Библиотека java книг - на главную
Авторов: 38850
Книг: 98332
Поиск по сайту:
Войти
Логин:

Пароль:

регистрация  :  забыли пароль?
 
Жанры:
 


     Реклама:     
     

Читать онлайн книгу «Леді Африка»

    
размер шрифта:AAA

Пола Маклейн
Леді Африка

Цей твір написано в жанрі історичної художньої прози, який передбачає зображення постатей відомих людей. Усі події та слова персонажів є плодом фантазії автора й не повинні розглядатись як реальні. Ситуації, події та діалоги, в яких беруть участь історичні особи, повністю вигадані з метою увиразнення картини, цілковито створеної в авторській уяві. Будь-яка подібність до нині живих або померлих людей — випадкова.
Присвячується моїй сім’ї — з любов’ю і безмежною вдячністю, а також Летті Анн Крістофферсен, яка була моєю леді Ді
Я навчилася спостерігати й покладатися лише на себе. А ще я навчилася мандрувати. Я зрозуміла те, що має знати кожна мрійлива дитина, — не існує недосяжних обріїв. Усього цього я навчилася одразу, але більшість речей далися мені насилу.
Берил Маркгем, «На захід, слідом за ніччю»
Ми маємо лишити по собі слід на землі, поки це нам до снаги.
Карен Бліксен

Пролог

4 вересня, 1936 року Абінґдон, Англія

ереливчасто-синя «Чайка» зі срібними крильми прекрасніша за всіх птахів, яких я будь-коли бачила, та головне, що я можу на ній злетіти. Її назвали «Посланцем» і спроектували та побудували з великою любов’ю і майстерністю, щоб здійснилося майже неможливе: самотній відчайдушний переліт океану — п’ять тисяч вісімсот кілометрів небуття над чорними хвилями, — і це маю зробити я.
Я зійшла на неї в сутінках. Буря над летовищем бушувала вже кілька днів, скупе світло ледь цідилося згори. Дощ вибивав барабанний дріб на крилах літака, зусібіч висвистував вітер, і я сказала, що це для мене — найкраща погода за цілий місяць. Більше за неї непокоїла вага апарата. «Чайку» спорядили спеціальним шасі для перевезення запасу мастила чи пального. Баки прикріпили під крильми та в кабіні пілота; вони обступають моє крісло щільною стіною, зате я можу скористатися цими баками в польоті, якщо двома пальцями дістану до спускового краника. Мене попередили: перш ніж відкривати наступний бак, мушу повністю використати перший і закрити його, щоб уникнути повітряного корка. На кілька хвилин двигун може завмерти, але далі запрацює знову. Я маю це пам’ятати. А ще мені потрібно врахувати багато іншого.
Усією злітною смугою порозливалися калюжі завбільшки як невеличкі озера, вкриті пухирцями від крапель. Невтомно гуде лютий зустрічний вітер, небо затягнуте низькими важкими хмарами. Деякі журналісти та друзі зібралися, щоб спостерігати за моїм злетом, але настрій у всіх, вочевидь, похмурий. Кожен, хто знав, що насправді я збираюся зробити, намагався мене відрадити. Не сьогодні. Не цього року. Запис на плівку буде зроблено, щойно розпогодиться, — але я зайшла вже надто далеко, щоб зараз повертати назад. Я беру невеликий кошик з їжею, кладу баклагу з бренді до задньої кишені свого льотного костюма та протискаюся в кабіну пілота, затишну мов друга шкіра. Маю годинник, позичений у Джима Моллісона, єдиного пілота у світі, який будь-коли намагався втнути щось подібне й повернувся живим. А ще в мене є аеронавігаційна мапа, яка відстежує мій маршрут через Атлантику — від Абінґдона до Нью-Йорка, кожен сантиметр крижаної води, над якою летітиму. Але на карті ніяк не позначено порожнечу, самотність чи страх цього перельоту. Вони реальніші за все інше, й мені доведеться пройти крізь них. З нудотних ям під час втрати висоти — прямісінько до повітряних кишень, адже неможливо визначити курс в обхід власного страху. Не можна втекти від певної частини свого «я», і це на краще. Іноді я думаю, що лише труднощі змінюють нас і роблять сильнішими — злітна смуга завдовжки півтора кілометра та вісімсот шістдесят кілограмів пального. Чорні ескадрони хмар насуваються звідусіль, і світло щохвилини тьмяніє. Після всього цього я вже точно не зможу залишатися такою, як раніше.
Я фіксую положення та нахиляюся над пультом управління, машина з ревінням проминає спостерігачів із камерами, далі — ряди позначок до того червоного прапорця, що означає точку неповернення. Я маю півтора кілометра злітної смуги і жодного сантиметра більше. Звичайно, і пташці може цього не вистачити. Адже навіть тривала підготовка, ретельний догляд, величезна праця й уся мужність, що її ти наберешся, не виключають можливості невдалого злету, того, що «Чайка» виявиться слоном, а не метеликом, і провал спіткає тебе навіть раніше, ніж почнеш. Але поки що цей момент — усе, що в мене є.
Долаємо сто п’ятдесят метрів злітної смуги, й хвіст машини з деяким зусиллям підіймається. Починаю прискорення, відчуваю силу тяжіння та неймовірну вагу літака, наближення червоного прапорця вловлюю теж швидше чуттям, аніж зором. Нарешті кермо та ліфт оживають, ніс літака здіймається догори й машина стрімко злітає. Все ж таки метелик. Ми повільно підіймаємося в затуманене дощове небо над сіро-зеленою шахівницею Свіндона. Попереду розкинулося Ірландське море — темна-темна вода, готова схопити й назавжди зупинити моє серце. Десь там грузько переливається Корк, неповороткий чорний лабрадор. Мотор з рівним гулом виконує свою роботу.
Ніс підстрибує, продирається крізь мокрі бризки, машина то хилитається, то здригається під ударами негоди. У мене вроджений інстинкт польоту і певний практичний досвід, до того ж є одна важлива річ, яку я завжди потай мріяла зробити, — накреслити в небі своє ім’я, саме оцим гвинтом, оцими лакованими білими крильми, перш ніж на тридцять шість годин пірнути в темряву.

