Библиотека java книг - на главную
Авторов: 38850
Книг: 98332
Поиск по сайту:
Войти
Логин:

Пароль:

регистрация  :  забыли пароль?
 
Жанры:
 


     Реклама:     
     

Читать онлайн книгу «Вар'яти: Вибрана проза»

    
размер шрифта:AAA

Богуміл Грабал
ВАР’ЯТИ
Вибрана проза

Богуміл Грабал (1914–1997) — видатний чеський письменник. Юрист за освітою, майже все життя був підозрюваний у політичній та естетичній «неблагонадійності» й перебував на суспільному марґінесі. Першу книжку видав 1956 року. Швидко здобув популярність як своєрідний поетичний хронікер щоденного життя, який для своїх творів уживав невибагливо-розмовний стиль. Нерідко вдавався до абсурду й чорного гумору. В соціалістичній Чехословаччині його творчість неодноразово зазнавала утисків цензури. Нині Грабал перекладений та виданий у кількох десятках країн і є одним із найвідоміших чеських письменників щойно минулого століття.

Юрій Винничук
Богуміл Грабал, поет вулиці

1

«Я завжди дуже любив і дотепер люблю книги Грабала, — говорив Мілан Кундера. — Його проза схожа на високу поезію в нестримному леті фантазії. Так уміли писати тільки, можливо, деякі прославлені латиноамериканці. Але вони не знали про нього, і він, думаю, не знав про них. Коли-небудь буде забута російська окупація, а про ті роки заговорять, як про великий час чеської культури, коли жив Грабал, що написав книги «Я обслуговував англійського короля» і «Надто гучна самотність».

2

У першому номері «Всесвіту» за 1991 рік було вміщено листа читачки з Запоріжжя, в якому вона благає не друкувати більше «на сторінках улюбленого «Всесвіту» Б. Грабала, А. Мальро, К. Вольф і особливо Е. Йонеско».
Список небажаних для пересічного читача письменників можна продовжити, бо подібні листи надходили і до редакції «Иностранной литературы»: потрапляють до цього списку здебільшого визначні письменники, серед яких чимало й Нобелівських лауреатів. Така вже наша постсоцреалістична дійсність, що читач просто не звик до творів глибших, вершинних.
Однією з вершин чеської та світової літератури є той самий Богуміл Грабал, чиє одне-єдине оповідання викликало гнів читачки.
Дві течії в літературі сформували його як письменника: чеський поетизм і європейський сюрреалізм. Богуміл Грабал — письменник світової слави, перекладений у всіх цивілізованих країнах і виданий солідними накладами. У нас же досі було лише кілька публікацій його оповідань у «Всесвіті».
Життя Грабала було повне злигоднів і, здавалося, доля вчинила все можливе, аби тільки перешкодити йому зійти вгору щаблями слави.
Народився він за чотири місяці перед початком Першої світової війни — 28 березня 1914 року — в сім’ї пивовара у місті Брно. Однак аж до двадцятого року життя мешкав у Німбурку, поки не переїхав до Праги — студіювати право в університеті.
1939 року після закриття університету німцями, повернувся до батьків у Німбурк, де влаштувався нотарем, але восени 1940 подався знову до Праги. Працював там референтом торговельної школи, потім комірником у Німбурку і нарешті, майже до кінця 1946 року, робітником, а тоді черговим на залізничній станції у Костомлятах. Склавши маґістерські іспити на правничому факультеті у Празі, до середини 1949 року працював страхувальним аґентом і комівояжером.
На своєму шляху в літературу він мусив здолати чимало перешкод. На тридцять п’ятому році життя Грабал мало не дебютував як поет у приватному видавництві. Але соціалізм уже твердо ступив на чеську землю, і оскільки в 1948-1949-му роках приватні видавництва були націоналізовані, набрану збірку сюрреалістичних віршів просто розсипали. А самого автора послали на ливарний завод у Кладно звичайним робітником.
Там, у Кладно, на ливарнях працювало чимало таких бригад, складених із «гнилих інтеліґентів», що заважали цілій країні йти переможним кроком до світлого майбутнього. Хтозна скільки довелося б Грабалові там ідейно перековуватися, коли б не спіткало його ще більше лихо — важка травма черепа. Починаються довгі місяці лікування, і лише наприкінці 1954 року він отримує роботу на складі макулатури в Празі.
Завдяки клопотанню свого друга і вчителя, відомого чеського художника і поета Іржі Коларжа, письменник з 1962 року починає отримувати грошову допомогу як працівник мистецтв. Ці засоби вкупі з пенсією за інвалідністю дозволили йому цілковито присвятити себе літературі. Період його найбільшої творчої активності збігся за часом з репресіями, яких за вказівкою Москви зазнали чехословацькі дисиденти.
Вторгнення комуністичних військ до Чехословаччини у 1968 році змусило багатьох чеських письменників еміґрувати. Грабал залишився, хоч і не чекав нічого доброго від влади, котра переслідувала його ціле життя. Спілку чеських письменників окупаційною владою було розпущено, а до нової, маріонеткової, Грабал вступати не став, воліючи заробляти на хліб насущний далеко не інтелігентською працею.
Після відлиги шістдесятих років настала глибока криза. Твори письменників, що брали участь у подіях Празької весни, вилучалися з бібліотек, а самі автори піддавалися переслідуванням. Не уник цієї долі і Богуміл Грабал. Наклад двох його тільки що написаних книг 1970 року був пущений під ніж. Відтепер двері офіційних видавництв перед ним зачинені. Тільки дещо потрапляє до читача завдяки чеському самвидаву або еміґрантським виданням.
