки й встигла, що скрикнути, і захихотіла. Руки, ноги безладно повисли. Вони злилися в довгому поцілунку, в тих тривалих обіймах — хвилин по десять — із пестощами і стогонами, як робили це ще підлітками, коли поцілунок був і радістю, і найвищою таємницею.
Коли вони наситилися одне одним, Еббі запитала:
— Господи, це ж з якої нагоди?
— Ти відчуваєш, як пахне?
Вона роззирнулася, принюхалася.
— Так, так, а що ж це?
— Локшина з куркою і яйця від Вонгів.
— Гаразд, а що за привід?
— Та ще пляшка дорогого «Шаблі» — в ній натуральний корок.
— Що це означає, Мітчу?
— Ходи за мною.
На невеличкому фарбованому кухонному столі посеред юридичних записників і журналів стояла велика пляшка вина і пакунок із китайського ресторану. Вони забрали зі столу все зайве, Мітч відкоркував пляшку й наповнив вином пластянки.
Сьогодні я пройшов надзвичайну співбесіду.
— Із ким?
— Пам’ятаєш фірму з Мемфіса, яка місяць тому надіслала мені листа?
— Так, це та фірма, яка не справила на тебе великого враження.
— Так, так, вона. Тепер я надзвичайно вражений. Фірма пов’язана з податками і платить непогані гроші.
— Наскільки непогані?
Він поважно розклав курку з локшиною у дві миски, розірвав покришку з коробочки з соєвим соусом. Вона все чекала на відповідь. Він розпакував ще один контейнер. Розклав яйця фу янг. Відпив вина, розсмакував його на губах.
— Скільки? — повторила запитання Еббі.
— Більше, ніж у Чикаго. Більше, ніж на Волл-стріт.
Вона навмисне довго смакувала вино і з підозрою дивилася на нього. Карі очі звузилися і засяяли. Брови насупилися, на чолі з’явилася зморшка. Вона чекала.
— Скільки?
— Вісімдесят тисяч доларів у перший рік роботи, плюс преміальні. Вісімдесят п’ять тисяч наступного року, плюс преміальні. Слова неначе недбало злетіли з його уст, а сам він позирав на шматочки селери у мисці з чу майні.
— Вісімдесят тисяч, — луною обізвалася вона.
— Вісімдесят тисяч, люба. Вісімдесят тисяч доларів у Мемфісі, штат Теннессі, це приблизно те ж, що сто двадцять тисяч у Нью-Йорку.
— Кому він здався, той Нью-Йорк.
— А ще низьковідсоткова позика на житло.
Це слово — «позика» — давно вже не звучало у їхньому домі. Вона фактично не змогла зараз пригадати, коли ж вони востаннє вели розмову про житло чи щось подібне. Вони вже давно звиклися з думкою, що орендуватимуть будинок, аж поки коли-небудь, у віддаленому майбутньому, коли вже і становище матимуть, тоді вже й зможуть собі дозволити братися за серйозну позику для придбання житла.
Вона поставила пластянку на стіл і діловито перепитала:
— Я не почула, що?
— Низьковідсоткова позика. Фірма виділяє для нас суму, достатню для придбання будинку. Для керівництва важливо, щоб їхні працівники виглядали заможними, тож для нас виділяється позика зі значно нижчою ставкою.
— Ти маєш на увазі справжній будинок, з травичкою, обсаджений кущами?
— Еге ж. Не яку-небудь скажено дорогу квартиру на Мангеттені, а будинок у приміській зоні, з трьома спальнями, з під’їзною доріжкою, з гаражем на дві автівки, де ми зможемо тримати «БМВ».
— Який «БМВ»? Чий?
— Наш, маленька моя, наш «БМВ». Фірма, можна сказати, нам його дає в оренду — ми отримуємо ключі. Це нам ніби аванс за початок роботи. І це ще одна сума у п’ять тисяч на рік. Ми обираємо колір самі. Я гадаю, чорний колір — саме те. А ти як гадаєш?
— Більше не буде драндулетів, об’їдків, ширпотребу, — говорила вона повільно й хитала головою.
Він набрав у рот локшини й усміхався. Так, він знав, як вона мріяла про меблі, шпалери, може, і про басейн у дворі. І про діточок, малих темнооких малят із русявими голівками.
— Пізніше ще про якісь пільги мають сказати.
— Я не розумію, Мітчу, чому вони такі щедрі?
— Я теж їх про це питав. Вони дуже перебірливі і прямо-таки пишаються тим, що платять по максимуму. Прагнуть найкращого, і тому не жалкують розстебнути гаманця. Плинність кадрів у них нульова. І ще, я гадаю, що не так просто заманити гарних спеціалістів до Мемфіса.
— І до дому буде ближче, — сказала Еббі, не дивлячись на чоловіка.
— Я не маю дому. Буде ближче до твоїх батьків, і це мене турбує.
Вона його слова проігнорувала, як завжди, коли він коментував її родину.
— А ти будеш ближче до Рея.
Він кивнув, відкусив рол із яйцем, і в уяві постала картина, як до них додому вперше приїдуть її батьки: вилізуть зі старенького «кадилака» і вражено завмруть перед їхнім новим особняком у стилі французького колоніалізму з двома новими автомобілями в гаражі. Їх просто пектиме заздрість і нерозуміння: як то цей бідняк без роду та становища, щойно після університету, у двадцять п’ять років зміг такого досягти. Вони видушать із себе посмішки й компліменти — яке ж усе навколо гарне. Тоді свекор, містер Сазерленд, не витримає й поцікавиться, скільки коштував будинок, а Мітч відповість, мовляв, то їхня справа, і той просто оскаженіє. Трохи погостюють і повернуться в Кентуккі, і тоді всі їхні знайомі дізнаються, як чудово ведеться у Мемфісі їхній доньці з зятем. Звісно, що Еббі засмутиться через те, що вони не ладнають, та не докорятиме. Вони від самого початку ставилися до нього, як до прокаженого. Він був для них настільки невартісним, що навіть не явилися на скромне весілля.
— Ти колись бувала в Мемфісі? — запитав Мітч.
— Давно, як була малою. На якесь церковне свято, чи що; я тільки річку пам’ятаю.
— Вони хочуть, щоб ми приїхали.
— Нас! Ти хочеш сказати, мене теж запросили?
— Так, вони наполягають, щоб ти була.
— Коли?
— За кілька тижнів. Організують нам політ у четвер, і лишатимемося на весь вікенд.
— Мені ця фірма вже подобається.