Уперше виклик було зроблено два роки тому, в галасливому барі зі стінами, обшитими кедром, у готелі «Вайт Ріно» в Ньєрі. На моїй тарілці лежали шматок наперченої яловичини та біла спаржа завтовшки з мій мізинець, і перед кожним із нас стояла склянка густого темно-червоного. Тоді сміливу ідею підкинув Джейсі Карберрі: «Ніхто і ніколи ще не виконував польоту наодинці через Атлантику з цього боку, з Англії до Америки, ані чоловік, ані жінка. Що ти на таке скажеш, Берил?».
Ще за два роки до цього Моллісону не вдався подібний політ, — і з того часу всі лише мріяли про літак, здатний подолати таку відстань, але в Джейсі було більше грошей, ніж він міг витратити, й іскра в душі. І так сталося, що був безмежний океан, тисячі кілометрів крижаного незайманого повітря, невипробуваний ніким шлях — і жодного літака. «Хочеш ризикнути?»
Очі Джейсі блищали, мов агати. Я дивилася в них і думала про те, що його вродлива дружина Майя у білій шовковій сукні та з ідеально укладеним волоссям мала би бути тут, але вона загинула багато років тому під час звичайного навчального польоту поблизу Найробі ясної безвітряної днини. Її смерть була першою трагедією в повітрі, яка зачепила нас, але виявилася не останньою. Багато інших любих привидів спалахували в темряві минулого, у зблисках світла, що вигравали краєчками наших келихів з вином, нагадуючи про те, якими ті люди були чудовими відчайдухами. Насправді, мені не потрібно нагадувати. Я не забувала про них ні на мить — і коли побачила погляд Джейсі, якось відчула, що навіть готова підпустити їх ще ближче. «Так», — відповіла я, а потім повторила це знову.