Так сталося, що Грабал як письменник сформувався у зрілому віці. Принаймні найвартісніші свої твори написав лише на четвертому десятку життя, а опублікував, коли вже йому було за п’ятдесят. «Карел Чапек колись написав, що прозаїк стає письменником до сорока років. Це правда, — погоджувався Грабал, тлумачачи свій надто пізній вступ до літератури. — Той, кого цікавить не стільки життя, скільки його відображення, приречений весь час потрапляти в ситуації, які йдуть врозріз із його розумінням світу, у ситуації, які йому вочевидь проти шерсті і понад його сили… Я, від природи невпевнена у собі людина, мусив надавати людям ґарантії в завтрашньому дні (працюючи страховим агентом — Ю. В.); я любив нескінченні прогулянки над рікою і захід сонця, а працював чотири роки на металургійному заводі в Кладно; я терпіти не міг театру й акторів, а був чотири роки робітником сцени, і так далі. І все-таки я зміг вижити у цьому далекому для мене оточенні і врешті-решт полюбив людей, з якими працював, і побачив головне: що вони там, унизу, такі ж боязкі, як і я, і цей страх є своєрідним «поясом цнотливості», що ховає їхню милу і добру сутність».
Оці постійні зміни, життя на узбіччі, серед людей, далеких від мистецтва й науки, дали, врешті, свої результати, вилившись у твори, яких, вочевидь, не міг написати жоден офіційний соцреалістичний письменник. Ще на ливарнях у Кладно Грабал написав велике оповідання «Ярмілка», яке надрукувати, проте, не вдалося.
1956 року Грабал нарешті дебютував — тоненькою книжечкою з двох оповідань під назвою «Розмови людей», що вийшли накладом 250 примірників як додаток до бібліофільського часопису. Ані сам Грабал, ані його біографи це видання за дебют не вважають. Однак саме ця книжечка сконденсувала в собі всі характерні риси грабалівської поетики. Сюрреалісти шукали «снів наяву» скрізь, крім людських балачок, Грабал знайшов їх саме в буденних розмовах, на вулиці, в кнайпі, за гальбою пива, — створивши свій особливий «плебейський» сюрреалізм.
1959 року «чорнороб» Грабал підготував до друку солідну збірку оповідань «Шпак на ниточці», але недремне око цензури догледіло щось підозріле в тих невинних вуличних образках, і набраний шрифт розсипали.
Лише на п’ятдесятому році життя письменник нарешті діждався своєї першої книжки — «Перлина на дні». А наступного, 1964 року, з’явилася збірка оповідань «Мрійники», перекладена невдовзі у Німеччині, Швейцарії, Італії.
Слава впала на нього, мов грім з ясного неба.
До 1968 року Грабал видає ще кілька книжок. За повістю «Потяги під особливим наглядом», у якій відбилися його спогади про працю на колії під час війни, славний чеський режисер Іржі Менцль зняв однойменний фільм, відзначений 1966 року головною нагородою на фестивалі у Маннгаймі (Німеччина), а згодом і нагородою Оскара у США. Однак, в Чехословаччині цей фільм ще довго припадав пилом на полицях.
За кордоном слава його тим часом росте, а вдома Грабалові книжки читають із-під поли. В СРСР його ім’я згадують лише тоді, коли треба обуритися занепадом чеської літератури, вчасно порятованої доблесною Червоною Армією. Натомість радянському читачеві пропонують таких соцреалістів, як А. Плоудек або «чеський Корнійчук» — Ян Козак. Цей останній виголосив чималу промову на з’їзді очоленої ним Спілки письменників ЧССР, за переклад якої можна подякувати «Всесвітові», бо ж саме з неї ми довідалися, хто насправді є гордістю чеської літератури і чиї книжки варто шукати. Були це розкритиковані й облаяні Козаком Грабал, Гавел, Шкворецький, Кундера, Ашкеназі, Голан, Голуб та інші.
Від 1976 року Грабала починають потрохи знову видавати: з’являється німбурзька трилогія «Містечко над водою» — «Пострижини», «Така гарна жалоба», «Арлекінові мільйони», повість «Як я обслуговував англійського короля» та кілька збірок оповідань і спогадів.
Широка популярність допомогла Грабалові уникнути серйозних переслідувань, однак кожна нова неофіційна публікація провокувала черговий конфлікт письменника з владою. Режим мусив рахуватися зі світовою славою Грабала: 1988 року йому повернули членство у Спілці, а наступного року ощасливили ще й званням заслуженого письменника ЧССР «за великий внесок у творення соціалістичної культури». Хоча кожен уважний читач Грабалової прози добре бачив, що чого-чого, а якраз «соціалістичної культури» письменник ніколи не творив.
 Після «оксамитової революції» 1989 року Богуміл Грабал знову знайшов масову аудиторію. Цьому значною мірою сприяв Вацлав Гавел. У 1996-му з рук президента Чеської республіки письменник отримав медаль «За заслуги».
 У дев’яності роки Грабал отримав чимало міжнародних літературних премій і звань, серед них, наприклад, почесний титул Французької республіки «Лицар літератури і мистецтва».
 Тоді ж письменник об’їхав з лекціями і авторськими читаннями кілька університетських міст Західної Європи і США, а в 1994 році його висували на здобуття Нобелівської премії з літератури.