2

П’ятиповерховий будинок спорудив торговець бавовною із синами після Громадянської війни у період Реконструкції, коли в Мемфісі відродилося ділове життя. Стояв він посеред Фронт-стріт, неподалік од річки. Крізь його двері по довгих коридорах пройшли мільйони тюків бавовнику, який закупали у регіоні дельти Арканзасу й Міссісіпі, а тоді продавали по всьому світу. Довго будинок стояв пусткою. Після Першої світової час від часу проводили незначний ремонт, а у 1951 році його викупив завзятий податковий юрист Ентоні Бендіні. Він знову його відремонтував, а потім заселив юристами. Сам будинок перейменував у Бендіні-білдінг.
Він добре дбав про будинок, тож із кожним роком там додавалося краси й розкоші. Споруду зміцнили, двері й вікна укріпили, найняли озброєну охорону для захисту будинку та його працівників. З’явилися ліфти, система електронної сигналізації, кодові замки і внутрішній відеозв’язок, кімната для зважування, сауна, іменні шафки та простора їдальня для партнерів на п’ятому поверсі у залі з панорамним видом на річку.
За двадцять років Бендіні зробив свою фірму найбагатшою і, безумовно, найнадійнішою в Мемфісі. Він мав пунктик щодо секретності. Кожен працівник, якого наймала фірма, мав зрозуміти, що довгий язик — то непоправне зло. Конфіденційною була інформація про все: оклади, додаткові доходи, кар’єрний ріст, а особливо, про клієнтуру. Молодого співробітника попереджали: розголошення інформації про справи фірми призводило до відкладення виплеканої мрії — стати партнером. А тому ніщо не виходило за двері фортеці на Фронт-стріт. Дружин просили ні про що не розпитувати, або просто їм брехали. Від співробітників чекали сумлінної роботи, дотримання конфіденційності і здорового способу життя на зароблені гроші. Що ті й робили, всі, без винятку.
За величиною фірма зі своїм штатом сорок один працівник була четвертою у Мемфісі. Своєю роботою вони не хизувалися, не потребували публічності, жили своїм кланом, із колегами з інших місць не браталися. Їхні дружини грали в теніс, ходили на закупи — і все серед своїх. У всіх відношеннях фірма «Бендіні, Ламберт і Лок» була великою сім’єю. Доволі багатою сім’єю.