Це відбувається так швидко: спочатку останні цяточки світла згасають на пошматованому краю хмари, а далі залишаються дощ і запах бензину. Я летітиму на висоті шістсот метрів над рівнем моря майже два дні. Густі хмари поглинули місяць і зірки — темрява така глибока, що залишається довіритися приладам, долаючи втому, вдивлятися в ледь освітлені циферблати. Радіоприймач відсутній, мене розважають звук, із яким працює двигун на швидкості сорок вузлів[1], та свист вітру навколо літака. З булькотінням погойдується бензин у баках, і цей звук також заспокоює. Це триває протягом чотирьох годин польоту, аж поки двигун не починає працювати з перепадами. Він то свистить і буркотить, то раптом замовкає. Тиша. Стрілка вимірювача висоти хилиться вниз приголомшливо швидко. Це вводить у своєрідний транс, але мої руки знають, що слід робити, навіть якщо розум і далі залишатиметься приглушеним і нерухомим. Потрібно лише дістати спусковий кран та перемкнутися на інший бак. Двигун знову запрацює. Він мусить. Я простягаю руку та намацую пальцями прохолодний перемикач. Щойно все зроблено, двигун підбадьорливо клацнув, але не поворухнувся. «Чайка» й далі втрачає висоту: триста тридцять метрів, двісті сорок. Ще нижче. Хмари навколо розступаються, і я вже бачу моторошні зблиски води й піну. Хвилі наближаються, згори тисне невблаганне небо. Я знову клацаю перемикачем, намагаюся не тремтіти, не панікувати. Я готова до всього, але чи може хтось бути по-справжньому готовим до смерті? Чи була готова Майя, коли побачила землю, яка мчала їй назустріч? Чи був готовий Деніс того жахливого дня над Вої?
Поряд із лівим крилом спалахує блискавка, яскрава, мов різдвяна гірлянда, вона електризує повітря — і раптом у мене з’являється відчуття, що все це колись уже відбувалося, можливо, навіть не раз. Можливо, я завжди була тут, з головою занурена в себе. Унизу негостинні обійми води, що чекає на мене, але думками я в Кенії: там моя рифтова долина Лонґонот і зубчастий край кратера Мененґаї, озеро Накуру з мерехтливим рожевим пір’ям фламінго, високі та гострі виступи скель, Кікопей і Моло, Нджоро та розкішні газони клубу «Матайґа». Здається, я збираюся саме туди, хоч і знаю, що це неможливо, — якби ж лишень пропелер не розсікав часу, повертаючи мене назад і водночас уперед, у нескінченність, даруючи свободу.
«О, — думала я, поки мчала вниз, у пітьму, засліплена, не помічаючи нічого навколо. — Я начебто повертаюся додому».