3

Критика писала про Грабала, що він одружив сюрреалізм із соцреалізмом. І справді, героями його перших книг були здебільшого чеські робітники, люди праці, але описані переважно поза роботою — у пивницях, шинках, вдома, на забавах. І всі вони тішаться чудесним життям, ба навіть захоплюються ним, як і належиться у справжньому соцреалістичному творі, але це захоплення є не чим іншим, як своєрідним комплексом Швейка — тішитися геть усім, навіть у біді знаходячи розраду. Фактично Грабал висміював соціалістичну дійсність вустами простих собі балакунів, котрі на кожне явище мають своє власне судження і, так само як Швейк, сиплять мов з рукава життєвими прикладами.
Чеський письменник Йозеф Шкворецький, який емігрував після 1968 року до Канади, називав Грабала «великим новатором чеської прози», а ще «ніжним ліриком з клубком нервів».
У багатьох оповіданнях Грабал пориває із традиційною сюжетною прозою, відмовляється від безпосередньої характеристики персонажів. Розмови, спогади, потік свідомості, натуралістичні сцени, гашеківський гумор нанизуються одні на одні, витворюючи якусь безперервну полілінеарну конструкцію. Грабал перемішує справи важливі й абсолютно пусті, випадкові й логічно узгоджені на засаді зіткнення контрастів: гумору й жаху, сентименталізму й вульгаризму, комізму й трагізму. Такі зіставлення дають цікаві гумористичні й ґротескні ефекти. А все це Грабал знаходив у повсякденні, забарвленому народною уявою й фантазією.
Грабал любить зображувати світ «людей з узбіччя», людей, чиїм життям жив і він, працюючи то в ливарні, то на паперовому складі, то на залізниці і ніде не добиваючись жодного поступу у своїй кар’єрі. Люди ці зі спонтанним оптимізмом кидаються в нурт життя й пливуть за течією, а коли товчуть лоби об каміння порогів, то намагаються знайти цьому якнайсвітліше пояснення. Життя їх ніколи не розчаровує. А що найдивніше — нічому не вчить.
Письменник шукав поезію в прозі буднів і, на відміну від «снів наяву», котрі творили сюрреалісти, творив «сни вголос». Прикладом цього є «Уроки танцю для старших і уміліших». Це невелика повість, котра складається лише з одного речення, збудованого за принципом потоку свідомості, в якому минуле перемішується з теперішнім, а події дійсні — з вигаданими або ж відомими з чуток.
Грабал сам вважав, що він лише переливає життєву правду на папір і що роль його обмежується селекцією та монтажем. Вибирав з того, що підслухав і підглянув, найцікавіше — перлини слово- і міфотворчості (недаремно ж перша збірка його оповідань мала назву «Перлини на дні»), і творив з них таке намисто, яке мало водночас і смішити читача, й забивати йому подих.
1986 року в Торонто вийшла книжка Грабала «Перерви», наступного року там побачили світ ще дві книги спогадів — «Весілля вдома» і «Нове життя». Усі три томи написані від імені письменникової дружини. У «Перервах» знаходимо дуже цікаву характеристику Грабалової літературної творчості: «Мій чоловік і його писанина — це суцільний безлад, бо він ніколи не дбав про стиль писання, навіть не намагався, я знала граматику слабо, але розумілася на тім, що мій чоловік властиво ніколи правильно по-чеському писати не вмів, його писанина справляла враження перекладу з чужої мови, якихось нотаток, котрі ще треба опрацювати, ледь-ледь нашкіцованих епізодів, що вимагають марудної роботи… Однак мій чоловік саме це високо в собі цінив, був повен ентузіазму, коли міг покинути отой свій текст недоробленим, напіврозваленим, аж таким, що сипався з нього тиньк і поставала гола стіна, крихка цегляна кладка… Тою своєю базграниною мій чоловік нагадував мені празькі подвір’я, де поневіряються покинуті рештки риштовань, де суцільні завали довкола переповнених смітників, писанина мого чоловіка — то власне забуті й полишені рештки старих будівельних матеріалів, якихось невідомих уламків, дротів, батарей парового опалення, різного дрантя, котре вивозять під час недільних збиранок мотлоху, мій чоловік писав так, мовби писанина його була віддзеркаленням того всього, бо навіть сам про себе казав, що відбитком його текстів є старі подвір’я, вибиті шиби клубу залізничників, і що саме так, як він пише, зодягаються робітники».
Деколи Грабалові оповіді справді перетворюються на хаотичний потік, підвладний лише головному героєві, як-от у маленькій повісті «Барон Мюнгаузен». Читач тут буває деколи просто заскочений несподіваними судженнями персонажів, особливо самого «барона» Ганті. Це тип людини, про яку в нас кажуть: що дихне — то й брехне. Сам автор намагається якнайменше втручатися в події, стежачи за тим, аби жодним словом не схарактеризувати своїх героїв, через що читач деколи просто губиться, де ж тут правда, а де суцільна нісенітниця. Лише окремі вигадки Ганті згодом прояснюються, як-от історія з дванадцятьма котами на складі макулатури. Але коли він переповідає сюжет сентиментальної повісті, то нам важко дійти висновку — вигадка це чи переказ реально існуючої книжки.
У цьому творі так само маємо елементи ледь «чорного гумору» — це і порада дідусеві продати свого скелета, і, особливо, епізод з пилянням на дрова дерев’яних янголів. Відпилюються голови, ноги, тулуби, відламуються крила і мечі, а під час цієї жахної екзекуції ведуться розмови, дуже від неї далекі.
Для Грабала ідеалом у прозі є дрогобицький алхімік слова Бруно Шульц, котрий, до речі, може належати українському письменству на тій самій підставі, що й Франц Кафка — чеському. Ви спитаєте: а хто, власне, посмів увести Кафку в контекст чеської літератури? Та не хто інший, як Грабал! 1967 року з’явилася його антологія «Богуміл Грабал представляє вибір чеської прози», а там, крім Неруди, Гашека й інших майстрів, — Франц Кафка. Найцікавіше, що західні німці того ж таки року незворушно переклали всю антологію, ані натяком не виявивши свого глибокого обурення такою безцеремонністю.
«Коли я озираю двадцяте століття, то переконуюсь, що завше мене захоплювали два імені: Ґійом Аполлінер і Бруно Шульц, — писав Грабал. — Це імена митців, котрі в’яжуть Західну Європу зі Східною. Коли я починав писати, як і належиться початківцеві, поезії, то Аполлінер був для мене недосяжним взірцем, ім’я його я вимовляв з сакральною повагою… Мене так само зворушує його польська мамуся, котра, наближаючись до труни сина-поета і ступивши на одну з половинок килима, якого вона колись подарувала синові зовсім новеньким, вигукнула з гнівом: «Боже! Він його порізав!» А коли я вперше взяв до рук «Цинамонові краниці» Бруно Шульца, то після кожної півсторінки відкидав книжку й виходив прогулятися — тому що робилося темно в очах. І так донині, читаючи його, відчуваю дивну млість і слабість, настільки незвичною є ця книжка, настільки коштовним і пронизливим є цей текст, що входить у сферу геніальності, в якій до краю суб’єктивна оповідь сягає класичної об’єктивності. Ці два поети для мене — герої нашого віку і, як переймає мене до глибини смерть Аполлінера від епідемії іспанки одразу після Першої світової війни, коли його востаннє бачено з трьома пляшками рому, так само боляче ранить мене смерть Бруно Шульца в Другій світовій війні, коли німецький солдат застрелив його в Дрогобичі, місті, котре поет оспівав у «Цинамонових крамницях».

4

Мій тато щоранку завше уважно слухав радіо «Свобода». Зі звуками цього радіо я прокидався усе своє дитинство. Якось навесні 1997 року тато сповістив мені за сніданком новину: якийсь чеський письменник, годуючи голубів, занадто вихилився з вікна лікарні, випав і вбився. Татова пам’ять на прізвища не була найліпша. Але чомусь я відразу випалив:
— Грабал?
— Ага, Грабал! — зрадів тато. — Я б хотів щось його почитати. Така дивна смерть…
Я дав йому свій переклад, опублікований у «Всесвіті».
Грабалова смерть мене потрясла. Потім я дізнався, що офіційна версія про голубів не відповідає дійсності. То було самогубство, причиною якого стала важка хвороба і похилий вік.

