Библиотека java книг - на главную
Авторов: 38250
Книг: 97270
Поиск по сайту:
Войти
Логин:

Пароль:

регистрация  :  забыли пароль?
 
Жанры:
 


     Реклама:     
     

Читать онлайн книгу «Покора»

    
размер шрифта:AAA

Мішель Уельбек
Покора: роман

І

До церкви Сен-Сюльпіс його привів гамір; півчі розходились; храм мав от-от зачинитися. Варто було б помолитись, – подумав він, – усе ж краще, ніж поринати у марні мрії в кріслі; але – молитись?! Не відчуваю такого бажання; я зацькований католицизмом, що п’янить мене ароматами ладан Неділя, 15у й воску, я мовби блукаю довкола культу, до сліз зворушений молитвами, глибоко причарований псалмами та співами. Мені остогидло власне життя, я осоружний сам собі – і все ж я далекий від того, щоб заново розпочинати шлях! Зрештою… зрештою, хоч у каплицях я й відчуваю зворушення, а проте, коли виходжу, знову стаю нечутливим, сухим. Гаразд, – визнав він, підвівшись і пішовши за людьми, яких служка спрямовував до виходу, – моє серце надто тверде, випалене у шлюбах, я вже ні до чого не схильний.
Ж. К. Гюїсманс. На шляху
Упродовж тривалих років моєї похмурої юності Гюїсманс був мені відданим товаришем та супутником; жодного разу я не засумнівався, не відчув спокуси залишити його і взятися до іншої теми; а втім, одного червневого вечора 2007 року, після тривалих зволікань та відмовок (яких було навіть більше, ніж дозволяється), перед комісією університету «Париж IV – Сорбонна» я захистив дисертацію на тему «Жорис-Карл Гюїсманс, або Світло в кінці тунелю». І вранці наступного дня (а може, вже й того самого вечора – стверджувати не можу, бо час після захисту провів сам-на-сам із трунком) я збагнув: щойно завершилася частина мого життя – і, можливо, його найкраща частина.
У наших суспільствах (які поки що залишаються західними і соціал-демократичними) така доля чекає на всіх, хто завершує навчання, однак більшість цього не усвідомлює – або ж усвідомлює лише з часом; адже здебільшого люди засліплені жадобою грошей або ж – найпримітивніші з-поміж них, ті, що розвинули в собі шалену схильність до певних продуктів, – звичайнісіньким споживанням (більш помірковані і достойні, які плекають у собі замилування грошима, цим «невтомним Протеєм»[1], найчастіше опиняються у меншості); ще більше приваблює їх самоствердження, боротьба за звабливе місце у світі, який – сподіваються вони – є конкурентним; а до дій їх підштовхують обожнювані кумири – спортсмени, кутюр’є, творці інтернет-порталів, актори та моделі.
З різних психологічних причин – для дослідження яких не маю ні знань, ні волі – я значною мірою відійшов від усталеної схеми. Першого квітня 1866 року вісімнадцятирічний Жорис-Карл Гюїсманс розпочав кар’єру посадовцем шостого класу у міністерстві внутрішніх справ та конфесій. У 1874 році він власним коштом видав першу збірку своїх поезій у прозі «Вазочка для спецій», відгуків на яку було небагато, зате одна стаття – напрочуд привітна – підписана Теодором де Банвілем. Як бачимо, своє життя Гюїсманс починав досить тихо.
Адміністративне існування чиновника – та й життя взагалі – минало без пригод. Третього вересня 1893 року Гюїсманса нагородили Орденом Почесного легіону за заслуги на державній службі. Раз і назавжди вирішивши всі питання з фінансами і комфортом, у 1898 році він вийшов на пенсію, поставивши крапку в тридцятирічному виконанні статутних обов’язків. Час від часу знаходив сили на написання книжок, які – через століття – дозволяли мені сприймати його як найближчого друга. Про літературу написано чимало – можливо, навіть забагато (як дипломований фахівець у цій галузі, я, переконаний, маю найбільше права про це говорити). При цьому визначити специфіку літератури – головного мистецтва Заходу, що на наших очах доживає останні дні, – не так уже й просто. Музика, як і література, втілює сильне зворушення, емоційний переворот, глибокий смуток або екстаз; живопис, як і література, породжує зачудування, створює новий погляд на світ. Проте тільки література дарує відчуття доторку до іншої людської особистості в усій