Частина перша

1

о Кенії існувала інша Кенія; їй уже багато мільйонів років, але вона досі молода: раніше так називалася лише ця чарівна гора. Її було видно з нашої ферми у Нджоро в Британській Східній Африці — на далекому краєчку золотої рівнини підносилося стрімке узгір’я з вершиною, завжди вкритою снігом. За фермою синів ліс Мау, вкритий смугами туману. Попереду розкинулася долина Ронґаї. З одного боку вона обривалася дивовижним високим кратером Мененґаї, який тубільці назвали Горою Бога, а з другого — далеким хребтом Абердере. Його округлі сіро-блакитні пагорби спершу вкриваються пурпуровим серпанком, а далі розчиняються в темряві нічного неба.
Коли ми 1904 року перебралися туди, на місці ферми були шістсот гектарів незайманого чагарнику й три пошарпані хатини.
— Заради цього? — спитала мама, й повітря навколо неї забриніло, мов живе. — Ти продав усе заради цього?
— Інші фермери чимало домагаються і в складніших умовах, Кларо, — відповів батько.
— Але ж ти не фермер, Чарльзе! — вигукнула вона й розридалася.
Насправді батько був конярем. Найкраще він знався на кінських перегонах із перешкодами, полюванні на лисиць, дресируванні коней, та ще — на живоплотах Рутленду. Однак йому впали в око листівки, в яких пропонували дешеву імперську землю. Батька заполонила єдина думка, якої він так і не позбувся. Ми залишили «Вестфілд Гауз», де я народилась, і подолали майже десять тисяч кілометрів Тунісом, Тріполі та Суецом, хвилями, що, ніби величезні сірі гори, сягали неба. Потім був Кіліндіні Гарбур із портом Момбаса, де витали пахощі гострих спецій і сушеної риби, далі — потяг, схожий на змія, що прямував до Найробі. За його вікнами валували клуби червоної куряви. Це все мене вражало, викликало захват, якого досі не відчувала. Усе навколо здавалося надзвичайним і неповторним.
Батьки облаштувалися на новому місці й почали працювати, щоб якось покращити цю місцину, зробити її більш придатною для життя. Боролися з дикою природою, котра ніяк не бажала відступати. Наша земля нічим не обгороджувалась, а в хатинках не було навіть справжніх дверей. Крізь мішковину, якою затягли вікна, продиралися ситі смугасті мавпи з шовковистим хутром. Про водогін тут навіть не чували, тож, коли вночі кортіло піти в туалет, ми мусили виходити надвір і робити все над глибокою ямою, ще й наспівувати, щоб заглушити страх.
Нашими найближчими білими сусідами виявилися леді й лорд Деламер: жили вони десь кілометрів за одинадцять — якщо прорубати шлях крізь чагарники. Титул барона й баронеси не завадив їм оселитися в звичайній африканській халупі, зліпленій із глини та соломи. Леді Деламер тримала під подушкою заряджений револьвер і те саме радила моїй мамі, яка все-таки не наслідувала її прикладу. Мамі не подобалося камінцями відбиватися від змій і полювати на дичину для вечері; вона не збиралася тягати воду за півтора кілометра, щоб влаштувати щось бодай трохи подібне до ванни, і, звісно, не бажала довгі місяці обходитися без будь-якого спілкування. Для неї тут не знайшлося ні пристойного товариства, ані належних умов. Самі лишень злигодні.
