Библиотека java книг - на главную
Авторов: 38850
Книг: 98332
Поиск по сайту:
Войти
Логин:

Пароль:

регистрация  :  забыли пароль?
 
Жанры:
 


     Реклама:     
     

Читать онлайн книгу «Леді Африка» » стр. 3

    
размер шрифта:AAA

— Лев розумніший від природи, ніж більшість чоловіків, — почав він і скинув свого крислатого капелюха. — У лева також більше хоробрості й рішучості, ніж у чоловіка. Він боротиметься за те, що йому належить, не зважаючи на розміри й силу суперника. А якщо в суперника є хоч крапля страху — вважай, він уже мертвий.
Я хотіла, щоб він говорив і говорив, увесь шлях до Елкінґтона й навіть далі. Думала собі так: якщо уважно слухатиму батькові розповіді, то одного дня знатиму все, що знає він.
— А якщо два однакові леви боротимуться за територію чи за самку?
— Спочатку вони оцінюватимуть один одного, зважуватимуть власні можливості. Лев дуже обачний, коли йдеться про рівного супротивника, але навіть якщо сили нерівні, він все одно не відступатиме. В нього нема страху, розумієш, такого, як ми собі уявляємо. Він такий, який є, йому диктує сама природа.
— Цікаво, чи стосується це лева Елкінґтонів, — зауважив Бішон Сінґх, наш конюх із племені сикхів. Він теж подорожував з нами, їхав слідом за батьковим помічником Кімутаї.
— А я вам скажу, ця клята тварина змушує мене нервувати, — відповів батько. — Це неприродно — так утримувати звіра.
— А мені подобається Падді, — втрутилась я, бо пригадала, як одного разу на моїх очах Джим Елкінґтон чухав свого лева, мов кошеня. — Він добрий лев.
— Що лише доводить мою думку, — мовив батько, а Бішон Сінґх позаду лише поцокав язиком.
— Можна взяти левеня в савані й виростити з нього домашню тварину, як це робили Елкінґтони, або тримати його в клітці. Таке теж дехто робить. А можна й на волі тримати, щоб лев був як Падді. Можна годувати його свіжим м’ясом, і тоді він ніколи не навчиться полювати, можна його мити, й він набереться людського запаху — як кому заманеться. Однак потрібно розуміти, що цим змінюємо природу, перетворюємо її на щось інше, а неприродним речам не можна довіряти. До того ж, ніколи не знаєш, що перед тобою. Оце й бентежить найбільше. Бідолашна тварина, — знову повторив батько та здмухнув пилюку з носа.

