Библиотека java книг - на главную
Авторов: 38850
Книг: 98332
Поиск по сайту:
Войти
Логин:

Пароль:

регистрация  :  забыли пароль?
 
Жанры:
 


     Реклама:     
     

Читать онлайн книгу «Леді Африка» » стр. 4

    
размер шрифта:AAA

— Війна ж не триватиме вічно, правда? — запитала я тремтячим голосом.
— Це неможливо, — відповів батько. — Ніщо не триває вічно.

Частина друга

8

оли березневі дощі накривають лани й горбкуватий косогір, розпускаються шість мільйонів жовтих квіток. Червоно-білі метелики, ті самі, схожі на новорічні льодяники, мерехтять в іскристому повітрі.
Але 1919 року дощів не було. Не було квітневих гроз, коли одна чорна хмара може годинами висіти в небі, поки не виллється до кінця, не було коротких щоденних дощів у листопаді, які раптово починаються та закінчуються, ніби в них десь є перемикач. Цього року не впало ні краплі, й рівнини, вкриті чагарником, набули барви піску. Куди не глянь, усе здавалося пересохлим і скорченим від посухи. Вода відступила від берегів озера Накуру, залишила розсипи зеленої цвілі й химерні закрути висушеного лишайника. Життя в селах ніби зупинилося, череди вкрай виснажилися. Батько, як і всі фермери на сто шістдесят кілометрів зокола Найробі, не зводив погляду з обрію, де не видно було ні хмаринки чи бодай тіні в небі.
Мені виповнилося шістнадцять, і мене долали невгамовні почуття. Батько всі дні проводив у роздумах, а я лише спостерігала, як він похмуро тре пальцями підборіддя, втупившись почервонілими від утоми очима в бухгалтерську книгу. Віскі перед сніданком — чудова звичка!
Я перегнулася через спинку батькового стільця й лягла підборіддям йому на плече. Від нього пахло гарячою бавовною і небом. — Тобі краще повернутися в ліжко.
— Я в нім ще й не був.
— Знаю, що не був.
Попередньої ночі вони з Еммою (після свого повернення додому я називала її лише так) були на невеличкій вечірці в Накуру, підозрюю, певним чином пов’язаній з перегонами. Я не розуміла, як Еммі вдавалося мати на фермі такий доглянутий вигляд. Красу її шкіри не зіпсували навіть дрібні зморшки, хоча пружності їй тепер і бракувало. Емма залишилася такою само стрункою, хода її приваблювала чоловіків. Вона казала, що я б теж могла красиво рухатись, якби залишилася в школі з дівчатами, а не гасала чагарниками в широких штанях і запилюжених високих чоботях.
— У тебе все вийде, якщо докладатимеш більше зусиль, Берил, — сказала мені Емма, коли вони з батьком збиралися до Накуру. — Їдьмо в місто разом із нами.
Але я найкраще почувалася вдома. Щойно батьків «Хадсон»[12] з ревінням помчав донизу ґрунтовим путівцем, я вмостилася з книжкою біля вогнища, в якому палали кедрові поліна. Мені потрібен був лише спокій. Однак батько з Еммою повернулися не пізно, відразу по тому, як я пішла спати. Вони пошепки сварилися, поки йшли подвір’ям від автомобіля. Батько щось не так зробив, чи Еммі здалося, що це було не так як треба. Їхні голоси лунали дедалі гучніше, напруженіше, і я почала міркувати, що ж цього разу сталося. Інколи під час відвідин міста в них зчинялися сварки: коли Емма відчувала, що до неї неналежно ставляться. Вона вже давно й відверто була неофіційною дружиною мого батька, але я подорослішала й побачила те, чого раніше не помічала. Навіть якщо вони з татом, здавалося, були готові відкинути традиційні звичаї або принаймні ігнорувати їх, то суспільство колонії на це не здатне. Багато дружин сусідніх фермерів фактично зачинили свої двері перед Еммою. Навіть у місті, як розповіла мені Дос, їхній зв’язок вважався ганебним, дарма що спливло стільки часу. Надто вже консервативними були жителі наших країв.