Минуло два роки, й мама купила зворотний квиток до Англії. Мій старший брат Дікі їхав із нею, бо африканський клімат надто шкодив його кволому організмові. Мені вже виповнилося п’ять, коли вони з валізами, обв’язані хустками, в черевиках для подорожей сіли на потяг до Найробі, який ходив двічі на тиждень. Біле перо на маминому шоломі для тропіків тремтіло, коли вона нахилилася, щоб мене поцілувати. Мама казала, що не варто сумувати, що зі мною все буде гаразд, адже я вже велика дівчинка. Вона пообіцяла прислати мені коробку льодяників із грушею і лакрицею, що продаються в крамниці на площі Пікаділлі, й мені тут ні з ким не доведеться ними ділитися.
Я спостерігала за тим, як віддаляється потяг, і ще не зовсім вірила в те, що насправді відбувається. Навіть коли перон перестав тремтіти під тягарем вагонів і хвіст потяга зник за далекими жовтими пагорбами, а батько повернувся до мене, збираючись їхати назад на свою ферму, щоб знову стати до звичної роботи, — й тоді я ще думала, що це все помилка, страшне непорозуміння, яке можна владнати будь-якої миті. Мама з Дікі вийдуть на наступній станції або повернуться з Найробі наступного дня. І хоча цього так і не сталось, я все одно й далі чекала, прислухалася до віддаленого гулу потягів, вдивлялася в обрій та всім серцем сподівалася.
Довгі місяці від мами не було жодної звістки, навіть телеграми, аж поки надійшов пакунок із солодощами. Коробка виявилася важкою, і на ній значилося лише моє ім’я — «Берил Клаттербак», яке написала мама, і навіть від самого її почерку з петельками та закрутами в мене з очей ринули сльози. Я знала, що означає цей подарунок, і більше не могла себе дурити. Схопила коробку, втекла в затишний куточок, де, тремтячи від хвилювання, з’їла стільки ласощів, скільки змогла, а потім виблювала їх на смітнику.
Пізніше, коли мені несила було навіть зробити ковток чаю, який приготував тато, нарешті зважилася в нього запитати про те, чого найбільше боялася:
— Мама і Дікі більше не повернуться, так?
Він глянув на мене з болем:
— Я не знаю.
— Можливо, мама чекає, що ми поїдемо до неї?
Запала довга тиша, аж поки нарешті батько відповів, що, мабуть, так і є.
— Тепер це наш дім, — сказав він. — І я ще не готовий від нього так просто відмовитися. А ти?
Батько пропонував мені складний вибір. Він не питав: «Чи залишишся ти зі мною?». Це рішення ухвалили вже багато місяців тому. Батько хотів дізнатися, чи зможу я полюбити це життя, як він. Чи зможу віддати цій місцині своє серце, навіть якщо мама не повернеться і в мене вже, напевно, ніколи не буде мами.
Що я могла відповісти? Напівпорожні шафи, як і все навколо, нагадували мені про речі, які раніше там були і яких ніколи більше не буде: чотири порцелянові чашки з золотою облямівкою, гра з картками й улюблене мамине бурштинове намисто, яке так весело бряжчало. Її відсутність досі залишалася надто відчутною, і мені це дуже боліло. Я була розгублена й почувалася ніби спорожнілою. Не розуміла, як можна забути маму, і лише батько знав, як мене втішити. Він посадив мене на коліна, — хоч я була вже досить велика й трохи брудна, бо зазвичай мала саме такий вигляд, — і ми так посиділи якийсь час. Із лісу долинули тривожні вигуки даманів[2]. Один із наших хортів сторожко підняв лискуче вухо й знову солодко заснув біля вогню. Нарешті батько позіхнув. Він узяв мене під пахви, швидким поцілунком осушив мої сльози й поставив додолу.