У п’ятницю о десятій ранку коло будівлі на Фронт-стріт спинився лімузин фірми і з нього вийшов містер Мітчел І. Мак-Дір. Він ввічливо подякував водієві, а поки авто віддалялося, все ще дивився йому вслід. Це вперше в житті він покатався на лімузині. Мітч стояв коло ліхтарного стовпа й милувався вишуканим і мальовничим, навіть імпозантним особняком, — будинком фірми Бендіні. У ньому не було нічого спільного з громаддям зі сталі та скла, де селиться нью-йоркська еліта, чи з велетенським циліндром на десятки поверхів, до якого він заходив у Чикаго. Він одразу зрозумів: йому тут сподобається. Будівля менш претензійна, вона більше нагадувала його самого.
Ламар Квін з’явився з-за передніх дверей і спустився сходами. Щось до нього вигукнув, помахав рукою. Напередодні ввечері він їх зустрів в аеропорту і повіз до «Пібоді», або, як він сам сказав, «Гранд-готелю Півдня».
— Доброго ранку, Мітчу! Як ніч?
Наче давні друзі, що давно не бачилися, вони потисли один одному руки.
— Чудово. Готель прекрасний.
— Ми були впевнені, що вам сподобається. «Пібоді» всім подобається.
Чоловіки ввійшли до фойє, а там на невеликому рекламному щиті виднілося вітання для містера Мітчела І. Мак-Діра, гостя дня. Бездоганно одягнена, та не надто приваблива адміністраторка тепло всміхнулася й відрекомендувалась як Сильвія і додала: якщо в час перебування в Мемфісі містеру Мак-Діру щось знадобиться, йому варто просто сказати їй. Він подякував. Ламар підвів його до довгого коридору і почав екскурсію. Пояснив план будівлі, і, поки вони ходили, заодно знайомив Мітча з різними секретарками та співробітниками. У цей час на другому поверсі в головній бібліотеці навколо гігантського столу юрбилися юристи і пригощалися кавою з тістечками. Коли в залу ввійшли Ламар і Мітч, розмови стихли.
З Мітчем привітався Олівер Ламберт, а тоді відрекомендував його колективу. Всіх тут було чоловік із двадцять, більшість — співробітники, трохи лиш старші за Мітча. Партнери, пояснив Ламар, люди дуже зайняті, він із ними познайомиться пізніше на приватному обіді. Сам теж прилаштувався коло столу, коли Ламар закликав до тиші.
— Джентльмени, це — Мітчел Мак-Дір. Ви вже всі про нього чули, і ось він перед вами. Цьогоріч — він єдиний наш кандидат, і, так би мовити, наш кращий вибір. Його спокушають нью-йоркські та чиказькі боси і ще бозна-які, то ж нам доведеться постаратися й переконати його вибрати нашу маленьку фірму.
Присутні заусміхалися, закивали головами. Гостю стало ніяково.
— За два місяці він закінчить Гарвардський університет, з відзнакою, до речі. А ще він — помічник редактора «Юридичного вісника» Гарвардського університету.
Мітч помітив, що це справило враження.
— Доти він навчався у коледжі Західного Кентуккі, і... summa cum laude, диплом із відзнакою, — ну, це вже не так вразило. — А ще він чотири роки грав у футбол, був захисником.
Ось тепер вони були дійсно вражені. Кілька чоловіків поглядали на нього з явним благоговінням, мов на якого Джо Намата. Старший компаньйон вів далі свій монолог, а Мітчу поряд із ним стало геть ніяково. Той знай просторікував, яким ретельним завжди був відбір кандидатів, та як вдало Мітч впишеться у фірму. Мітч засунув руки до кишень і вже не слухав тих слів. Він став розглядати присутніх. Всі вони мали вигляд заможних і успішних молодиків. Дрес-код тут виявився строгим, а втім, у Нью-Йорку і в Чикаго було так само. Носили темно-сірі й темно-сині вовняні костюми, білі й блакитні бавовняні сорочки, помірно накрохмалені, шовкові краватки. Не було нічого крикливого чи невідповідного. Ну, хіба пара людей із краваткою-метеликом. Та на більше ніхто не наважився. Акуратність була тут обов’язковою. Ніяких борідок, вусів, волосся, що прикриває вуха. Декілька з присутніх мали наче боязкий вигляд, та загалом більшість справляла приємне враження.