У будинку Елкінґтонів були вітражні вікна та чарівна веранда, що виходила на цілком дику місцевість. Звідси розгорталася панорама на тисячу або й більше кілометрів незайманої Африки. Коли на цій терасі смакуєш бутерброд або п’єш чай, починає здаватися, що висиш на межі світу, цей краєчок повільно хилиться й може впасти будь-якої миті, а ти полетиш у прірву разом із ним, і, можливо, ніхто навіть не знатиме, що ти взагалі колись існував.
Джим Елкінґтон був гладким, червонощоким і стриманим чоловіком. Його дружина носила солом’яне канотьє та білі плоєні блузки, які завжди мали бездоганний вигляд, навіть коли за поясом у неї стирчав батіг із сиром’ятної шкіри[8]. Цей батіг тримали для Падді, який блукав маєтком, ніби своїм власним. У певному сенсі то й була його територія. Врешті-решт хто міг кинути йому виклик? Колись він нагадував цуценя з товстими лапами та кумедно боровся з Джимом на газоні, але тепер став уже дорослим. Грива потемнішала й лисніла на сонці. Батіг нині видавався бутафорією.
Останнього разу, коли я бачила Падді, ми спостерігали, як Джим Елкінґтон годує його нанизаними на піку оббілованими кролями. Лев спокійно лежав зі схрещеними лапами. У нього була пухнаста грива, хутро барви іржі, чорна пащека й величезні золотаві очі. Здавалося, він знає, яке справляє враження на глядачів, коли дозволяє годувати себе такими смаколиками. Зморшка над його квадратним носом надавала морді такого виразу, мовби лев трохи ніяковіє чи, навпаки, потай тішиться нашою присутністю.
Ми ставили коней у стійло, коли я почула десь далеко, можливо, за кілометри звідси, ревіння Падді. Тоскний і навіть жалібний стогін, від якого холод пробіг хребтом.
— Напевне, йому дуже самотньо, — припустила я.
— Дурниці, — заперечив батько. — Швидше це нагадує страх.
— Я більше його не чую, — сказала місіс Елкінґтон і повела нас до столу.
Там стояли маленькі духмяні імбирні тістечка, сухофрукти, картопляні кнедлики з хрусткою шкоринкою, які можна брати руками, та чайник гарного китайського чаю. Джим приготував карафку коктейлю з житнього віскі й подрібнених лимонів та перемішав напій скляною паличкою. Крижинки, що зрідка дзвінко вдарялися об стінки карафки, нагадували кришталеві сльози.
Того дня на веранді було задушливо, й розмова не клеїлася. Я зітхнула та взяла ще одне імбирне тістечко; нарешті батько обернувся до мене та кивнув — ходімо вже, — вони з Джимом підвелися та попрямували до стайні. Місіс Елкінґтон намагалася зіграти зі мною в кості, але я постаралась якомога швидше вирватися й перебігла довге подвір’я, на ходу зриваючи та закидаючи в траву взуття й панчохи.
Я мчала чистим полем, і це було саме те, чого я хотіла. Їхні землі нагадували наші: навколо стояла запорошена суха трава, тьмяно-зелена й де-не-де золотава, горбкувату рівнину вкривали терни й вогняні деревця, серед яких подекуди траплявся самотній грубезний баобаб. Удалині виднілася скеляста гора Кенія, вкрита м’якими хмарами, і я подумала, як чудово було би пробігти тут сотню кілометрів. І як пишався би мною батько, коли я повернулася б, і як Кібії помер би від заздрощів, дізнавшись, скільки я пробігла.
Попереду був низький пагорб із кущами аґрусу на вершечку. Я помчала навпростець, залишаючи по собі потрощені стебла, й наскочила в траві на місцину, де ніби нещодавно лежало щось велике. Я дивилася лише на пагорб, не думала ні про що інше й не уявляла, що хтось стежить за мною і може сплутати мене з молодою газеллю чи антилопою.
Я вповільнила біг, видираючись нагору, й раптом відчула гарячий і вогкий поштовх, мовби хтось величезний різко видихнув мені в потилицю. У спину вдарило ніби сталевою трубою. Я з розмаху впала обличчям у траву, інстинктивно затулила голову руками.
Не знаю, скільки часу Падді спостерігав за мною. Спочатку він зачув мене нюхом — можливо, ще до того, як я полишила веранду. Його міг просто зацікавити новий запах, а може, він уже з тої миті розпочав полювання на мене. Це не мало жодного значення, бо він уже мене здолав.
Щелепи Падді зімкнулися на моїй нозі десь вище коліна. Я відчула гострі зуби й вологий язик. Цей укус породив у мені дивне відчуття охолодження. Від запаху власної крові голова пішла обертом, а потім лев ледь розтиснув щелепи й загарчав. Світ закрутився: змінювалися уривки розмов на веранді й різні окремі слова; чорне склепіння з шумом накрило землю, небо й мене.
Я заплющила очі й спробувала закричати, але вийшов лише ледь чутний стогін. Я знову відчула пащеку Падді й зрозуміла, що не маю жодних шансів. Він з’їсть мене тут або затягне кудись на галявину чи в долину, до місцини, відомої лише йому, звідки я ніколи не повернуся. Останньою виразною думкою було: «То ось воно як. Ось, що означає — бути з’їденою левом».