2

 мові суахілі є слово «міванзо», що в перекладі означає «витоки», або «початок». Проте інколи потрібно, щоб спершу все скінчилося, трапилося найгірше, зник останній промінь світла, й тоді по-справжньому все почнеться. Чимось подібним був для мене материн від’їзд, хоча на той час я це не зовсім розуміла. Ще дуже довго була просто приголомшена, змучена болем і тяжким смутком. Чи досі одружені мої батьки? Чи любить нас мама? Чи сумує за нами? Як вона могла покинути мене? Я була не готова запитати про це в батька. Він нічим не нагадував тих чуйних татусів, які, мабуть, трапляються на світі, тому я не знала, як звірити йому біль свого зраненого серденька.
Згодом сталося щось нове. На нашій землі в лісі Мау та поблизу нього в хатинках із глини й лози, обгороджених високим колючим частоколом бомас, жило кілька сімей із народу кіпсіґіс. Ці люди по-своєму визначили, чого мені бракувало. Один зі старійшин пробурмотів чарівні слова, взяв мене на руки й урочисто прив’язав мені до пояса мушлю каурі. Вона звисала зі шкіряного ремінця й мала нагадувати нерозкриту мушлю в мене між ніг, а також відганяти злих духів. Так завжди робили, коли в кіпсіґісів народжувалася дівчинка. Для них я була дочкою їхнього білого пана, але вони відчували щось неприродне й необхідність це виправити. Жодній африканський матері ніколи не спаде на думку покинути свою дитину, тим паче, що я не була хворою чи кволою. Ось так вони дали мені інший початок та ім’я Лаквет, що означає «дуже маленька дівчинка».
Я була худенька, з вивернутими всередину коліньми й непокірним білявим волоссям, але незабаром нове ім’я та вся ця дика місцевість зробили мене витривалішою. Оскільки я постійно бігала вгору-вниз нашим пагорбом у селище кіпів, шкіра на ногах погрубішала. Деякі ділянки нашої землі, якими раніше мене залякували, й ті, яких я сама боялася, тепер стали такими ж звичними, як і шкірки зебр, що вкривали моє ліжко. Коли сідало сонце, я ховалася під смугасті шкірки й спостерігала за тим, як у кімнату нечутно входив босоногий хлопчик-слуга, щоб засвітити гасовий ліхтар. Інколи раптові спалахи й шипіння лампи полохали ящірок, які відразу починали ховатися з потріскуванням, яке нагадувало шерех хмизу. Далі відбувалася зміна варти: денні комахи — шершні та мухи — засинали в земляних гніздах по виступах стін у моїй кімнаті. А потім починали сюркотіти цвіркуни у ритмі, який знали лише вони. Зазвичай я чекала годину чи більше, спостерігала, як тіні стрибають між меблів, зроблених із коробок від парафіну, поки їхні силуети не змінювалися невпізнанно. Я прислухалася, чекала, поки стихне батьків голос, а потім вислизала крізь відчинене вікно в суцільну темінь, щоб зустрітися з моїм другом Кібії в його хатині біля багаття.
Мати Кібії зі ще однією жінкою попивали каламутний відвар із кори й кропиви та розповідали казки про все, що нас оточувало. Саме там я вивчила більшість слів із суахілі, бо прагнула чути дедалі нові й нові історії... Про те, чому гієна почала кульгати й чому хамелеон такий спокійний. А ще про вітер і дощ, які раніше були людьми, а потім не впоралися з важливим завданням, за що їх вигнали з землі на небеса. Самі жінки були зморшкуваті та беззубі, хоча їхні пружні тіла нагадували гладеньке чорне дерево, а з-під вицвілого одягу шукас виднілися довгі мускулясті ноги. Я любила цих жінок і їхні казки, але мені хотілося більшого. Я хотіла приєднатися до Кібії та інших тото[3], які ставали воїнами — молодими морані.
Долю дівчини в селі від початку пов’язували з хатньою роботою. Однак я була в зовсім іншому, винятковому становищі. Мене звільнили від традиційної ролі, звичної як для моєї родини, так і для родини Кібії. Старійшини кіпів дозволяли мені тренуватися разом із Кібії: кидати списа, полювати на бородавників, навчатися мистецтва маскування в арапа Маїни — батька Кібії, який водночас був головним воїном у селі й ідеалом сили та відваги для мене. Я вчилася в’язати лука, полювати на диких голубів, омелюхів і яскраво-синіх шпаків, тримати батіг, яким відганяють носорогів, і влучно метати дерев’яну булаву. Я виросла такою само високою, як і Кібії, а потім — навіть вищою; ми однаково швидко бігали у високій жовтій траві й завжди мали брудні ноги.