її повноті, з усіма вадами й величчю, обмеженістю, ницістю, заяложеними думками та забобонами; з усім тим, що зворушує її, зацікавлює, бентежить і викликає у неї огиду. Тільки література дозволяє спілкуватися з небіжчиком, причому ближче й ґрунтовніше, ніж якби ви говорили з другом; адже хоч би якою давньою і глибокою була дружба, більш посутньої розмови, ніж із чистим білим аркушем, коли звертаєшся до незнайомця, – не вийде. Тож, звісна річ, коли мова заходить про літературу, величезного значення набувають вишуканість стилю й музичність фраз; не варто зневажати і глибину міркувань автора та оригінальність його думки; проте автор – це, передусім, людина, присутня у своїх книжках; а як уже він їх пише – добре чи погано – зрештою, не має великого значення, головне – що пише взагалі і що він дійсно присутній у них (дивно, що така простенька умова, на перший погляд аж ніяк не вирішальна, насправді відіграє величезну роль і що цей очевидний, легко встановлюваний факт украй рідко використовують філософи різних напрямків: адже оскільки, в принципі, всі людські істоти існують – якщо не в якісному, то хоча б у кількісному розумінні, – то майже всі вони можуть бути присутніми; проте, коли роздивляєшся їхнє існування на відстані кількох століть, складається інше враження, тож дуже часто, гортаючи сторінки, продиктовані радше духом часу, ніж вільною особистістю, помічаєш вовтузіння вельми невиразних істот – доволі примарних і анонімних). Тож коли книжка до душі, то це означає, що до душі й сам автор, з яким хочеться познайомитися та проводити час у спілкуванні. Тому не дивно, що сім років, поки тривало написання дисертації, я жив поруч із Гюїсмансом, майже весь час відчуваючи його присутність. Гюїсманс, народившись на вулиці Сюже та проживши життя на вулицях Де-Севр та Месьє, помер на вулиці Сен-Пласид і був похований на цвинтарі Монпарнасу. Зрештою, майже все його життя минуло у межах шостого округу Парижа; так само і професійне життя, що тривало понад тридцять років, оберталося навколо кабінетів міністерства внутрішніх справ і конфесій. Я тоді також мешкав у шостому окрузі у досить холодній вологій кімнаті, а ще й надзвичайно темній, бо вікна виходили на малесеньке подвір’я, подібне до колодязя, – тож світло доводилося вмикати вже зранку. Мене загризали злидні, і, якби довелося відповідати на опитування (що невтомно намагаються «тримати руку на пульсі молоді»), умови свого життя я визначив би як «переважно складні». Однак на ранок після захисту (а може, і того самого вечора) найперше, що спало на думку, було: щойно втрачено щось безцінне, чого вже ніколи не повернути, – свобода. Багато років рештки агонізуючої соціал-демократії дозволяли мені (за допомогою стипендій, системи знижок та різноманітних соціальних привілеїв на кшталт поганенького, але дешевого харчування в університетських їдальнях) присвячувати більшу частину часу обраній мною діяльності: вільному інтелектуальному відвідуванню свого друга. Як цілком слушно зазначає Андре Бретон, Гюїсмансів гумор є унікальним випадком шляхетного гумору, який спонукає читача, ніби запрошуючи посміятися ще до того, як це зробить автор з його жалісними, моторошними чи кумедними описами. Шляхетністю автора я, певно, скористався краще, ніж будь-який інший читач, отримуючи порції салату з селери під гострим соусом або пюре з тріскою в заглибинах лікарняних металевих таць, що їх університетська їдальня «Бюлльє» видавала невдахам відвідувачам (яким явно більше не було куди податися та від яких відмовилися всі пристойні університетські їдальні, – а проте ці бевзі все ж мали студентські квитки, тож позбавити їх харчування видавалося неприйнятним); розмірковуючи ж над епітетами Гюїсманса («журливий сир», «лихий надгробок») та уявляючи, як Гюїсманс їсть із заглибин у майже тюремній металевій таці, я почувався не таким нещасним і менш самотнім.
Проте усе це минуло; якщо точніше – минула юність. Невдовзі (без сумніву, досить швидко) я мусив зануритись у процес облаштування на робочому місці. І це мене аж ніяк не тішило.