6

оли я отямилася, Бішон Сінґх тримав мене на руках, його обличчя схилялося наді мною. Я не хотіла запитувати про Падді й про те, куди він зник, не хотіла знати, як мене поранено. На білу бавовняну туніку Бішона стікала кров із довгастої глибокої рани на моїй нозі.
Батько був біля коней, але щойно добіг до нас, одразу вхопив мене й міцно притиснув до грудей. Значить, мене врятовано, врятовано ще раз, тепер уже по-справжньому.
Бішон Сінґх доглядав наших коней у стайні Елкінґтонів і бачив, як я пробігала повз нього. Коли він дістався до пагорба, Падді вже стояв у мене на спині з широко роззявленою чорною пащекою, з якої капала слина. Лев загарчав, і цей звук майже зупинив Бішона Сінґха та шістьох чи сімох конюхів, які бігли слідом зі страшним галасом, щоб здатися левові значно більшими, ніж вони є насправді, й значно дужчими. За ними з’явився бвана[9] Елкінґтон. Він важко ніс свій гладкий тулуб на гору й щосили змахував довгим батогом кібоко[10], який здіймався високою хвилею та електризував повітря навколо свого кінчика.
— Левові не подобається, коли його дражнять батогом, — розповідав Бішон Сінґх. — Та бвана ще раз гучно ляснув. А потім кинувся до Падді та почав кричати, знову й знову ляскати, й нарешті Падді не витримав. Він помчав на свого господаря так швидко, що бвані Елкінґтону довелося втікати до баобаба. Він у мить злетів на дерево, а Падді заревів, наче сам Зевс. Згодом левові таки довелося піти геть.
Рана зяяла на нозі від литки й угору стегном та горіла так, мовби я тримала ногу над полум’ям. Я відчувала кожен глибокий свіжий поріз, залишений кігтями Падді на моїй спині; трохи менші були на шиї під просоченим кров’ю волоссям. Після того як прибув лікар, батько вийшов до іншої кімнати й там щось різким шепотом говорив Джимові й місіс Елкінґтон про те, що далі робити з Падді. За деякий час із сусідньої ферми прибіг тото й сказав, що Падді вбив сусідського коня та кудись поволік.
Джим і батько зарядили рушниці й наказали конюхам приготувати їхні мотики. В моїй душі тим часом вирували суперечливі почуття. Наразі Падді був на волі. З одного боку, я турбувалася через те, що він може повернутися на ферму й знову на когось напасти — на будь-кого. Та водночас я співчувала Падді. Він був левом, і вбивство під час полювання закладено йому природою.
Лікар дав мені настоянку опію, а потім почав зашивати рану гачкуватою голкою з товстою чорною ниткою. Я лежала на животі, а Бішон Сінґх тримав мене за ногу, його тонкі сталеві браслети погойдувалися на руці. Я бачила білу чалму, обгорнуту навкруг голови стільки разів, що неможливо було знайти, де саме закладено кінець. Вона нагадувала казкову змію, що пожирає власний хвіст.
— Той батіг налякав Падді не більше, ніж комаха, — сказав мені Бішон Сінґх.
— Що ти маєш на увазі?
— Що таке батіг для самого лева? Певно, він був готовий тебе відпустити. Або, можливо, ти з самого початку не надто була йому потрібна.
Я відчувала, як рухається голка, — вперед-назад, немовби крізь моє тіло пробігав несильний струм. Слова Бішона Сінґха вдарили мене іншим струмом.
— І наскільки ж я була йому потрібна?
— Чудове запитання, Беру, — він загадково усміхнувся. — І раз ти вже сьогодні не вмерла, ще матимеш трохи часу, щоб знайти відповідь.
Я залишилася в Елкінґтонів на кілька тижнів, і весь цей час місіс Елкінґтон приносила мені на бамбуковій таці різні ласощі: зацукрований імбир, фаршировані яйця та охолоджені соки. На кухні для мене щодня готували свіжі торти, начебто це якось могло компенсувати те, що зробив Падді, який тепер похмуро, а інколи просто моторошно гарчав у дощаній загорожі за головним пасовиськом.
По тому, як лев утік, його зловили аж на четвертий день та привезли зв’язаним. Коли місіс Елкінґтон сказала, що лева замкнули, це мало б мене заспокоїти, але від цієї думки чомусь болісно стиснулося серце. Я спровокувала Падді тим, що бігала в нього перед носом, і тепер він страждав за те, що було для нього природним. Я почувалася винною і щоразу, коли лягала у вузьке ліжко в домі Елкінґтонів, виття Падді звучало мені докором. Я затискала вуха руками й казала собі, що лев замкнений десь далеко. Але це не стільки заспокоювало, скільки завдавало нового болю. Я була в безпеці, але мене мучили страждання Падді.
Коли я нарешті змогла на возі поїхати до Найробі, а далі потягом до Нджоро, увесь шлях долала з відчуттям, що звільнилася з в’язниці, в яку сама себе замкнула. Вирвалася з-за ґрат, якими були жахливі стогони Падді. Однак я не перестала думати про нього й бачити страшні сни, поки не розповіла про все Кібії. Він та ще кілька тото сиділи немов прикуті до місця, поки я розписувала деталі своєї пригоди; моя історія дедалі довшала й робилася щораз страхітливішою, а я — все хоробрішала та дужчала. Тепер я була героєм чи воїном, а не жертвою, на яку полювали, яку насилу вдалося врятувати.
У кіпсіґісів кожен справжній моран повинен полювати на лева й убити його, щоб стати гідним свого списа. Якщо це не вдасться, він житиме в ганьбі. Однак якщо він упорається — це буде головна подія в його житті. Вродливі жінки в піснях називатимуть його ім’я, вірші про його подвиг увійдуть в історію племені; їх знатимуть напам’ять усі діти, які гратимуться в полювання на лева. Я завжди страшенно заздрила тому, що на Кібії чекає таке майбутнє з можливістю показати власну звитягу й зажити слави. Тому нині тішила себе тим, що пережила таке, чого він ще не спізнав. Річ у тім, що, хоч би як я прикрасила чи обробила історію з Падді, це було насправді, а я залишилася жива й можу її розповісти. Я просто хміліла від цього. Почувалася майже непереможною: здавалося, можу пережити ледь не все у світі. Але я, звісно, й гадки не мала, що готує для мене життя.