5

Перекладати Богуміла Грабала — суцільне задоволення. Задоволення тим сильніше, чим ближчий світ, з якого вийшов перекладач, до того світу, який зображує Грабал. А світ цей знайомий і рідний кожному галичанинові, бо тільки в Галичині звертаються до двірнички «пані Стефа», а до останнього пияка з бурячковим носом «пан Дзюньо». Тут вечірні вулиці пахнуть смаженими в олії картопляними пляцками, помідоровими і гороховими зупами, фантастичними прецлями, струдлями, кнедлями та іншим печивом, від якого у кожного міґранта дух забиває. Але все це дуже детально описано в Бруно Шульца.
На відміну від Шульца, котрий писав радше літературною мовою, Грабал частенько послуговується міським жарґоном. Від часів Гашека чехи не мали нічого подібного. Гашека у нас перекладено досить вдало, але цікава річ — у «часи застою» Швейк виходив у повному перекладі В. Масляка зі всіма перченими словечками (див. хоча б у серії «Вершини світового письменства»), а от пізніше (і в двотомнику творів Гашека, і у виданні «Дніпра» 1990 року) — вже гладенько прилизаний і цнотливо підфарбований. Інакше, ніж блюзнірством, цього не назвеш. Ніде, в жодній літературі світу не існує заборони на сороміцькі слова й вирази, а надто коли йдеться про засоби стилетворення.
У Грабала знаходимо чимало соковитих народних словечок, і так щасливо складається, що й ми не без того скарбу, тож цілком гарненько можемо закрутити яку-небудь словесну хвигуру, не дратуючи чийогось цнотливого смаку.
Втім, Грабал часом таки епатував навіть чеську публіку, що видно з вибору листів, які він опублікував під назвою «Кривава балада, написана моїми читачами».
Щодо самої празької говірки, якою послуговуються герої Грабала, то найкращим для неї відповідником може бути лише львівська, адже нею і досі користуються ті самі «люди з узбіччя», або, як у нас кажуть, з марґінесу.
Одначе нелітературні слова — це тільки половина проблеми, яка постає перед перекладачем, бо Грабал ще й речення будує на засадах якогось особливого вуличного синтаксису. Потік оповіді, підсилений Гашековою традицією, передає ритм життя, його змінність, випадковість, деколи й нелогічність, а тим самим і всю нетривкість позиції сучасної людини, хоч би якої освіти вона засягла і якого щабля кар’єри дісталася.
Мав рацію Грабал, зазначаючи: «Коли людині зле на душі, тоді найуспішнішим ліком є банальні розмови про банальні події і речі». Подивимось, чи й нашу душу вони заспокоять.


З «КРИВАВОЇ БАЛАДИ, НАПИСАНОЇ МОЇМИ ЧИТАЧАМИ»:

«Судячи з деяких рецензій, ота свинота, Грабал, належить до учнів Неруди і решти класиків!!! Жахіття!!! Він не вартий навіть постояти коло Неруди. Гашек у цілому свому «Швейкові» на кількасот сторінках не нагромадив стільки, як цей сексуальний збоченець».

«Я, пане Грабал, вірте мені, після прочитання Ваших книг уже не маю спокою, мене постійно мучить і переслідує невимовна краса, витонченість, дотеп, біль, мудрість, о Господи, хай то шляк трафить!»

«Не хочу робити порівнянь, але Ви таки з роду Ванчури, з роду Ладіслава Кліми, з роду Ярослава Гашека, з роду Кубіна. Ви маєте чудовий словник, сповнений поезії, жодних там манірностей чи сюсюкань, все тут налите кров’ю і жагуче. І ще одно: були Ви, начебто, комівояжером. Я так само їздив колись продавати гребінці, бритви, запальнички, бенгальські вогні, липучку для мух та іншу галантерею».

«Ти, свинюко неспарована, котру нині всі підносять до небес, коли ти нарешті перестанеш затруювати людські душі своїми плюгавими вибриками?
Скільки ж то ти пропиячив зі своїми «критиками» і «рецензентами» по різних борделях, що так тебе вихваляють?»

«Хтось створив довкіл нього славу і тепер про нього пишуть, який то файний писака. А то є лобуряка, лайдацюра, може, навіть пидарас або імпотента. Надто оті його словечка, нібито народні, усі їх варто виставити на суд. А взагалі це об’єкт для неврологічних досліджень».

«Досить Грабала! — це гасло всіх порядних людей. Не думай собі, що твоя слава сягне під небеса. Ти гівнюху, ти свинська рийко. А хай би тебе дідько забрав!»

«Виглядаєте Ви, як поштивий батько сімейства, котрий з нудьги длубає в носі, й мене аж злість бере, коли подумаю, що й Ви з Брна. А тому валю Вам просто в очі, руба в зуба: і не сором тобі, старий, засцяний пияцюро!»