Як відомо, філологічні студії не ведуть ні до чого путнього, хіба що найбільш здібні студенти починають кар’єру університетських викладачів – зрештою, йдеться про кумедну ситуацію, коли єдиною метою існування системи є самовідтворення, а рівень відходів перевищує 95 %. Однак шкідливими назвати ці студії не можна – від них є навіть певна (доволі химерна) користь. Певна річ, дівча, що претендує на посаду продавчині у крамниці «Cèline» або «Herm`еs», перш за все має дбати про зовнішність, проте диплом із сучасної філології може стати додатковою перевагою, яка (в разі браку іншого корисного досвіду) гарантує працедавцеві певну розумову гнучкість, що дозволяє сподіватися на кар’єрне зростання; до того ж виробники предметів розкошів завжди схвально сприймали літературу.
Я, зі свого боку, завжди усвідомлював, що належу до тоненького прошарку «найталановитіших студентів». Дисертація вийшла блискучою, я про це знав і очікував на схвальну оцінку; і все ж був приємно здивований «одноголосним схваленням журі», зокрема коли розгорнув відгук, де мені мало не осанну співали, – адже відтоді я мав усі шанси (за бажання) отримати кваліфікацію старшого викладача. Тож, у цілому, життя – одноманітне і банально передбачуване – тривало далі, аж надто подібне до життєвого шляху Гюїсманса півтора століття тому. Перші роки мого дорослого життя минули в системі освіти; напевно, останні мають минути там само – причому в тому самому закладі (хоча насправді склалося не так: диплом я отримав в Університеті «Париж IV – Сорбонна», а посаду – в Університеті «Париж-ІІІ», менш престижному, проте розташованому також у п’ятому окрузі, за кілька сотень метрів від моєї колишньої альма-матер).
Я не мав покликання до викладання, тож навіть через п’ятнадцять років моя кар’єра могла посвідчити хіба про початковий брак хисту. Кілька приватних уроків, що їх я дав, сподіваючись покращити рівень життя, швидко переконали мене, що з моїх вуст даремно переказувати знання, що скільки людей – стільки й способів думання і що жодним чином цю першорядну нерівність не можна не лише усунути, а й зменшити.