— Ми з Еммою вважаємо, що тобі треба ходити до школи в Найробі, — сказав мені батько за кілька тижнів по тому, як я повернулася додому від Елкінґтонів, і склав пальці куреником на обідньому столі.
Я рвучко підняла голову й кинула на нього швидкий погляд.
— А чому б не найняти іншу гувернантку?
— Ти не можеш так жити завжди. Тобі потрібна освіта.
— Я можу вчитися на фермі. Більше не битимуся, обіцяю.
— Це небезпечно для тебе, хіба не бачиш? — зі свого місця озвалася місіс О. Її недоторкане столове срібло виблискувало й відбивало червоні язички полум’я від гасової лампи; я раптом подумала: все через те, що я так і не знайшла способу завдати їй поразки. Відволікалася на лошат, виїзди й мисливські ігри з Кібії та звикла до неї. Однак вона не звикла до мене.
— Якщо ви про Падді, то цього більше ніколи не має статися.
Звісно, не має! — Її фіалкові очі повужчали. — Але таке вже було. Тобі здається, що ти невразлива, ти гасаєш мало не голяка з тими хлопчиськами в хащах, де може статися що завгодно. Що завгодно. Ти дитина, хоча, здається, тут ніхто про це не здогадується.
Я стиснула кулаки та вдарила ними об краєчок столу. Заверещала якусь лайку, відштовхнула тарілку та з грюкотом скинула на підлогу посуд.
— Ви не можете змусити мене! — нарешті вигукнула я.
У горлі мені пересохло, обличчя просто пашіло.
— Це не тобі вирішувати, — жорстко промовив батько із суворим і очужілим обличчям.