Ми з Кібії часто ходили гуляти вночі. Проходили свіжою отавою, що позначала межу ферми; висока волога трава легко торкалася до наших стегон. Ми йшли попід крутим зеленим пагорбом до самого лісу й заглиблювалися в хащу. Вночі там можна було зустріти леопардів. Одного разу я бачила, як батько приманював їх козою. Ми тоді видерлися на вершечок бака для води, бо там було найбезпечніше. Коза дрібно затремтіла, щойно зачула хижака, а батько націлив рушницю, сподіваючись влучити.
Небезпека чигала скрізь, але ми зналися на нічних звуках: цикади, квакші, товсті дамани, схожі на щурів, які насправді є віддаленими родичами слонів. Іноді ми чули й самих слонів: вони десь далеко трощили кущі; слони лякалися запаху коней, тож ніколи не підходили близько. У норах погойдувалися зміїні голови. Змія, звисла з червоного дерева, могла раптом гойднутися донизу й розрізати повітря, ніби мотузкою, або ж повільно заструмувати гладенькою корою.
Я багато років насолоджувалася цими прекрасними ночами поряд із Кібії та довгими повільними днями, наповненими полюванням і їздою верхи. За якийсь час — не без допомоги мачете й мотузок, ціною крові та поту — дику природу змусили трохи відступити: батько посадив пшеницю та кукурудзу, все це зійшло. За виручені гроші від збіжжя він придбав два парові двигуни, що добряче побували у вжитку, й вони стали серцем нашого млина та зробили «Ґрін Гіллз» найважливішим постачальником борошна в Нджоро. Згодом із нашого пагорба, за терасами полів і високими, в людський зріст, ланами кукурудзи, можна було побачити цілу низку возів, запряжених волами, які тягли зерно до млина. Батько не зупинявся, й число робітників постійно зростало: чоловіки народів кікуйю, кавірондо, канді, кіпсіґіс, а також голландці працювали в нас погоничами волів. Далі з’явилися повітки на залізних каркасах і перша стайня, а за нею — ще кілька: новенькі загороди зі свіжим сіном і, як мені казав батько, найкращими чистокровними кіньми в Африці та й у цілому світі.
У своєму ліжку, перш ніж заснути, я прислухалася до невпинних шерехів ночі, й досі інколи думала про маму та Дікі. Вони ніколи не писали, принаймні мені, отже, уявити їхнє життя було дуже складно. Будинок, у якому ми жили раніше, давно продали. І хоч би де вони оселилися, зірки та дерева там, напевно, дуже відрізняються від тих, які я бачу тут, у Нджоро. Гадаю, дощ і пекуче пообіднє сонце також там відчуваються зовсім інакше. Всі дні й вечори ми проводили на величезній відстані одне від одного.
Поступово мені ставало дедалі важче згадати мамине обличчя, її слова, дні, проведені разом із нею. В мене було багато всього попереду, стільки, що годі уявити: дні нагадували мені прерії, які сягають потрісканої чаші кратера Мененґаї або крутого синього піку гори Кенія. Було безпечніше жити майбутнім — відкласти згадки про маму кудись у далекий кут, туди, де вони більше не зможуть завдати мені болю. Я намагалася думати про її від’їзд як про щось необхідне, як про важливу підготовку до чогось на кшталт кування або загострювання списа — мого першого випробування у кіпсіґісів.
Я була впевнена, що належу до цього місця — до цієї ферми й цього чагарнику. Я відчувала себе часткою колючих дерев, стрімких скелястих уступів, синявого лісу з густою рослинністю; я любила глибокі улоговини між пагорбів і високу, схожу на кукурудзяне бадилля, траву. Тут я народилася ще раз, немов мені дали інше, більш природне для мене життя. Тут був мій дім, і, хоча одного дня все це мало витекти крізь пальці мов той червоний пісок, якого тут так багато, моє дитинство, що минуло тут, — було справжнім раєм. Я знала це все як свої п’ять пальців. Тут було єдине місце у світі, створене саме для мене.