ОПОВІДКИ З ШИНКУ

Я сиджу в «Золотому тигрі», бавлюся картонною підставкою з-під гальби і не можу розгледіти емблеми, два чорних тигри так і миготять у моїх пальцях, і я, як завжди, підсвідомо загинаю кутики рахунку, спочатку один, потім другий, після третього пива третій, а потім четвертий; часами, коли перше пиво приносить Богоуш, то він витягає з кишені білої куртки листок білого паперу, на якому вже наперед загинає один куточок, а сиджу я в компанії, бо де не сяду — там моя компанія, це мій ритуал, і не тільки мій, але і всіх тих, хто заходить сюди випити пива: стіл — це компанія, що веде бесіди. Це такі бесіди за столом у кнайпі, під час яких людина мовби оновлюється після повсякденних стресів, та й коли всі просто так пашталакають, то й це теж оновлення; можливо, коли тобі зовсім кепсько, найкращі ліки — це банальна розмова про банальні справи і події. Часом я сідаю і сумовито мовчу, та й взагалі — до першого пива я даю ясно зрозуміти, що не бажаю відповідати на будь-які питання, так я смакую це моє перше пиво. Тому я не відразу адаптуюся до цієї деспотично гучної господи, не відразу налаштовуюся на таку кількість відвідувачів і голосів: кожен хоче, щоб його слова були почуті; кожен у цій кнайпі думає, що саме його слова заслуговують на виняткову увагу, тому-то голосно вистрілює свою банальну репліку; а я дивлюся на цих горлодерів — і після другого пива теж вважаю свої слова страшенно важливими і теж вигукую щось у честолюбній певності, що це повинен почути не тільки мій стіл, але й увесь світ.
Так я й сиджу, нервово постукуючи картонками з-під гальб, набираю їх з добрий десяток і тасую, як колоду карт, потім висипаю на стіл, надпиваю пива — і відразу знову беруся гратися картонками та рахунком. Я на своєму місці; я не один, але в розмови присутніх не втручаюся, лише слухаю. Скільки десятків тисяч бесід я таким чином провів, скільки десятків тисяч людей пройшло переді мною в цих моїх шинках, скількох я, можливо, зачепив своїми звертаннями, а то й діалогами, що іноді завершувалися справжнісінькою лекцією, коли всі ми затихали і слухали історії, котрі оповідалися так, що переставали бути просто п’яною балаканиною, а, як це зі знанням справи назвав Еман Фрінта, оповідями з шинку. Пан Руїс, віолончеліст із «Квартету Дворжака», саме закінчив оповідати про їхній останній концерт у Білині, похмурому і зашморганому містечку, яке старіє від негоди і нехлюйства влади, центральною площею якого тинялося без діла кількоро п’яниць-циганів, але ввечері в ратуші зібралася пристойно одягнена публіка, і Білина змінилася: вдячні слухачі були зворушені.
Мої сусіди за столом завелися про гриби, про рижики; я усе чекав, коли ж вони нарешті скажуть головне, але власне головного про рижиків ніхто так і не сказав, тому я вибачився і промовив…
— Рижик, добродії, — гриб містичний, адже він такого прекрасного рудуватого відтінку, а зеленуваті концентричні кола на його капелюшку саме й виражають містичний зміст цього гриба, тому що ці зеленуваті маліючі кола вінчає гострий зелений пиптик — осередок усіх цих кілець, і ця крапка посередині капелюшка є центром пізнання, це те ж саме, на що дивляться буддійські жерці, споглядаючи власний пуп; при цьому вони начебто повертаються пуповиною назад, у лоно нашої праматері, першої жінки з гладким животом, відкіля взяв початок рід людський. Усе це, добродії, кажу я, можна вичитати з концентричних зелених кілець рудого рижика, які втілюють у собі головний символічний зміст людського минулого і сьогодення… Але ви, добродії, любите попоїсти, отже я розповім вам один рецепт, як іспанські лісоруби готують рижики. Шар ковбаси, зверху шар рижиків, потім нарізаний перець, потім шар сала, потім помідори, потім знову шар ковбаси і рижиків, і так шар за шаром, а зверху знову ковбаса; усе це запікається на багатті, а коли страва готова, її можна ще посипати тертим сиром…
І я вигукував це своє послання, щоб, з одного боку, мене було хоч якось чутно, а з іншого — мені здавалося, що мене повинно бути чутно не тільки в Празі, але й у всій країні, у всій Європі; тому я, бува, і кричу як зварйований, думаючи ніби те, що чаїться в мені, належить усім… А пан Руїс розповідав, як «Квартет Дворжака» виконував у Швеції суто чеську музику, себто Дворжаків квартет, якого той написав, коли в нього вмерли діти, а насамкінець — «З мого життя»… І отут раптом почулися ридання і плач, усі почали озиратись, а після концерту з’ясувалося, що в залі була дружина одного нашого доктора, що еміґрував, і вона говорила панові Руїсу в гардеробі, що хоче додому, до мами, що коли вона не повернеться, то вмре, і хоча в неї тут є все, навіть «мерседес», вона хоче додому, побачити Прагу, і маму, і друзів… Пан Руїс оповідав це тихим голосом, і всі вмовкли, та так що над столом звучав лише надтріснутий красивий голос пана Руїса, а потім розмова перейшла на Стравінського, в якого на стіні завжди висіли портрети трьох святих для нього музикантів, його патронів: Веберна, Шенберґа і Берґа…
А я чекав своєї хвилини, коли зможу вставити ногу у відкриті двері бесіди і висловити те, що, як мені незмінно здається, повинні були б знати не тільки мої сусіди за столом, але і вся кнайпа, та що там кнайпа — усе місто, вся країна, увесь світ… І коли я нарешті вставив ногу у відкриті двері, через яку пролетів тихий янгол, я голосно вимовив…
— Слухаю я, панове, вранці Віденське радіо, а там повідомляє невідомі подробиці з життя Веберна його зять. Коли для Австрії закінчувалася війна й американська армія зайняла Лінц, у місті оголосили комендантську годину… І от увечері зять Веберна, що й поняття не мав, хто такий Веберн, та й сам Вебери не знав, що він — знаменитий Веберн, так от, цей самий зять каже Вебернові, котрий прийшов їх відвідати: тату, я зберіг для вас вісім цигарок, ви ж запеклий курець, от, візьміть, і Веберн зворушився до сліз і відповідає: я такий щасливий, що віддав дочку за тебе, бо в мене такий гарний зять, а в моєї дочки — чоловік, я одну зараз же викурю, я не витримаю, а дочка з зятем і говорять йому: тату, покуріть у сінях, бо ж тут діти, і Веберн вийшов у сіни, але потім подумав, дим потягне в кімнату, де сплять мої онуки; якщо вже у мене такий гарний зять, я ліпше покурю на бальконі. І він вийшов у ніч, жадібно взяв до вуст цигарку, тремтячою рукою чиркнув сірника, але щойно він уперше спрагло вдихнув нікотиновий дим, пролунав постріл і Веберн завалився, ніби підкошений, і коли прийшли його рідні, вони знайшли мертвого Веберна; його перша затяжка стала його останнім подихом, дорого ж він за неї заплатив! Якийсь солдат з патруля вистрелив, тому що було заборонено запалювати вогні, і убив Веберна… Але на цьому, добродії, містичний ланцюг подій не закінчився. Цей солдат потім просто місця собі не знаходив від того, що здуру застрелив Веберна, та й, повернувшись до Америки, навіть потрапив у лікарню, цей Веберн ранив його настільки, що він три роки провів у божевільні, а на п’ятий рік після того, як убив Веберна, скінчив самогубством…