Тим часом Ламберт вже закруглявся.
— Тепер Ламар проведе Мітча по кабінетах, погомоніти з ним ви зможете пізніше. Пропоную його щиро привітати. Сьогодні він разом зі своєю чарівною, знаєте, справді чарівною дружиною Еббі смакуватиме реберцями у «Рандеву», а завтра ввечері, звісно, звана вечеря від фірми у мене вдома. Вас усіх попрошу про гарні манери, — він усміхнувся й поглянув на гостя. — Мітчу, коли вам Ламар набридне, подайте знак, знайдемо когось більш вправного.
Гість іще раз обмінявся з кожним потиском рук, поки всі йшли до дверей, водночас намагаючись запам’ятати якнайбільше імен.
— Ну, почнімо нашу екскурсію, — промовив Ламар, коли зала спорожніла. — Це, звісно, бібліотека, і такі самі є ще на кожному поверсі. У них ми проводимо великі зібрання. Тематика книжок у бібліотеках різниться, тому ніколи не знаєш, що ти тут знайдеш. У штаті працює два бібліотекарі, однак ми активно використовуємо і мікроплівки, і мікрофіші. Як правило, вся наукова робота ведеться в приміщенні фірми, тут більше ста тисяч томів, включно з усіма можливими податковими звітами. У нас їх навіть більше, ніж в деяких юридичних вишах. Якщо вам знадобиться книжка, якої в нас немає, просто скажіть бібліотекарю.
Вони дійшли кінця довгого столу для засідань, побрели між рядами стелажів із книгами.
— Сто тисяч томів! — пробурмотів Мітч.
— Так, близько півтора мільйона доларів на рік у нас іде на поповнення фонду літератури й інших нововведень. Партнери часто на це нарікають, та до рішення економити не доходить. Наша бібліотека — одна з найбільших приватних юридичних бібліотек у країні, вона наша гордість.
— Так, є чим пишатися.
— Ми постаралися спростити пошук матеріалів. Ти й сам знаєш, як же нудно, і багато часу йде на пошуки потрібних матеріалів. Перші два роки ти мусиш провести тут чимало часу, тож ми подбали, щоб витрачений час не був неприємним.
Бібліотекар, який сидів за захаращеним книжками столом у дальньому кінці зали, відрекомендувався Мітчелові і показав йому ще й комп’ютерний кабінет із десятком комп’ютерів для охочих знайти останню інформацію. Він ще й хотів було продемонструвати новітні програмні розробки, та Ламар сказав, що вони зайдуть пізніше.
— Непоганий хлопець, — сказав він Мітчеві після того, як вони вже вийшли з бібліотеки. — За наведення ладу з книжками ми платимо йому сорок тисяч доларів на рік. Дивина!
«І справі дивина», — подумав Мітч.
Другий, третій і четвертий поверхи були копіями першого. Середина була заповнена робочими місцями секретарок, власне самими секретарками, стелажами з папками, копірами й іншою технікою. З одного боку двері вели до бібліотеки, з іншого — лабіринт кабінетів і менших конференц-залів.
— Гарненької секретарки тут годі знайти, — сказав Ламар, коли вони якийсь час постояли, спостерігаючи за зосередженими на роботі жінками. — Це у фірмі такий неписаний закон. Олівер Ламберт йде на все, аби викопати звідкись всіх найстарших і простакуватих, і звичайно ж, є такі, що тут працюють років по двадцять, і встигли забути більше, ніж ми у виші вивчили.
— Всі вони якісь тут повненькі, — зауважив Мітч, швидше сам до себе.