Наступного дня я прокинулася на світанку та верхи подалася на «Екватор Ранч» побачитися з леді Ді. Вона була найдобрішою і найрозумнішою з-поміж усіх відомих мені людей. Я сподівалася, що ця леді знайде якусь раду на моє лихо. Вона мусила знати, що маю робити.
— Батько нічого й слухати не хоче, — заторохтіла я, щойно переступила поріг, — але це тому, що він слухається місіс О. Вона сказала, що інший лев може мене роздерти, якщо залишуся тут, але насправді їй байдуже. Я стала їй на заваді, ось у чім річ.
Леді Ді зручно всадовила мене на своєму килимі, і я одним духом виклала їй усе, що думала. Нарешті, коли я трохи заспокоїлася, вона сказала:
— Я не знаю, що на думці в Емми чи в Клатта, але я особисто пишатимуся, коли ти станеш юною леді.
— Але ж і тут я можу вивчити все, що треба!
Вона кивнула дуже приязно, як завжди. Вона кивала так, навіть якщо не погоджувалася з жодним вашим словом.
— Не все. Настане час, коли твоя думка про освіту зміниться й ти радітимеш, що змогла її отримати.
Вона потягнулася до моєї руки, яка лежала на коліні, обережно стиснула її та поклала собі на коліна.
— Гарна освіта потрібна не лише у світському товаристві, Берил. Вона може стати часткою тебе самої, чимось таким, що завжди залишатиметься з тобою.
Я насупилася й спробувала відвернутися до стіни, але вона зазирнула-таки мені в обличчя своїми очима, сповненими неймовірного терпіння.
— Знаю, все це здається тобі катастрофою, — провадила леді Ді, — та насправді все зовсім не так. У тебе стільки всього попереду! Стільки всього — цілий світ перед тобою.
Кінчики її пальців повільно гладили мою долоню, заколисували мене. Я навіть не помітила, як почала клювати носом, поки не задрімала, поклавши голову їй на коліна. Коли трохи згодом я прокинулася, леді Ді підвелась і попросила слугу принести нам чаю. Ми сіли до столу й почали гортати величезний атлас, котрий мені так подобався. Сторінка відкрилася на яскравій карті Англії. Вона була зелена, мов коштовний смарагд.
— Як думаєш, колись я поїду туди? — запитала я.
— А чому ні? Це, як і раніше, твій дім.
Я водила пальцем по сторінці й знаходила назви міст, які були водночас чужими та знайомими: Іпсвіч, Ньюквай, Оксфорд, Манчестер, Лідс.
— Твоя мама часом пише тобі з Лондона? — запитала леді Ді.
— Ні, — запитання мене трохи спантеличило.
Ніхто ніколи не згадував про мою маму, й так було жити легше.
— Я б могла розповісти тобі дещо про неї, якщо захочеш.
Я похитала головою.
— Зараз вона не має жодного значення. Найголовніше — це ферма.
Леді Ді якийсь час дивилася на мене, здавалося, вона обмірковує те, що я сказала.
— Вибач, я не повинна була втручатися.
Невдовзі до нас шумно вдерся Ді. Він обтрушувався від пилюки й розмовляв сам із собою.
— Ось де мої любі дівчатка, — сказав він замість привітання.
— У Берил був тяжкий день, — попередила його леді Ді. — Найближчим часом вона збирається їхати до школи в Найробі.
— Он воно що.
Ді впав у крісло напроти мене.
— А я все думав, коли ж це нарешті станеться. Ти зможеш, і не сумнівайся. Я завжди казав, що голова в тебе варить.
— Я не впевнена.
Я зробила мляву спробу допити вже схололий чай.
— Обіцяй, що навідуватимеш нас щоразу, як зможеш. Тут також твій дім. І він завжди буде твоїм.
Коли я попрощалася, леді Ді вийшла провести мене до стайні. Вона поклала мені руки на плечі:
— Ти особлива дівчинка, Берил, іншої такої нема, й настане день, коли ти це зрозумієш. У тебе все буде добре в Найробі. І взагалі — будь-де.