Ще одне – певно, найважливіше – припущення: я не любив молоді – і не любив ніколи, навіть тоді, коли міг вважатися одним із її представників. Саме значення слова «молодь» – здавалось мені – вимагало позитивного ставлення до життя, певного бунту, свого роду відчуття зверхності до покоління, яке слід було заступити; а я в собі ніколи нічого подібного не відчував. А втім, замолоду я мав друзів – себто, коли бути точнішим, однокурсників, із якими міг, не відчуваючи огиди, піти на каву чи пиво в перерві між лекціями. Ще більше, ніж друзів, у мене було коханок, чи, як казали тоді (та й потім також), подружок, – приблизно одна на рік. Любовні стосунки минали за більш-менш незмінним планом. Вони зароджувались на початку навчального року, коли розподілялися теми письмових робіт, виставлялись оцінки, зрештою, в ході численних ситуацій соціалізації, що загачують студентське життя і зникнення яких на початку професійної кар’єри занурює більшість людських істот у запаморочливу й моторошну самоту. Такі любовні стосунки тривали упродовж усього навчального року, ночі минали почергово у помешканні одного з партнерів (утім, переважно в кімнатах дівчат, адже похмура й антигігієнічна обстава мого житла навряд чи була придатна для вишуканих побачень), відбувалися незліченні статеві акти (задоволення від яких, сподіваюсь, було взаємним). Наприкінці літніх канікул – тобто на початку нового навчального року – стосунки добігали кінця, майже завжди за бажанням дівчат. Улітку вони переживали щось надзвичайне – таке пояснення давала кожна з них, не уточнюючи, що саме; а ті, кого мої почуття турбували менше, виправдовували це тим, що зустріли когось. Гаразд – ну то й що? Адже я теж був кимось. З часом ці холодні відмовки видаються мені недостатніми: звісно, вони когось зустрічали – із цим важко посперечатися; однак те, що дозволяло їм наділити цю зустріч вагою достатньою, щоб урвати наші стосунки й почати нові, було лише втіленням потужної, але прихованої моделі поведінки – і причому таємниця сили її пояснюється саме прихованістю.
Згідно з усталеною моделлю любовних стосунків, популярною за моєї молодості (а доказів того, буцімто щось значною мірою змінилося, я не бачив), юнаки та юнки після короткого періоду сексуальних поневірянь, що збігався з віком дозрівання, вступали у виняткові любовні стосунки, які цілком відповідали уявленню про зразкову моногамію, і заходились біля ігор не лише сексуальних, а й соціальних (вечірки, вихідні, канікули). Утім, ці стосунки також не були остаточним вибором, сприймалися радше як навчання життю у шлюбі, щось на кшталт стажування (до речі, у професійній кар’єрі перше робоче місце мало те саме значення). Тривалі любовні стосунки (рік – норма для мене – вважався поважним терміном для стосунків) у достатній кількості (мати в середньому десять-двадцять зв’язків вважалося за помірковану поведінку) були необхідні, аби призвести до апофеозу – вирішальних стосунків у вигляді шлюбу, які, шляхом народження дітлахів, побудували б родину.
Для мене марнота цього плану стала очевидною значно пізніше – якщо точніше, не так давно, коли впродовж кількох тижнів мені пощастило зустріти спочатку Орелі, а потім Сандру (втім, я переконаний, що зустріч із Хлое чи Вйолен ніяк не вплинула б на мої висновки). Увійшовши до баскського ресторану, куди запросив Орелі на вечерю, я зрозумів, що на мене чекає безрадісний вечір. Незважаючи на дві пляшки білого вина «Ірулеґі» з півдня Франції, що їх я випив фактично сам, я відчував, що підтримувати пристойний рівень теплого спілкування стає все важче і що розмова перетворюється на нестерпну. Хоча пояснити це явище я не міг, занурюватись у спільні спогади видавалося вкрай неделікатною і майже нечуваною справою. Нині ж цілком зрозуміло, що Орелі не щастило з пошуками чоловіка, до випадкових зв’язків вона відчувала лиш відразу, тож, урешті-решт, її чуттєве життя прямувало до невідворотного та повного провалу. Втім, принаймні раз вона намагалася встряти у шлюб – я вгадував це за численними знаками – і після невдачі не могла отямитися; гіркота та ядучість, з якими вона згадувала про свої стосунки з чоловіками (за браком кращого ми обговорили її професійне життя – Орелі відповідала за зв’язки з громадськістю в міжгалузевій профспілці виноробів Бордо, тож, як наслідок, весь час подорожувала, причому переважно до Азії, переконуючи купувати французьке вино), із жорстокою очевидністю свідчили про те, що страждала вона не раз. Однак мене здивувало її запрошення – коли ми виходили з таксі – «пропустити по останній склянці»; вона дійшла до краю, – міркував я, і, коли двері ліфту зачинилися за нами, я вже знав, що нічого не буде, навіть не мав бажання побачити її голою, навпаки, я хотів цього уникнути, але це сталося і тільки підтвердило мою підозру: страждала вона не лише емоційно – її тіло також зазнало невиправної шкоди, стегна та груди перетворилися на кволі, пласкі, звислі шматки плоті, і вже ніколи і ні для кого вона не стала б об’єктом бажання.