— Атож, це вже тут така стратегія, щоб ми рук не розпускали. Заборона на залицяння; за моєї пам’яті такого не було.
— А якби?
— Хто його знає. Ну, секретарку звільнять. А юриста, гадаю, суворо покарають. Може навіть втратити шанс на партнерство. Охочих перевірити немає, та й з ким — із цими коровами?
— Вдягнені вони гарно.
— Ти мене правильно зрозумій: ми наймаємо найкращих спеціалістів у галузі і платимо більше, ніж будь-яка інша фірма в місті. Зараз ти бачиш найкращих, хоч і не найвродливіших. У нас цінують досвід і зрілість. Ламберт не наймає нікого молодшого тридцяти років.
— На кожного співробітника одна секретарка?
— Так. Це поки ти не станеш партнером, а тоді матимеш іще одну — вони необхідні в роботі. Он у Натана Лока їх три, з двадцятилітнім стажем кожна. І мусять бігати, як молоденькі.
— А де його кабінет?
— На четвертому поверсі. Але доступ обмежений.
Мітч вже хотів ще щось запитати, але стримався. Ламар пояснив, що кутові кабінети площею двадцять п’ять на двадцять п’ять футів займають в основному старші партнери; назвав їх «кабінетами влади», і в голосі вчувалася значущість. Оформляли приміщення залежно від смаку кожного власника, витрат при цьому не рахували. Звільнялися вони лише тоді, коли хтось виходив на пенсію чи помирав, а між молодшими партнерами починалася боротьба за вільний кабінет.
Ламар понатискав кнопки коло дверей, і вони увійшли до одного з кабінетів, двері за собою зачинили.
— Ну як тобі краєвид? — запитав Ламар, коли Мітч підійшов до вікна. За вікном видніла річка, яка поволі несла свої води повз Ріверсайд-драйв.
— І як же таким кабінетом заволодіти? — поцікавився Мітч, стежачи за баржею, що сунула в бік Арканзасу попід мостом.
— Довгенько, довгенько ще ждати. Та коли ти сюди потрапиш, то вже будеш багатим, але ще й дуже зайнятим, тож і часу не матимеш на милування краєвидами.
— Чий це кабінет?
— Віктора Міллігана, начальника податкового відділу. Він дуже хороша людина. Сам із Нової Англії, та у нас живе двадцять п’ять років, Мемфіс називає своїм домом, — з руками в кишенях Ламберт пройшовся кабінетом. — Оббита деревом стеля й підлога залишилися від початку, їм понад сто років. Більшість приміщень встелені ковроліном. Та подекуди деревина збереглася непогано. Коли переселятимешся в кабінет, зможеш обрати килими чи ковролін — що захочеш.
— Мені подобається дерево. А що це за килим?
— Начебто якийсь стародавній перський, я не знаю його історії. А письмовий стіл належав ще Вікторовому прадіду, який був на Род-Айленді суддею — це він так казав. Віктор — майстер вигадувати, ніколи не вгадаєш, де правда, де вигадка.
— А де він зараз?
— Мабуть, у відпустці. Тобі розповіли про відпустки?
— Ні.
— У перші п’ять років роботи на фірмі ти маєш два тижні відпустки на рік, звісно, оплачуваної. Далі — три тижні на рік, аж поки не стаєш партнером, а там уже сам вирішуватимеш, скільки тобі знадобиться часу на відпочинок. Фірма має власне шале у Вейлі, хатину на озері в Манітобі, а ще два кондомініуми — на пляжі Сьома Миля на острові Великий Кайман. Усім цим ти можеш користуватися безкоштовно, треба лишень заздалегідь зробити замовлення. У партнерів право першочерговості, а потому — хто перший, того й правда. Особливо у фірмі полюбляють Кайманові острови, це ж міжнародний рай для податківців, тому багато хто з наших саме туди і їде. Мілліган явно там зараз, пірнає з аквалангом і називає це бізнесом.