Я повернулася на ферму майже смерком; чорнильно-сині гори зливалися з обрієм, і здавалося, що вони щезають удалині. Ві Мак-Грегор став на вершечку пагорба; до нашого пасовиська було вже зовсім недалеко. Я побачила Кібії. Він прямував навпростець до стежки, яка вела в його село. Я хотіла його погукати, але сьогодні мала вже забагато складних розмов і не знала, як сказати йому, що найближчим часом поїду звідси. Не знала, як попрощатися.

7

ротягом наступних двох із половиною років я намагалася вчитись у тій школі, хоча всі ці зусилля витрачалися майже без пуття. Разів із шість я втікала, якось три дні ховалася в кабанячій норі. Іншого разу зчинила бунт, а потім, щоб мене знайти, ледь не вся школа вирушила в похід на велосипедах і прочесала всі лани зокола. Врешті-решт, мене таки вигнали. Батько зустрічав мій потяг із невдоволеним виглядом, але все-таки було помітно, що йому відлягло від серця, наче він зрозумів, що мене ніколи не вдасться відірвати від нього.
Але ферма дуже змінилася, стала зовсім не такою, як до мого від’їзду. Насправді змінився сам світ, війна залишила на ньому виразний відбиток. У школі ми чули якісь уривки найголовніших новин: про вбивство ерцгерцога, про кайзера Вільгельма й про те, що народи, які ми ледь могли собі уявити, об’єдналися для війни проти інших. Для Британської Східної Африки війна означала спробу зупинити німців із їхньою жадобою до захоплення нових земель. Хтось побоювався, що вони візьмуть собі те, що ми вважали по праву своїм. Величезна територія, що перебувала під протекторатом Англії, перетворилася на поле бою, і чоловіки звідусіль — бури, нандіс, білі поселенці, а також воїни кавірондо та кіпсіґісів — залишили свої плуги, млини та шамбас[11], щоб приєднатися до полку Королівських африканських стрільців. Навіть арап Маїна пішов воювати. Під час одних моїх шкільних канікул ми з Кібії стояли на вершечку нашого пагорба та спостерігали за тим, як він вирушає в похід. В одній руці він високо тримав свого списа, а в другій — щита з буйволячої шкіри. Він крокував стежкою, стрункий і гордовитий. Його послали за сотні кілометрів, до самого кордону Німецької Східної Африки, та замість списа дали гвинтівку. Маїна не вмів користуватися нею, але ми були впевнені, що він упорається. То був найхоробріший і найбільш упевнений у собі воїн із усіх, кого я знала, і вірила, що він повернеться додому з безліччю захопливих історій у голові та, можливо, із купою золота, щоб узяти собі нову дружину.
Однак ще до кінця тих самих канікул на нашу ферму прибіг гонець, який розповів про все, що відбувалося далеко від нас. Арап Маїна бився мужньо, як міг лише він, та все одно загинув і похований на тому місці, де його вбили, не вшанований належно племенем і родиною. Вираз обличчя Кібії не змінився, коли він це почув, але хлопець перестав їсти, схуд і озлився. Я не знала, що думати, як його заспокоїти. Арап Маїна здавався нам безсмертним, і ось його не стало.
— Ми знайдемо того чоловіка, який убив твого батька, та встромимо списа йому в самісіньке серце, — сказала я Кібії.
— Це лише мій обов’язок. Я це зроблю, коли стану мораном.
— Я піду з тобою, — сказала я.
Я любила арапа Маїну, як свого батька, й ладна була йти куди завгодно, що завгодно робити, аби лишень помститися за його смерть.
— Ти лише дівчинка, Лаквет.