А пана Мариска ця історія так пройняла, що він потім говорив, коли ми вже збиралися додому, і говорив таке… Не треба було розповідати мені все це про Веберна, говорив пан Мариско, який раніше тільки те й робив, що лаявся, мовляв, хто тільки цього Веберна стане грати, а пан Руїс на це відповів, що особисто він Веберна любить і з задоволенням його виконує, і його підтримав пан Гампл, художник, заявивши, що він цінує Веберна саме за те, що зовсім його не розуміє…
І от сидів я в «Золотому тигрі», розглядав відвідувачів — просто так, бо це вам не просто базікання, не яка-небудь там п’яна балаканина; ця галаслива кнайпа, немов маленький університет, де під впливом пива люди розповідають одне одному історії та події, які ранять душу, а над їхніми головами клубочиться тютюновий дим, що набуває обрисів величезного питального знаку: ну, чи не абсурдне і чи не дивне людське життя?.. Я мовчав. Рижик із зеленими концентричними колами, зелена крапка в центрі рудого капелюшка рижика, цей омфалос, пуп землі, крізь який можна проникнути до самого лона праматері Єви… і от, занурений у роздуми посередині бесіди, якої не чув, я повернувся назад, у своє дитинство, коли я вперше потрапив до шинку, котрий мене так зачарував, що став моєю долею. Татко, керуючий броварнею, бувало, брав мене з собою, коли на мотоциклі фірми «Лаурін і Клемент» об'їжджав кнайпи, в які його броварня постачала пиво; ми їздили по містечках і селах, і я пам’ятаю, що кожна така кнайпа здавалася мені вранці і вдень якоюсь закинутою, сумною, там майже не було відвідувачів, звичайно в півмороку лише тьмяно поблискував кран, з якого наливають пиво, татко на кухні вираховував податки, а я сидів у залі, де майже завжди було холодно, але пив переважно лимонад, одну шклянку за іншою, такий чудовий жовтий або червоний лимонад, що пінився і сичав, у напівтемряві ледве можна було розгледіти кількох завсідників, їхня присутність зраджувала тільки те, що іноді вони піднімали гальби, чи перекидали келишок чогось міцнішого, деякі з них курили, тому в темряві іноді спалахував сірник — і я в цих закладах бував щасливий. Іноді мене кликали на кухню, там звичайно сиділа господиня, і всі вони здавалися мені страшенно втомленими, ці господині, що важко пересували ногами, хапаючись за меблі, а зі стільця вставали так, начебто страждали ревматизмом; на кухні мені наливали супу, давали гуляшу, і я знов-таки пив той лимонад, жовтий і червоний, шклянка за шклянкою, скільки влізе, водночас як перед татком на столі біліли папери, а від його пальців до стелі снувався синій дим цигарок — єгипетських, по інші він мене ніколи не посилав, татко говорив тихим, скрадливим, але наполегливим голосом, хазяїн мовчки слухав його ради, а я не розумів, про що мова, ніби й говорилося не по-нашому, я знав лише, що в хазяїна завжди було щось не в порядку, приблизно як у мене в школі: татко був суворим учителем, а я учнем, що не виконав домашнього завдання, от так і хазяїн кнайпи дивився в підлогу, боячись зустрітися поглядом з татком, але голос його додавав хазяїну сміливості, вселяв надію, так що врешті обоє, розсміявшись, довго тиснули один одному руки і дивилися в очі, татко залишав папери на столі, а хазяїн щоразу тицяв йому одну-дві пляшечки сорокаградусної; потім нас проводжали, допомагали завести мотоцикла, і я знав, що після нашого від’їзду весь шинок зітхав із полегшенням, адже татко, можливо, тому й був керуючим, що завжди звалювався на голову хазяїв з якими-небудь неприємностями, з чимось таким, чого вони боялися…
У наступній кнайпі я знову пив жовтий і червоний лимонад, шклянку за шклянкою, через рік я вже не зважувався заходити на кухню, а сидів у залі, і крізь зашклені двері до мене долинав татків голос, який говорить щось неприємне хазяїну, а той заперечує, наводить якісь докази у свій захист; іноді хазяїн вилітав з кухні і, підбігши до стійки, наливав собі келишок і з блідим обличчям повертався назад, а татко, поклавши руку йому на плече, лагідно перестерігав його — так само, як він ласкаво переконував і мене краще вчитися і перестати байдикувати, ким, я, мовляв, виросту, якщо буду лінуватися? Я любив ці поїздки з батьком, любив кататися з ним після уроків, а особливо на канікули, день при дні ми об’їжджали ці татові шинки Німбурзького повіту, я вже знав їх як свої п’ять пальців, але найсильнішим потрясінням стала для мене кнайпа «Біля міста Колина» під Лисою, де була така безсоромна господиня, що татко червонів, а вона тільки реготала і чхати хотіла на всі ці пристрасті з пивом і податками. Я сидів у залі, завжди залитій сонцем, де стояли великий аспараґус і хазяйчина швейна машинка, пив червоний лимонад, шклянка за шклянкою, а між ними — жовтий, і з завмиранням серця слухав, як непристойно кляла ця жінка, котра іноді навідувалася до зали, щоб дати мені чергову шклянку з лимонадом, і щоразу проводила рукою по моєму волоссю, дивлячись на мене своїми прекрасними очима, в яких я відбивався весь.
В інших закладах я обходив усю кнайпу, а потім залу для танців і залу для театральних вистав і виходив у сад, де стояли столи і більярд; особливо мене вразив шинок, де хазяйнував пан Гуґо Шмолка, жид, що в його синів були такі густі чуприни і такі пишні пейси, що закривали їм майже все обличчя, а чорне волосся самого пана Шмолки, на потилиці коротко підстрижене, спереду падало на чоло ледве чи не до брів, дружина ж його вічно лисніла від поту, немов її намастили олією чи салом, навіть одяг на ній був начебто просяклий тлущем.
От так я полюбив шинки і різні забігайлівки, і мені було якось незручно, коли татко брав мене до ресторації, де були обруси, а той офіціянт у чорному фраку, тут я вже почувався ні в сих, ні в тих і волів зачекати тата на вулиці, щоб знову податися разом з ним до сільського шинку… Ах, ці сільські шинки, де мене приймали ледве не як рідного, там я бував щасливий, у такому шинку я зазирав в усі кути, іноді навіть у двір і в хлів, при деяких закладах — моїх найулюбленіших — була ще й м’ясарня, де мене неодмінно вгощали ковбасами. От це було по мені — пити лимонад, одна шклянка за іншою, заїдаючи ковбасою!