Напружене ставлення всіх навколо до Емми і мого батька псувало їхні стосунки й удома. Та мене втішало те, що Емма, здавалося, втратила надію вивчити мене за допомогою гувернерів чи школи. Тепер вона докладала максимум зусиль для покращення моїх манер та зовнішнього вигляду. Невтомно наполягала, щоб я частіше милася й носила сукні замість штанів. Надягати рукавички дуже важливо, адже руки завжди мають бути гарними. А чи знаю я, що жодна справжня юна леді не виходить на вулицю без капелюшка?
Нарешті вона почала домагатися, щоб я перестала проводити час із Кібії й іншими підлітками з села кіпів.
— Це було недобре у вашому дитинстві, але тепер... це просто непристойно.
Непристойно?
— Не розумію в чому річ?
— Емма має рацію, — погодився батько. — Це неприпустимо.
І хоч я й далі через упертість з ними сперечалася, все одно дуже рідко бачилася з Кібії. Після мого повернення на ферму з Найробі, коли ми разом вирушали до стайні на виїзди, він ішов на три кроки позад мене.
— Що ти там намислив? — спитала я, коли вперше це помітила.
— Тепер ти мемсагіб[13]. Такі правила.
— Я така сама, як і раніше, дурню. Негайно припини.
Але жоден із нас не був таким, як раніше; я це добре відчувала, коли роздягалася перед сном і бачила, як змінилося моє тіло: на ньому з’явилися нові вигини, а в деяких місцях воно покруглішало. Руки й ноги Кібії, колись м’які, дитячі, стали мускулястими, риси обличчя змужніли. Я відчула, що мене вабить його гладенька шкіра й міцні стегна під шука. Він був вродливий, та коли я спробувала випадково до нього доторкнутися, щоб у дечому переконатися, здригнувся.
— Беру, припини.
— А чому ні? Хіба тобі нітрохи не цікаво?
— Не будь дурепою. Ти хочеш, щоб мене вбили?
Коли він розлютився і втік, я відчула себе скривдженою, знехтуваною, але десь у глибині душі розуміла, що хлопець має рацію. Ні мій, ані його світ не припускав подібного зв’язку між нами, й наше становище дуже швидко стало б нестерпним для обох. Але мені дуже бракувало Кібії. Колись усе було так чудово, так просто: ми нічого не боялися, полювали разом у цілковитій злагоді. Я згадала, як ми з ним та арапом Маїною пробігали цілі кілометри в пошуках лігва бородавника, а коли знаходили, нагиналися та шаруділи папером перед входом до нори. Це шелестіння дратувало дику свиню й мало б її виманити. Я, щоправда, не дуже розуміла, як це працює, але невдач майже не траплялося. Ми з Кібії робили все, що нам казав арап Маїна, та поверталися додому з тулубом великого кабана; ніби гамак із м’яса звисав з палиці, яку ми вдвох несли на плечах. Шерсть на задній частині тулуба нагадувала кручений чорний дріт. Стиснута пащека ціпеніла в смертельній гримасі, але ця морда, як і раніше, здавалася впертою, а я обожнювала такий вираз. Мій кінець палиці приємним тягарем тиснув на плече. Я відчувала вагу здобичі й вагомість самого цього дня.
Боже мій, як би я хотіла так жити знову! Я хотіла побачити арапа Маїну, безгучно ступати за ним слід у слід в заростях гострозубої слонячої трави, безтурботно реготати разом із Кібії через що завгодно, просто так. Але зараз Кібії було майже п’ятнадцять. Коли відбудеться обряд обрізання, він стане воїном, для цього він призначений від народження. За весь час, що я його знала, він ніколи не переставав мріяти про цей день та чекати на нього. Я слухала його багато років, але якось не замислювалася про те, що після цього обряду більше не буде того хлопчика, якого я знала, і тієї завзятої войовничої дівчинки, яка його любила. Але це вже сталося. Тих дітей більше не було.