— Я не боюся. І можу кидати списа так само далеко, як і ти.
— Цього не можна. Твій батько ніколи з тобою не розлучиться.
— Я йому не скажу. Я вже втікала раніше.
— Ти кажеш таке, наче любиш лише себе. Твій батько тебе любить, і він живий.
Батько надзвичайно багато значив для мене. У школі я дуже тужила за ним і за фермою, але війна змінила і батька. Він зустрів мій потяг із таким напруженим і серйозним обличчям, що я навіть не знала, як привітатися. Ми їхали вгору високим схилом, і батько розповідав, що сусіднє Накуру — тепер гарнізонне місто, а іподром перетворився на військову ремонтну автобазу. Наших коней мобілізовано, тому стайні й обори напівпорожні. Втім, це не мало значення, адже всі перегони на час війни припинилися.
Коли ми дісталися вершечка пагорба, я на власні очі побачила всі зміни. Сотні наших робітників закинули на спини торби з одягом, узяли зброю, яку мали, — рушницю, списа чи ножа, — та понесли із собою разом із невиразним уявленням про славу й честь. Імперія покликала їх, і вони стали солдатами британської корони. Можливо, найближчим часом вони повернуться, але поки що «Ґрін Гіллз» нагадувала мені коробку, вміст якої витрусили на землю, й тепер його розносить вітром.
У головному будинку місіс О приготувала обід на честь мого повернення та зробила святкову зачіску. Її одяг був, як завжди, ідеально відпрасованим, але на скронях з’явилися срібні нитки, навколо очей прорізалися дрібні зморшки, і я зрозуміла, що тепер бачу її трохи інакше.
Майже весь час, що я провела в школі, моєю сусідкою в ряду двоярусних ліжок була дівчинка на ім’я Доріс Ватерман, хоча їй подобалося, коли її звали Дос. Щоночі вона перехилялася зі свого верхнього ярусу до мене та пошепки розповідала різні історії. Її пряме каштанове волосся спадало завісою над моїм обличчям. Вона казала, що не має ні братів, ні сестер, а батько в неї — власник кількох магазинів у місті. Йому також належить готель «Нью-Стенлі», неодмінне місце зустрічі всіх, хто приїздить до Найробі. Здавалося, Дос відомо геть усе, що відбувається в місті й зокола нього.
— Місіс Орчардсон? — перепитала вона глузливо, коли якось я згадала нашу економку. — Її чоловік і досі в Лумбві?
— Що? Вона незаміжня. Живе з моїм батьком уже багато років.
Дос, дуже здивована моєю наївністю, зацокала язиком і почала розповідати, що багато років тому містер Орчардсон, антрополог, знайшов собі коханку з народу нанді, й та завагітніла.
Це мене приголомшило.
— Звідки ти знаєш?
Вона знизала плечима й далі мовила, так само звисаючи з ліжка:
— Усі знають. Таке не щодня трапляється.
— То ось чому місіс О прийшла до нас! Аби втекти від своєї ганьби?
— Я б не сказала, що Нджоро аж так далеко від Лумбви. Все це надто принизливо. До того ж, вони з твоїм батьком навіть не одружені.
Я почувалась так, ніби досі очі мені заступали густі білі хмари. Я нічого не знала про світ дорослих і про складнощі в стосунках між чоловіком та жінкою. Не звертала на це уваги. І ось тепер за єдину мить усі хмари розтанули й залишилися голі факти. Батько мав знати про містера Орчардсона та його коханку з нанді, та не зважав на це, або його просто не хвилювало, що міг означати для нього зв’язок із місіс О. Їхнє теперішнє сумісне проживання було більш скандальним, ніж я собі будь-коли уявляла, адже та жінка досі була одружена. Можливо, мій батько також. Раніше я ніколи цим не цікавилася, але тепер хотіла все знати, бо відчувала, що їхні стосунки, й без того незвичайні, в цьому надто складному світі теж стали набагато складнішими.