Обід із Сандрою проходив за схожим сценарієм з невеличкими відмінностями (ресторан із морепродуктами, посада – секретар в адміністрації великої міжнародної фармацевтичної компанії), а завершення мало чим відрізнялося, хіба що Сандра – повніша і життєрадісніша за Орелі – справила на мене менш гнітюче враження. Її зажура також була значною й невиліковною, і я знав, що зрештою цей смуток поглине усе; як і Орелі, глибоко в душі Сандра була птахом, який потрапив до нафтової калюжі, проте (якщо продовжити цю метафору) вона зберегла гідну подиву здатність махати крилами. За рік або два вона залишить ілюзії про шлюб, але ще не погамована чуттєвість штовхатиме її на пошуки молодших партнерів, і Сандра перетвориться на те, що у мої молоді роки називалося cougar – дика кішка, несамовита самиця; і триватиме це, напевно, декілька років – у кращому випадку років із десять, – поки остаточне старіння тіла не примусить її до повної самоти.

У двадцятирічному віці, коли стояк у мене був з будь-якого приводу (а іноді і без приводу), коли він стояв, скажімо так, безцільно, я ще міг міркувати про подібні стосунки – приємні й водночас корисніші за лекції, – авжеж, тоді я ще міг забезпечити це стояння, проте пізніше, звичайно, про це вже не йшлося, адже ерекції стали рідшими, радше випадковими і вимагали гнучких бездоганних жіночих тіл.
У перші роки після мого призначення на посаду старшого викладача в Університеті «Париж-ІІІ – Сорбонна» моє сексуальне життя не зазнало суттєвих змін. Рік за роком я спав зі студентками факультету, і те, що я був їхнім викладачем, мало що змінювало. Спочатку різниця у віці між мною і студентками була мінімальною, і лише з часом виникло відчуття її збільшення – а втім, це було викликане радше підвищенням мого статусу в університеті, ніж старінням – цілком реальним і навіть явним. Зрештою, я залюбки користався фундаментальною несправедливістю, яка полягає у тому, що в чоловіків старіння дуже повільно впливає на сексуальний потенціал, тоді як у жінок ця руйнація відбувається приголомшливо швидко, за кілька років, а іноді й за кілька місяців. Єдина справжня різниця (якщо порівнювати з роками студентства) полягала в тому, що тепер на початку нового навчального року край стосункам клав я сам. І не тому, що вдавав Дон Жуана чи виявляв безсоромну розпусту. На відміну від свого колеги Стіва, що також викладав літературу ХІХ століття першому й другому курсам, я не кидався першого ж дня навчання пожадливо роздивлятись «нове надходження» першокурсниць; через легкі спортивні куртки, кросівки та занадто каліфорнійську зовнішність Стіва я щоразу вподібнював його до персонажа Тьєррі Лерміта у стрічці «Засмаглі» – той щотижня виходить із будинку, аби побачити новеньких відпочивальниць. Якщо я уривав стосунки з черговим дівчам, то радше через зневіру і втому, бо насправді не мав сил на підтримання любовного зв’язку і прагнув уникнути розчарування. Упродовж навчального року я не раз змінював уподобання під впливом зовнішніх і переважно не вельми серйозних чинників – скажімо, через коротку спідницю.
Але й це минало. Наприкінці вересня я розпрощався з Міріам, надворі була вже середина квітня, навчальний рік добігав кінця, а заміни їй не знайшлося. Мене призначили професором, що стало свого роду вершиною моєї академічної кар’єри, проте я думав лише про одне: як зав’язати нові стосунки. Саме невдовзі після розлучення з Міріам я зустрів Орелі, а потім Сандру – і цей ланцюжок видавався тривожним і дуже дражливим. Адже, день у день, міркуючи над питанням, я переконувався: ми – мої колишні і я – ближчі, ніж можемо уявити; епізодичні сексуальні зв’язки, що не передбачали тривалих стосунків у парі, завершилися, залишивши по собі однаковий присмак зневіри. На відміну від жінок, я не міг комусь звіритись, бо в чоловічому світі розмови про інтимне життя вважаються неприйнятними; чоловіки теревенять про політику, літературу, фінансові ринки та спорт – це нібито відповідає їхній природі; щодо особистого воліють зберігають мовчанку – і так до свого останнього подиху.
Невже з віком я піддався тискові андропаузи? З цим можна було боротись, тож я вирішив розібратись у собі; відтоді мої вечори минали в компанії фільмів на Youporn, який на довгі роки перетворився на мій улюблений порносайт. Результат – вельми заспокійливий – не забарився. Сайт Youporn задовольняв фантазії нормальних чоловіків по всій планеті – отже (це підтвердилось у перші ж хвилини перегляду), я належав до нормальних чоловіків. А втім, мою нормальність було важко назвати очевидною, адже більшу частину життя я віддав дослідженню творчості автора, який вважався декадентом і чия сексуальність була доволі туманною. Що ж, випробувавши себе, я заспокоївся. Ці фільми – часом майстерні (зняті групою з Лос-Анджелеса, де були і освітлювач, і техніки, і кілька операторів), часом жалюгідні, але досить вінтажні (йшлося переважно про аматорів із Німеччини) – йшли за кількома однаковими і приємними для глядача сценаріями. Згідно з одним із найпоширеніших, пеніс чоловіка (молодого? старого? обидва варіанти були можливі) кволо спочивав у штанях чи шортах. Дві юнки (що могли мати будь-який колір шкіри) помічали це неподобство і вперто запосідалися вивільнити злощасний орган із тимчасового притулку. Щоб збудити його, вони виробляли карколомні витівки – і все відбувалось у дусі щирої дружби та змовництва між жінками. Пеніс переходив із одних вуст до других, язики перетиналися, як перетинаються часом польоти трохи стривожених ластівок у похмурому небі півдня департаменту Сена-і-Марна, коли птахи збираються залишити Європу та податися на щорічну зимову прощу. Чоловік, пригнічений блаженством, видавав благенькі звуки; французи жалюгідно скрикували («Ох ти ж чорт!», «Чорт, я кінчаю!» – від представників народу-царевбивці можна було почути лиш це), американці висловлювалися смачніше («Oh my God!», «Oh Jesus-Christ!»), – ніби боялися не похвалити хоч якийсь із Божих дарів (скажімо, статевий акт чи смажене курча); хай там що, в мене стояв, як і в них, хоч я сидів перед екраном свого 27-дюймового iMac; а отже, життя минало нормально.