Коли я пішов у реальне училище, то вже пив пиво. Скрізь, куди б ми з татом не приїхали, я був живою реклямою пива. Я перекидав кухоль за кухлем і вголос нахвалював їхній вміст, мовляв, який це чудесний і смачнющий трунок; і я говорив це так переконливо і пив з таким задоволенням, що мені не переставали дивуватися як хазяї, так і завсідники кнайпи. І я об’їжджав усі ті самі шинки, пив там одну гальбу пива за іншою — а батько своїм тихим голосом розв’язував з господарем усе ті ж проблеми з постачанням пива і податками, і щоразу щось там не клеїлося, я ж сидів у залі і після третьої гальби встрявав у розмови з відвідувачами. Понад усе я любив їздити з батьком до Колина, у кнайпу Водварки; тут уже зранку починалися веселощі, а пан Водварка був чоловіком з відкритою душею і ніколи не втрачав гарного настрою, й татко не міг йому ні в чому дорікнути, тому що пан Водварка був просто молодчина і таким назавжди залишився в моїй пам’яті. Коли він з’являвся в Німбурку, батько жахався, що знову треба буде їхати з ним у Прагу, для мене ж це була справжня подія; кожні три місяці ми навідувались до Праги, а точніше кажучи, до тамтешньої пивнухи «У Шмельгавзів», причому першого разу пан Водварка, ледь увійшовши до зали, приліпив скрипалю на чоло стокронку, і з тих пір, варто нам було тільки з’явитися на порозі, музиканти відразу грали нам пісню «Колин, Колин…». А потім ми банячили, татко раз у раз нагадував, що пора вертати домів, але пан Водварка хоробро танцював і співав, розсипаючи усмішки і жарти, і я теж гуляв і що більше пив, то охочіше обіймався з кожним, хто підходив потиснути руку панові Водварці; так ми веселилися до самого закриття, і на батька шкода було дивитися, адже він не міг стільки пити, бо ж мусив везти нас назад на мотоциклі, а пізніше він купив «шкоду».
Татко ціпенів, дивуючись, куди це він потрапив, тому що пан Водварка, приїжджаючи сюди раз на три місяці, завжди обіцяв, що вони спочатку завершать усі справи, а щойно потім іно на хвильку зазирнуть до Шмельгавзів… А в підсумку нас із музикою проводжали до виходу і навіть на вулицю, а на зворотному шляху, уже на світанку, пан Водварка піднімав з постелі шинкаря в Негвиздах, і ми знову пили там пиво і каву, і пан Водварка вимагав розбудити музикантів, які потім для нас грали, а ще пан Водварка будив місцевого крамаря і, скупивши в нього весь запас чоколяди, пригощав жінок, яких він запросив, оскільки перед тим він стукав у вікна всіх по дорозі будинків і запрошував добрих людей повеселитися, і всі співали й танцювали, а батько сидів і дивився на годинника, переживаючи, що йому за яку годину-другу пора в бухгалтерію броварні…
Ах, ця вервиця кнайп мого дитинства і юнацтва, а згодом мої кнайпи в Німбурку, куди я ходив по суботах і неділях вранці і ввечері грати на більярді, і мій шинок «Під мостом у Поспішилів», де я грав на піяніні і різався в карти з хлопаками із Залаб’я, з якими ми були друзі нерозлийвода, із простими хлопаками з зарічних хатинок, а потім мої шинки і забігайлівки тих часів, коли я роз’їжджав по Чехії страховим аґентом, а потім ресторанчики, в яких я снідав, обідав і вечеряв, коли сновигав комівояжером, продаючи галантерейні товари фірми «Гаррі Карел Кльофанда», а ночував при цьому у звичайних готелях, і нарешті — моя Прага, де я щодня ходив у кнайпи в Лібенах, на Жижкові і на Височанах, на Малій Страні й у Старому Місті. Вважай чверть століття я обідав у цих моїх кнайпах і вкрай рідко, хутше через непорозуміння, потрапляв до пристойного ресторану чи готелю; їх я відвідувати не любив і навіть губився там, а отямлювався тільки тоді, коли опинявся на вулиці і міг заскочити в першу-ліпшу забігайлівку: отут мені було гарно, отут були всі свої — свої офіціянти, свій господар, тут я був серед друзів, вдома, у колі родини…
І от я сиджу в «Золотому тигрі», пройшовши шлях до самих витоків мого кнайпового життя і з’ясувавши для себе, що все це почалося з батька, коли я їздив з ним і пив шклянка за шклянкою лимонад, поки батько перевіряв рахунки й обчислював податки горопашних власників пивничок, у яких завжди було щось не так. Я сиджу в «Золотому тигрі» і посміхаюся; весь цей час я нікого не чув, начеб сидів де-небудь у тихому лісі, тому що я подумки пройшовся кнайпами мого життя аж до найпершої в селі під Німбурком.
А тим часом пан Руїс, якого я тепер уже чую, розповідав…
— Прилетіли ми, виявляється, до Копенгаґену, а там нас зустріли на двох автах, тоді ми, «Квартет Дворжака», у перший раз прийняли запрошення, не знаючи, від кого воно і хто нам так по-королівському щедро заплатив. Поки ми їхали на тих автах, звечоріло, обидва типи, що нас зустріли, по одному на авто, вбрані в чорні рединґоти, зберігали незворушний спокій, і от ми, лишивши за спиною Копенгаґен, під’їхали до великого будинку, перед нами розчахнулися ворота, піднялися ґрати, і ми опинилися на подвір’ї, і тут ми вже по заґратованих вікнах дошолопали, що потрапили до в’язниці. Потім нас прийняв начальник цього закладу, і для нас був накритий шведський стіл — навіть з вином, а коли настала пора, нас відвели в тюремну каплицю, де вже зібралися в’язні, і ми, наладнавши інструменти, заграли… Спочатку знов-таки квартет Дворжака, а потім — «З мого життя»; ми грали в повній тиші, усвідомлюючи, що такої публіки в нас іще ніколи не було. Коли ми закінчили, оплесків не було, усі лишилися сидіти на своїх місцях, вражені до глибини душі; ми піднялися і стали кланятися, лаштуючись іти, але ув’язнені як і раніше сиділи, спершись руками на підборіддя чи ховаючи обличчя в долонях… Це була найкраща публіка в нашому житті, майже як рік назад в Оксфорді, де усі чоловіки в залі були у фраках, тоді ми теж розкланялися і рушили за куліси, але перш ніж піти, ще обернулися — а слухачі продовжували стояти, вражені майже так само, як ці ув’язнені в Копенгаґені, для яких ми виконували те саме: квартет Дворжака, написаний ним після смерті його дітей, «З мого життя» Сметани і квартет Яначека. От такий був у нас репертуар, і ця музика так захоплювала і захоплює, що й в Оксфорді, і в копенгаґенській в’язниці публіка не зважилася порушити своє містичне злиття з музикою жодним оплеском. Панове, що ж це таке — музика, чим вона бере за душу? Та, по правді, нічим… а виходить, усім…
Так сказав пан Руїс, і всі ми були настільки схвильовані, що поспішили сховати наші обличчя за гальбами пінистого пива.