Про Кайманові острови Мітч колись чув на заняттях з оподаткування, і знав, що вони десь у Карибському морі. Хотів було запитати, де саме, та вирішив сам це з’ясувати.
— Лише два тижні?
— Так. А що, якісь проблеми?
— Та насправді нічого такого. Це в нью-йоркських фірмах — три тижні щонайменше, — його слова прозвучали так, ніби він засуджував дорогі відпустки. Але це було не так — якщо не враховувати триденний вікенд, який вони з Еббі вважали своїм медовим місяцем, і рідкісних заміських автомобільних поїздок у Новій Англії, у Мітча ще жодного разу не було відпустки, і за межами країни він не бував.
— Ще можна взяти додатково тиждень вже за власний рахунок.
Мітч кивнув, начебто погоджуючись. Вони вийшли з кабінету і рушили далі. Двері пообіч широкого коридору вели до інших кабінетів юристів, з їхніх вікон відкривалися залиті сонячним світлом краєвиди міста. Ламар пояснив, що кабінети з видом на річку вважалися більш престижними, їх займали партнери. І на них теж була черга.
Кімнати для нарад, бібліотеки, робочі місця секретарок всі розташовувалися у центрі поверху — не було вікон, нічого не відволікало від роботи.
Кабінети співробітників були менші за розміром — п’ятнадцять на п’ятнадцять, але прекрасно оформлені. Вони навіть імпозантніше виглядали за будь-який кабінет в офісах Нью-Йорка і Чикаго, де бував Мітч. Ламар розповів, що чималі кошти фірма виділяє на дизайнерів з інтер’єру. Було таке враження, що гроші тут росли прямо на деревах. Молодші співробітники розмовляли з Мітчем люб’язно і з охотою, зовсім не були проти відірватися від роботи. Більшість знайшли що сказати гарного і про фірму, і про місто. Всі казали, що й він звикнеться у старому місті, нехай мине трохи часу. Говорили: їх, мовляв, теж переманювали боси з Вашингтона, з Волл-стріт, та вони не шкодують про свій вибір.
Партнери фірми були люди більш зайняті, проте не менш приязні. І знову й знову йому нагадували, як то його ретельно обирали і як же він гарно вписується в їхній колектив. Така фірма — саме те, що йому потрібно, і всі обіцяли продовжити бесіду під час обіду.
За годину до того Кей Квін, залишивши дітей під наглядом няні та служниці, зустрілася у «Пібоді» з Еббі, щоб разом поснідати. Виявилося, що вона теж із маленького містечка. Вийшла за Ламара заміж після навчання у коледжі, й вони три роки жили у Нешвілі, поки Ламар навчався в університеті Вандербільта — на юридичному. А зараз він стільки заробляв, що вона пішла з роботи, займалася дітьми, у них їх було двійко, причому народилися одне за одним, через чотирнадцять місяців. А тепер вона відпочивала від роботи і вагітності, вільний час розподіляла поміж клубом садівництва, благочинним фондом, заміським клубом, спортивним клубом та церквою. Незважаючи на статки і становище, вона так і лишилася простою й невибагливою, і було очевидно, що такою й лишиться, хай там якого успіху досягав чоловік. Еббі знайшла собі подругу.
Поснідавши круасанами і яйцями Бенедикт, вони сіли у холі готелю, попивали каву й поглядали на качечок, що плавали колами у басейні водограю. Кей запросила Еббі покататися на авто — покаже їй Мемфіс. А тоді додому, спільно пообідати. Може й до крамниць зазирнуть.
— Вони вам казали про позику на житло?
— Так, ще на першій співбесіді.
— Вони захочуть, щоб одразу по переїзді ви придбали будинок. Більшість випускників собі не можуть дозволити придбання житла. А тому фірма надає іпотечний кредит під дуже низькі відсотки.
— І наскільки низькі?