Після призначення на посаду професора новий розклад дозволив мені виконувати всі свої обов’язки в один день – середу. Єдиний робочий день (з восьмої до десятої ранку) починався з лекції про літературу ХІХ століття для студентів другого курсу; Стів у сусідній аудиторії читав аналогічну лекцію першокурсникам. З одинадцятої до першої я вів курс про декадентів і символістів для магістрів другого року навчання, а з другої до пів на сьому мав семінарські заняття або ж відповідав на запитання аспірантів.
Мені подобалося на початку восьмої спускатись у метро, уявляти, буцімто я належу до «Франції ранніх пташок», себто до Франції робітників та ремісників, – проте, напевно, мій випадок був унікальним, адже о восьмій я читав лекцію перед майже порожньою аудиторією, якщо не рахувати незмінного гурту китаянок, що слухали мене з крижаною серйозністю і спілкувалися лише між собою й ні з ким іншим. З’явившись в аудиторії, вони вмикали смартфони, щоб записати лекцію повністю, – однак це не заважало їм робити нотатки у великих (21 × 29,7 см) зошитах на спіралях. Китаянки ніколи не перебивали мене, не ставили запитань – і дві години минали швидко, здавалося, що лекція й не розпочиналась. Виходячи з аудиторії, я стикався зі Стівом, у якого зі слухачами була та ж проблема, хіба що замість китаянок сиділи дівчата з Магрибу у паранджах – так само серйозні і незворушні. Майже щоразу Стів пропонував «хильнути» – переважно чаю з м’ятою у Великій Паризькій мечеті, розташованій за кілька кварталів від факультету. Я терпіти не міг м’ятного чаю, мені не подобалася мечеть, Стів також був мені не до вподоби – проте я йшов з ним. Гадаю, він був мені вдячний за це, адже більшість колег зневажали його, тож було дивно, як Стів отримав посаду старшого викладача, якщо не мав жодної публікації – ні у поважному журналі, ні в другорядному – і написав лише малозрозумілу дисертацію про Артюра Рембо, тобто на надзвичайно «порожню» тему (як пояснила інша моя колега – Марі-Франсуаз Таннер, визнана знавкиня творчості Бальзака, – про Рембо складено тисячі дисертацій в усіх університетах Франції, франкомовних країн і навіть далі; певно, Рембо – найбільш безпредметна тема з усіх можливих, хіба що за винятком Флобера; тож достатньо знайти дві-три старі дисертації, захищені у провінційних вишах, трохи змінити текст – і технічно ніхто нічого не доведе; більше того – ні в кого немає жодного бажання порпатись у тисячах сторінок, що їх студенти, позбавлені особистості, невтомно шкрябали). Єдине, чим Стів заслужив на таку поважну посаду (знову ж таки, на переконання Марі-Франсуаз), – це те, що він вправно скуб кицьку матусі Делуз. Що ж, це могло б бути правдою, хоч і дивувало. Квадратні плечі, наїжачене сиве волосся і славетний курс «гендерних студій» – на моє залізне переконання, президентка Університету «Париж-ІІІ – Сорбонна» Шанталь Делуз була стовідсотковою лесбійкою. Однак я міг помилитися – хтозна, може, вона затамувала на чоловіків злобу, тож любила уявляти себе в домінувальній ролі та її збуджувало, коли красунчик Стів (із його пещеним і таким беззахисним обличчям та м’яким в’юнким волоссям) ставав на коліна між її могутніми стегнами. Правда це була чи ні – але того ранку у внутрішньому дворику чайного салону Великої Паризької мечеті не думати про це я не міг, спостерігаючи за тим, як Стів посмоктує огидний кальян із ароматом яблук.
Як і завжди, він розповідав про призначення та кар’єрне зростання в освітній системі – певно, чогось іншого я від нього ніколи не чув. Найбільше того ранку його хвилювало призначення на посаду старшого викладача двадцятип’ятирічного хлопця, який написав роботу про Леона Блуа і (на думку Стіва) був «пов’язаний з рухом захисників ідентичності». Щоб виграти трохи часу, я запалив цигарку й замислився – а яким боком це, власне, обходить Стіва? Раптом мені спало на думку, що в ньому прокинувся лівак, але я швидко оговтався: лівак у Стіві спав вічним сном, і не могло бути нічого важливішого за зміну політичного вектору керівництва університетів, що змусило б його прокинутись. Це знак, певна річ, вів далі Стив, адже щойно професорську посаду обійняв Амар Рецкі, відомий своїми роботами про письменників-антисемітів початку ХХ століття. До того ж, зауважив мій колега, щойно на загальних зборах професорів було ухвалено рішення про бойкот ізраїльських вчених. Ініціатива належала кільком британським університетам.