— А коли скінчиться війна? — запитала я в батька. — У школі всі лише й трублять, що бої — це лише запобіжний захід.
Яскраве сонячне світло пробивалося крізь шибки й виблискувало по простенькому чайному сервізі, цератовій скатертині, камінних плитах і стінах, обшитих кедром. Усе було таким самим, як і раніше, але відчувалося по-іншому. Адже я змінилася.
— Вони справді так кажуть? Але кількість загиблих і далі зростає. Вже двадцять тисяч у самій лише Африці.
— А ти підеш воювати? — я довго боролася з собою і все-таки спитала про це.
— Ні. Обіцяю, що не піду. Але Ді вступив на службу.
— Коли? Чому? Впевнена, там уже достатньо чоловіків.
Батько та місіс О обмінялися багатозначними поглядами.
— Тату, що сталося? Ді поранено?
— Флоренс, — сказала місіс О. — Вона захворіла невдовзі після твого останнього візиту. Її підвело серце.
— З її серцем усе гаразд! Вона завжди була здорова мов бик.
— Ні, — повільно і якось аж надто обережно промовив батько, — насправді, вона багато років хворіла. Про це ніхто не знав, крім Ді.
— Нічого не розумію. Де вона зараз?
Батько похилив голову, обличчя в нього було надто бліде.
— Вона померла, Берил. Шість місяців тому. Її більше нема.
Шість місяців?
— Чому ви нічого мені не сказали?
— Я не хотів повідомляти про це телеграмою, — пояснив батько. — Але тепер не знаю, можливо, не варто було чекати.
— Вона була чудовою жінкою, — встряла місіс О. — Я знаю, ти дуже її любила.
Я приголомшено на неї глянула. Відштовхнула стілець і в якомусь маренні подалася до стайні. Почувалася остаточно пропащою. Скільки десятків годин я просиділа на килимі леді Ді? Пила її чай, всотувала в душу її слова й не знала, що вона хвора, що їй зле? Може, я її зовсім не знала, або знала про неї вкрай мало, а тепер її нема. Я більш ніколи її не побачу. І навіть не попрощаюся.
У вбогій конторі при стайні я натрапила на сонного Буллера. Він увіткнувся мені в коліна, а я заховала обличчя в його строкате хутро. Він тепер став зовсім глухим і не почув, як я увійшла, тому був вражений і водночас щасливий. Звивався всім тілом, зусібіч мене обнюхував і облизував мені обличчя. Коли він знову ляпнувся на підлогу, я поклала на нього голову й оглянула батькові речі — стіл із грубою чорною племінною книгою, шолом для їзди верхи, батіг, тарілка, повна попелу, пожовклі газети й календар на стіні. На ньому потрібно було обводити червоним важливі дати. А в стайні мало вирувати життя, проте стояла тиша, мов на цвинтарі нанді. Я нарешті повернулася сюди назавжди, але «Ґрін Гіллз» мало нагадував мені рідний дім. І чи буде ним ще колись?
За деякий час батько знайшов нас із Буллером на підлозі контори.
— Я знаю, вона дуже багато для тебе значила, — батько затнувся. — Це надто важке повернення, але рано чи пізно все владнається.
Я була у відчаї: не вірилося, що він каже правду, що найгірші наші нещастя вже позаду, що цей хаос можна зупинити. Останнього мені хотілося понад усе в світі.
Страницы:

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22





Топ 10 за сутки:
 
в блогах
 

Отзывы:
читать все отзывы




    
 

© www.litlib.net 2009-2018г.    LitLib.net - собери свою библиотеку.