ШЕСТИКЛАСНИЦЯ

Найбільшими дітьми в нашому містечку були дорослі, а серед дорослих були й такі, що грали у виставах. Ледве чи не всі вони ходили до нас у броварню: коли забивали свиней, коли був сезон полювання на куріпок і зайців, а надто, як наставала пора генеральних проб. Що два місяці вони тішили нас новою п’єсою, яку спочатку впродовж кількох вечорів читали в нашій господі, п’ючи пиво, та закусуючи товстими скибами хліба, намащеними смальцем, і деклямували вголос те, що збиралися виконувати на сцені. Потім вони їздили до Праги подивитись, як цю п’єсу ставлять там. Аж врешті наставала прекрасна пора проб на сцені.
З самого ранку матінка перевдягалась у свій синій стрій, напувала кіз, годувала пацят, і, нарешті затиснувши роль під пахвою, коли пішадрала, а коли й на ровері добиралася в місто. Але це вже була не матінка, а краля, яка має грати в черговому спектаклі. Коли ставили «Периферію», вона балакала на празький манір і то так вульгарно, що татуньо навіть зазирав у текст — чи справді там отаке пишеться. Коли ж вона грала жінку з моря, то так перевтілювалася, що і з татком розмовляла роздратованим тоном, а коли Нору — то спочатку була з ним ввічлива і готова слугувати у всьому, але потім, у міру того, як характер її героїні мінявся, бралася загрожувати йому розлученням і нарікати, що кине його, а бідний татуньо заспокоївся лише тоді, як переконався з книги, що власне такою і є її роль в останній дії, та що насправді матінка нічого подібного не має думці.
І все-таки батько страхався, тому що матінка грала усе це куди природніше, аніж то буває в житті, з усією щирістю запевняючи, що піде від нього і почне все спочатку…
Найбільше батькові подобалося, коли матінка грала Дездемону. До останньої дії він уже цілковито перевтілювався в Отелло і дуже шкодував, що не може сам зіграти головну роль. Тому останню дію він неодмінно випробовував із матінкою, і настільки вживався в роль та з такою самовіддачею і задоволенням розігрував усі сцени ревнощів, що якось навіть повалив матінку на підлогу і став репетувати на неї, тримаючи однією рукою книжку, а іншою стискаючи небогу так, що в неї заболіла рука, і вона крикнула батькові, мовляв, пусти мене, і обізвала його грубіяном. А татуньо захищався, що так написано в книжці, і хотів ще спробувати з матінкою фінал, але вона вчасно подивилася на годинник і сказала, що їй пора до театру, а то батько міг би задушити її — так само, як наприкінці «Отелло».
І от щовечора перед пробами матінка в синьому костюмі перетинала площу зі згорнутою в рурку роллю під пахвою, перехожі віталися з нею, зупинялися, обступали її, а вона, усміхаючись, розповідала, яка то буде вистава і хто в ній буде грати. Я ж стояв під колонами біля крамниці пана Реґера, який скуповував шкурки зайців, цапенят, хом’яків і всякої такої живності. Там завжди панував такий сморід, що люди туди заходили тільки з великої потреби. Щоправда, той огидний запах долинав зовсім не з крамниці пана Реґера, а ззаду, від річки. Туди, за будинок, що стояв на площі, звозили кості з бойні, там височіла величезна гора костомах, на них ще зберігалися залишки м’яса і жил, одначе сонце і пацюки обгризали м’ясо так, що ночами тонни кісток світилися, мов купа фосфоруючих стрілок з дзиґаря на ратушевій вежі.
Отже, я стояв, спершись на колону, а по той бік площі текли два потоки молоді, що прогулювалася — дівчата, взявшись по чотири попід руки, сміялися, і хлопці, теж по чотири у ряд, сміялися їм у відповідь, вони кричали щось одне одному, і один потік прямував площею вгору, а другий униз, і варто було цим четвіркам розминутись, як жодне з них уже не могло дочекатися, коли ж він знову побачить свою панянку, чи коли вона побачить свого юнака, і так вони розважалися до сутінок. А біля колони на честь Діви Марії походжали дорослі — заклавши за спину руки, чи з паличками; вони тільки те й робили, що зиркали на годинники, ніби боялися спізнитися на потяг, і моя матінка якийсь час прогулювалася разом з ними, а потім виходила на головну вулицю, мовби когось розшукуючи. Я звіддаля добре бачив, що вона нікого не шукає, а лише вдає, ніби шукає, щоб люди помітили її зі згорнутою в рурку роллю під пахвою, вона навіть дивилась якось по-особливому, наче посвячена і зовсім не схожа на інших, бо ж вона грає в театрі і буде брати участь у новій п’єсі, отже поки що всі мають змогу оцінити, як вона виглядає насправді, аби потім порівняти її з тією жінкою, котра вийде на сцену.
І так поводилася не тільки матінка, але й інші актори; я всіх їх знав, бо намащував їм смалець на хліб і подавав пляшки з пивом, вони теж приходили причепурені, і в кожного з них під пахвою стирчала згорнута рурочкою роль, так що в сутінках площею швендяло туди й сюди десять білих рурочок, і всі, хто був зайнятий у черговому спектаклі, поштиво вітали одне одного та з посмішкою витягали свої ролі і потрясали ними, а деякі скручували з них такий собі паперовий далекогляд і підносили його до очей.
От так забавлялися між собою ці великі діти, а я стояв під колонами, за спиною в мене сяяла вогнями крамниця пана Реґера, від якої жахливо смерділо й туди ніхто не заходив, тому я міг безперешкодно спостерігати за тими, хто часто буває в нас у броварні; я мало що не соромився того, як вони зображають із себе акторів, як готуються до вечора, коли почнуться справжні проби. Як тільки ж до прем’єри залишався лише тиждень, актори вже знали свої ролі напам’ять, тож уже не виходили більше на площу, а рушали просто до театру. За три години перед генеральною пробою вони вдягали те вбрання, в якому повинні були грати, щоб навчитися в ньому рухатися, і от через площу до готелю «На Князівській» брів у довгополій хламиді Отелло — пан аптекар, він притримував свою сріблисту вберю рукою, щоб не запороти носом, писок у нього вже був чорний, а на талії виблискував золотий пояс. Пошвендявши собі площею, він згодом заходив до готелю, де перепускав чарочку для зміцнення нервів.
Матінка ж весь день, навіть до кіз, ходила в довгій атласній сукні, як Дездемона, вона посміхалася, і її переповнювали то любов, то горе, залежно від того, про яку сцену п’єси вона думала. І в цьому довгому вбранні вона приїжджала в місто, навмисно не їхала просто до театру, а залишала ровер біля газетного кіоску і, притримуючи поділ, щоб не спіткнутися і не впасти, прямувала вечірньою вулицею, дивуючись, що не може спіткати аптекаря Отелло, який у цей час у готелі «На Князівській» з чаркою в руці просторікував до присутніх, що Отелло — це шляхетний варвар і що власне його він грає. А пан старший учитель крокував з рапірою, наче венеційський дож, і розкланювався праворуч і ліворуч у відповідь на вітання; рапіра незграбно стовбурчилася, хоча старший учитель уже цілий тиждень пробував ходити з рапірою й у черевиках на високих підборах і по-венеційському поштиво здороватися, знімаючи капелюха, прикрашеного страусячими перами.
Крім ревнивця Отелло, татуньо вподобав собі ще п’єсу за назвою «Тінь». В останній тиждень матінка, що грала головну роль, позичала крісло на колесах, бо від самого початку і майже до кінця вистави мусила зображати хвору, навіки прикуту до інвалідного крісла. І от матінка їздила в цьому кріслі по хаті, а я жахався, дивлячись, як вона поривається встати; татуньо охоче возив її з однієї кімнати в іншу, а матінка провадила сама з собою довгі розмови, з яких з’ясовувалося, що її чоловік — знаменитий художник, який базґрає прекрасні полотна у своїй майстерні, однак матінка не може ходити, а вона так мріє видужати і побувати в цій майстерні, розташованій на іншому кінці Парижа.
Страницы:

1 2 3 4 5 6 7





Топ 10 за сутки:
 
в блогах
 

Отзывы:
читать все отзывы




    
 

© www.litlib.net 2009-2018г.    LitLib.net - собери свою библиотеку.