Скориставшись з того, що Стів зосередився на кальяні, який погано пропускав дим, я краєм ока зиркнув на годинник; було пів на одинадцяту, і я навряд чи міг послатися на наступну лекцію, аби втекти, – аж тут мені спало на думку завести мову про менш ризиковані речі: кілька тижнів тому знову згадали про проект, який з’явився чотири-п’ять років тому і стосувався заснування точної копії Сорбонни у Дубаї (чи у Бахрейні? а може, в Катарі? чесно кажучи, ці міста я плутав). Над тим самим міркували і в Оксфорді – певно, поважний вік наших університетів спокусив одну з нафтових монархій. Зважаючи на таку перспективу, безперечно, блискучих фінансових переваг для досить молодого викладача, чи не вирішив він, часом, скористатися моментом, приставши до лав антисемітів? І чи не варто мені – на його думку – вдатися до такої ж стратегії?
Я кинув на Стіва відверто інквізиторський погляд – блискучим розумом хлопчина не вирізнявся, тож його було легко вивести з рівноваги; звісно, мій погляд подіяв миттєво.
– Оскільки ти досліджував твори Блуа, – пробурмотів він, – то, певно, добре знаєшся на ідентичності антисемітів…
Я втомлено зітхнув: Блуа не дотримувався антисемітських поглядів, а я ніколи не досліджував його творів. Звісна річ, мені – в рамках копирсання у творчості Гюїсманса – доводилося згадувати Блуа та порівнювати особливості художньої мови двох письменників у моїй єдиній опублікованій роботі «Запаморочення від неологізмів», яка, напевно, була вершиною моїх досягнень на цьому світі (принаймні, робота отримала схвальні відгуки у виданнях «Поетика» і «Романтизм») і яка, ймовірно, і спричинилася до мого підвищення до професора. А й справді, більшість «дивних» слів у текстах Гюїсманса були не неологізмами, а, радше, рідкісними словами, запозиченими з арго різних ремісничих цехів та з регіональних говірок. Гюїсманс – у цьому полягала моя головна думка – до кінця стояв на позиціях натуралізму, прискіпливо пристосовуючи справжню народну балачку до своїх творів; у певному сенсі, він так і залишився соціалістом, що замолоду брав участь у Меданських вечорах Еміля Золя, і, хоча його зневага до лівих неухильно зростала, вона ніколи не поборола початкову відразу до капіталізму, культу грошей та всього, що пов’язувалося з буржуазними цінностями; словом, Гюїсманс належав до унікального типу християнського натураліста, тоді як Блуа, який весь час прагнув успіху в справах або у світі, за допомогою неологізмів прагнув виділитися, перетворити себе на гнане світило, недоступне для простих смертних, – і для цього свого часу в літературному середовищі він обрав містично-елітарну позицію, постійно дивуючись своїм негараздам та повній (хоч і цілком заслуженій) байдужості суспільства до своїх анатем. Як пише Гюїсманс, це був «нещасливець надзвичайно диявольської пихи та безмежної ворожості». Мені Блуа від самого початку нагадав прототип поганого католика, віра й завзяття якого виявляються лише в ситуаціях, коли співрозмовник сприймається як приречений на пекельні страждання. Утім, за часів написання роботи я спершу контактував з різноманітними лівими католицько-роялістськими гуртками, де всі обожнювали Леона Блуа і Жоржа Бернаноса та зваблювали мене час від часу рукописними листами, але згодом збагнув, що їм абсолютно нема чого мені запропонувати – жодного документу, якого б я з легкістю не відшукав сам у архівах, відкритих для університетської публіки.
Страницы:

1 2 3 4





Топ 10 за сутки:
 
в блогах
 

Отзывы:
  • Глаголь о книге: Татьяна Георгиевна Коростышевская - Призвание — миньон!
    Может получиться неплохая история. Замешано всего понемножку: переодевалки, отбор, академка... Есть интересные характеры. Посмотрим, как пойдет дальше.

  • Глаголь о книге: Елена Звездная - Магическая сделка
    Первую книгу еще как-то можно было читать (насколько помню). Вторую скачала на всяк случай, а вдруг пойдет? И когда здесь появилась третья, решила прочитать все разом. Ужас-ужас)))

    Во второй книге много Владыки. Поскольку первую книгу я подзабыла, то думала, что древний дракончик и Владыка - одно и то же лицо. Характер один. И когда они объединяются в третьей книге - начинаешь путаться в диалогах, кто что сказал. Единственное различие - кличка "Вкусняшка".

    Третью книгу уже просто перелистывала и была уверена, что будет четвертая. Бесполая героиня с психтравмой, считающая, что все, что ниже пояса - позор, грех, грязь, как бы не запачкаться. Зато с комплексом спасителя мира. И крутой чувак с железными (во всех смыслах) бубенцами. С такими исходными в догоняшки можно долго играть. Еще пару книг. Автор, к счастью, не стала издеваться над поклонниками (которые как-то же вытерпели ту же песню в 7 книгах Академии), и быстро все завершила. Хотя, повторяю, ничто не предвещало конца) Наверное, автору самой уже осточертело.

  • Anechka21 о книге: Ольга Куно - Безумный рейс
    Не лучшая книга автора, но на вполне приличном уровне.

  • Galka424 о книге: Алекса Райли - Купи меня. Книга 1 [любительский перевод]
    Ох, весьма необычная история) именно то, что я люблю читать

  • vareshka о книге: Алексей Рудольфович Свадковский - Кладоискатель [СИ]
    У меня есть эта трилогия.Кому надо-пишите в личку.

читать все отзывы




    
 

© www.litlib.net 2009-2018г.    LitLib.net - собери свою библиотеку.