3

ишу перервав ранковий дзвін у стайні. Почали прокидатися ледачі півні та припорошені пилом гуси, служники, конюхи, пастухи й садівники. Я жила неподалік від батька, в окремій мазаній хаті, разом із моїм вірним покаліченим песиком змішаної породи — Буллером. Ледь він зачув дзвін, заскімлив та потягнувся у своєму кошику, що стояв біля мого ліжка. Потім притиснувся мені до боку й доторкнувся холодним носом до руки; на його квадратній голові можна було намацати зморшкуваті шрами, а замість правого вуха він мав безформну грудку з кількох грубих вузлів. Одного разу вночі до мене вдерся леопард і спробував потягнути пса із собою в ліс. Буллер прокусив хижакові горлянку й пришкандибав додому весь залитий власною і чужою кров’ю, героїчно налаштований і ледь живий. Разом із батьком ми його вилікували. Хоча й раніше пес був не надто гарним, але тепер на додачу посивів та майже оглух. Випадок із леопардом не зломив його, й за це ми полюбили Буллера ще більше.
На подвір’ї ферми на мене чекали ранкова прохолода й Кібії. Мені було одинадцять, йому трохи менше, й ми вже стали частиною налагодженого механізму. Поряд жили інші білі діти, які ходили до школи в Найробі, деякі поверталися вчитися до Англії, але батько ніколи навіть не згадував про таку можливість для мене. Стайня замінила мені шкільний клас. Ледь розвиднялось — починалися ранкові виїзди, яких ми з Кібії не могли пропустити.
Коли я підійшла до стайні, хлопець підстрибнув — так високо, ніби мав замість ніг пружини. Я вчилася цього теж багато років і могла стрибнути, як Кібії, але знала: не варто марнувати силу, намагаючись його перемогти. Кібії стрибатиме й стрибатиме, перевершуючи себе самого, аж поки нарешті стомиться. І коли настане моя черга — стрибну краще за нього.
— Коли я стану мораном, — сказав Кібії, — то питиму бичачу кров і кисле молоко, а не настій з кропиви, як жінки. А ще я бігатиму швидко, як антилопа.
— З мене також вийшов би добрий воїн, — сказала я.
На гарному відкритому обличчі Кібії блиснула усмішка — так розвеселили його мої слова, мовби це було найсмішніше, що він будь-коли чув. Раніше йому подобалося впускати мене до свого світу, можливо, тому, що він вбачав у цьому лише гру. Я була дівчинкою, до того ж білою. Згодом я відчула, що Кібії почав інакше ставитися до мене: із сумнівом і недовірою, — мовби чекав, що незабаром я не схочу змагатися з ним і наші шляхи розійдуться. Однак я мала інші наміри.
— Якщо добре потренуюся, в мене вийде, — наполягала я. — Можу це робити і потай.
— І як тоді ти здобудеш славу? Хто знатиме, що ти це вмієш?
— Я знатиму.
Він знову засміявся і повернувся до дверей стайні:
— На кому поїдемо сьогодні?
— Ми з батьком подамося до Деламерів дивитися на племінну кобилу.

— А я тоді полюватиму, — заявив хлопець. — І ще побачимо, хто повернеться з кращою здобиччю.
Щойно Ві Мак-Грегор та батьків кінь Балмі були готові й осідлані — ми виїхали на дорогу, освітлену променями ранкового сонця. Спершу виклик Кібії не давав мені спокою, але згодом я відволіклася на інше. Навколо здіймалися хмари куряви, яка проникала під нещільно пов’язані хустки й потрапляла до носа й рота. Суха земля барви обпаленої глини чи лисячого хутра куріла червонястим пилом, який нас переслідував скрізь, як і кліщі, котрі намертво чіплялися до всього. Їх так само складно було віддерти, як і вивести плями, що їх залишає червоний перець. Марно перейматися через кліщів, адже з цим все одно нічого не вдієш. Так само не варто зважати на жалючих білих мурах, які рухаються рівниною загрозливими тонкими стрічками, на гадюк чи на сонце, яке інколи так пече, що, здається, хоче тебе з’їсти живцем. Про таке не потрібно думати; доводиться сприймати його як невід’ємну частину цього краю.
Страницы:

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22





Топ 10 за сутки:
 
в блогах
 

Отзывы:
читать все отзывы




    
 

© www.litlib.net 2009-2018г.    LitLib.net - собери свою библиотеку.