— Напевне не знаю. Ми поселилися сім років тому, мали один будинок, та вже переїхали до кращого. Вигідне діло, я тебе запевняю. І фірма слідкуватиме за тим, щоб у вас був будинок — це тут ніби неписане правило.
— А чому ж це так важливо для них?
— Є декілька причин. Перш за все, вони хочуть, щоб ви тут поселилися. Фірма дуже перебірлива, та якщо вже когось захотіли, то вони його отримають. Але ж Мемфіс — це не надто популярний центр, а тому має бути вигідніша пропозиція. А ще фірма дуже вимоглива, особливо до юристів. Високі вимоги, понаднормова робота — вісімдесятигодинний робочий тиждень і часті поїздки. Вам обом буде нелегко, у фірмі це знають. Їхня теорія наступна: коли в родині міцні стосунки, то юрист щасливий, а щасливі юристи приносять більше прибутків. А прибутки — це головне.
— Є й інша причина. Наші чоловіки — саме чоловіки, не жінки, — дуже пишаються своєю заможністю, від кожного очікують відповідного вигляду і поведінки. Якщо працівникові доведеться мешкати в квартирі, вони сприймуть це як приниження. Вони хочуть, щоб у вас був будинок, а за п’ять років інший будинок — більший. Якщо у другій половині дня матимемо час, я тобі покажу деякі будинки партнерів. Як побачиш їх, то й не будеш проти довгого робочого дня.
— Та я вже звикла.
— Ось і чудово, але це не зрівняти з навчанням у виші. Часом, коли надходить пора виплати податків, то може бути і сто годин роботи на тиждень.
Еббі всміхнулася й похитала головою — цифри вражали.
— А ти працюєш?
— Ні. Здебільшого дружини не працюють. Грошей вистачає, потреби ходити на роботу нема, а від чоловіків не дочекаєшся, щоб допомагали з дітьми. Але робота, звісно, не забороняється.
— Ким не забороняється?
— Та фірмою.
— Сподіваюся, що так.
Еббі подумки повторила слово «забороняється», але та вирішила не звертати уваги.
Кей відсьорбувала каву й розглядала качок. Якийсь малюк відійшов від мами і стояв перед водограєм.
— Ви вже думаєте про поповнення? — запитала Кей.
— Може, за кілька років.
— Заводити дітей заохочують.
— Хто?
— Фірма.
— З якого це дива фірмі цікавитися, будуть у нас діти, чи ні?
— Знову-таки, міцні родини. Народження дитини в когось — це справжня подія. — Тобі в лікарню шлють квіти й подарунки, носяться з тобою, мов з королевою. Чоловікові надають тижневу відпустку, та зазвичай він надто зайнятий роботою. Фірма робить страховий внесок у тисячу доларів дитині на навчання. Стільки тоді радості!
— Це вже здається якимось братством.
— Швидше одна велика родина. Все життя крутиться навколо фірми, публічне також. І це важливо, адже серед нас нема місцевих. Усі ми — прийшлі.
— Все так, але я не хочу, щоб мені хтось вказував, коли йти працювати, коли звільнятися й коли заводити дітей.
— Не хвилюйся. Фірма дуже дбає про кожного, але вони не втручаються не в свої справи.
— А я вже починаю сумніватися.
— Розслабся, Еббі. Це як справжня родина. Вони чудові люди, а Мемфіс — прекрасне старе місто, де хочеться жити і виховувати дітей. Вартість життя тут нижча, темп життя повільніший. Ви ж, певно, вже можете порівняти його з великими містами, ми теж це робили. Але повір, Мемфіс я не проміняю ні на який мегаполіс.
— То ми все місто оглянемо?
— Так, тому я зараз тут. Почнімо з центра, тоді подамося на схід, подивишся на красоти передмістя, може, принадні будиночки запримітиш, а тоді пообідаємо у моєму улюбленому ресторані.
— Бачу, буде весело.
Кей розплатилася за сніданок, і вони вийшли з «Пібоді», сіли до авто — новенького «мерседеса» Квінів від фірми.

Бенкетна зала, або їдальня, як її тут просто називали, знайшлася в західній частині п’ятого поверху, виходила вона на Ріверсайд-драйв на самісіньку річку. Ряд височенних — вісім футів — вікон відкривав панораму поромів, колісних теплоходів, барж та мостів.
Ця зала була надійним оплотом, святим місцем для працівників, яким стало здібностей та амбіцій, щоб називатися партнерами поважної фірми Бендіні. Щодня всі тут збиралися на обід, який готувала їм Джессі Френсіс, здоровенна темпераментна стара афроамериканка, а прислуговував за столом її чоловік Рузвельт, у білих рукавичках та поношеному вицвілому фраку, який сидів на ньому доволі кепсько, зате колись був подарований самим Бендіні незадовго до смерті. Бувало, збиралися тут і вранці, щоб попити чаю з пончиками і поговорити про справи, а часом і вечорами — за келихом вина відзначити успішний місяць чи чийсь особливо високий гонорар. Бенкетна зала призначена була лише для партнерів, хіба тільки могли запросити випадкового гостя — надто вже вигідного клієнта чи кандидата на посаду. Співробітники тут бували двічі на рік, лише двічі — ще й реєструвалися щоразу, та й то на запрошення партнерів.
Страницы:

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17





Топ 10 за сутки:
 
в блогах
 

Отзывы:
  • star72 о книге: Елена Звездная - P.S. Норт+Риа
    annettka, это не фанфик, а небольшой рассказ о событиях, которым не нашлось места в написанных книгах. Автор любит пописывать такие мини рассказы типа "в подарок тому-то, к Новому году и тд".

  • annettka о книге: Елена Звездная - P.S. Норт+Риа
    А это не фанфик?


  • Юнона о книге: Анна Муссен - Ведьма с украденным именем
    Ни на что не похожий авторский мир ведьм и магов. История ГГев поначалу была несколько запутанной, но затем было просто не оторваться! Здесь и психологизм, и даже триллер. Это не ЛФР, но хорошее фэнтези, где тонкими штрихами вписана интринующая ЛЛ. Хотелось бы увидеть продолжение истории, т.к. не все сюжетные ходы были раскрыты: о чем был договор между ГГней и ее фамильярами, чего пытался добиться Тмин, автор в конце как будто намекнула на оправдание его поступка. Почему ГГня в новом воплощении не вспомнила старых друзей, только свое имя? Хочется узнать, как все сложится дальше.

  • Alena741 о книге: Галина Дмитриевна Гончарова - Маруся. Попасть не напасть
    Очень интересно.

  • Библиофил об авторе Андрей Поздеев
    Скажу честно, меня эта книга порадовала, как оригинальностью сюжета, так и авторским стилем написания текста. Читается легко, стройное изложение мысли, глубокое знание описываемых исторических событий. Особенно хочется отметить образы главных героев, как в первой, так и во второй книге. Бесспорно, автору удалось создать образ новых героев нашего времени. Они не оторваны от реальной жизни, они представлены перед нами воплоти, каждый со своими достоинствами и недостатками. А это, поверьте мне, многого стоит. В общем, рекомендую Операцию «Артефакт» к прочтению как старшему так и младшему поколению.

читать все отзывы




    
 

© www.litlib.net 2009-2020г.    LitLib.net - собери свою библиотеку.