9

атько в своїй конторі при стайні заповнював бухгалтерську книгу. Ледве допив ранкову каву, як уже потягнувся до чогось міцнішого.
— Сьогодні їздитимеш на Пегасі?
— Так, два кілометри на середній швидкості. Він занизько тримає голову, тож я думала спробувати трензель[14].
— Молодець, — сказав батько. І я побігла закінчувати інші ранкові справи, але встигла помітити, що погляд у нього був байдужий і ніби очужілий.
Я вирішувала, які з коней галопуватимуть, які будуть відпочивати, а яким слід надягнути ногавки[15], замовляла корми й організовувала постачання. Це стало моїм життям після невдачі зі школою-інтернатом. Батько займався розведенням коней і керував фермою, а я була його старшим учнем. Мені хотілося бути незамінною, але поки що влаштовувало звання просто корисної помічниці.
Конюх Тумбо до блиску начистив Пегаса й зараз допомагав мені сісти в сідло. Дворічний Пегас був уже чималим — понад сімнадцять хендів[16], — і хоча я також вдалася височенька — на той час близько метра вісімдесяти, — у сідлі почувалася листком на осичині.
У небі не було жодної хмарки — так само, як і останні десять, двадцять та сто ранків поспіль. Ми проїздили під великою акацією, де на одній з нижніх гілок тріскотіло двійко зелених мавп. Вони зі своїми чорними шкірястими лапками й худими смутними мордочками нагадували двох старих. Напевно, вийшли з лісу або спустилися з косогору в пошуках води, але наші баки майже спорожніли, й ми не могли їм нічого запропонувати.
Донизу пагорбом, полями на широких терасах збігав, ґрунтовий шлях. У кращі часи наші посіви пишно зеленіли навкруги. Ідеш, бувало, полем у високій кукурудзі, й ноги по кісточки грузнуть у вологій землі. Тепер же листя засохло й потріскалося. Наш млин і далі безперервно працював, подрібнював пошо[17], яке потім засипали у полотняні мішки та видавали як винагороду нашим працівникам.
Як і раніше, від нашої залізничної станції «Кампі я Мото» до Найробі відходили наповнені зерном вагони, але з цього вже ніхто не багатів.
Попри невигідні умови, батько брав у борг, а, щоб розрахуватися, позичав ще більше. І наразі ніхто не знав повної суми боргу. Здавалося, кредитори постійно щось змінюють, адже розмір позики ледь не щодня то меншав, то більшав. Утім, наші коні потребували корму. І не пересохлої люцерни, а вівса, висівок і вареного ячменю.
Батько облаштував цю стайню з племінними кіньми за велінням серця, вклав у неї всю свою любов, створив грубу племінну книгу, за якою можна простежити родовід коней до третього коліна, неначе вони — величні князі. Це були найкращі коні, яких лише можна собі уявити. І батько не збирався так просто всім цим поступатися, надто багато було вкладено в справу.
Ми з Пегасом виїхали на відкритий шлях, і, щоб краще зорієнтуватись, я притримала коня й роззирнулася довкола. Далі пустила його вчвал. Він помчав, немов відпущена пружина, прискорився на пологому схилі, підіймаючи мене в ритмі свого кроку — стрімкого й красивого, наближеного до польоту.
У свої чотирнадцять я допомогла йому народитися. Якраз тоді приїхала додому на канікули. Спостерігаючи за Кокеткою, раділа, що можу бути присутньою під час цієї події. Після жахливого народження Аполлона й набігу мурах сіафу Кокетка вже кілька років приносила здорових лошат, але я все одно не хотіла залишати її ні на хвилину й останні кілька тижнів спала в її загорожі. Коли нарешті лошатко вийшло, я руками розірвала гладенький прозорий міхур та обережно, підтримуючи його за маленькі витончені ніжки, поклала в пухкеньке солом’яне ліжечко. Я стримувала радісне тремтіння й відчувала величезну полегкість. Уперше сама була акушеркою, до того ж обійшлося без пригод. Батько довіряв мені й не приходив до стайні аж до світанку, поки я тримала в руках Пегаса — теплий вологий клубочок із худенькими зігнутими колінцями.
— Ти чудово впоралася, — сказав батько, коли нарешті став на порозі стайні. Здавалося, він розумів, що навіть запилюжений кінчик його черевика, який стане на долівку стайні, здатен зменшити значущість моєї справи.
— Ти допомогла йому народитися. Думаю, тепер він твій.
— Мій?
У мене ніколи не було власності, я роками залюбки доглядала, годувала, пестила батькових коней, дбала про них, навіть не замислюючись про те, кому вони належать. І ось тепер це чудове створіння належало мені — крихта батькової прихильності, якої я, навіть не здогадуючись про це, так відчайдушно жадала.
Ми з Пегасом закінчили пробіг і рушили додому довгим шляхом, що пролягав північною межею долини. Сусід нещодавно розорав прилеглу ділянку, й тепер я її побачила. На тому місці, де раніше були відкриті землі та незаймане пустище, прямісінько, немов сірники, стояли кілки для огорожі.
Я поїхала вздовж них і незабаром побачила широкогрудого фермера без капелюха з мотком дроту через плече. Він натягував дріт за допомогою молотка, кліщів та скоб, і м’язи на руках напружувалися, коли він прив’язував та закріплював його навколо кожного кілка. Його комір потемнів від поту. Фермер працював, поки ми з Пегасом не зупинилися за півтора метра від нього. Тоді він глянув на мене й усміхнувся.
— Ти толочиш моє пасовисько.
Я розуміла, що він жартує, — не було ще ніякого пасовиська, нічого ще тут не було, — але могла б побитися об заклад, що одного дня воно буде, й це буде дивовижно. Такий висновок можна було зробити вже з того, як він міцно встановлював кілки.
— Не можу повірити, що те — он там — ваш будинок, — сказала я.
Сусід зробив своє житло більш міським, ніж це припускалося для життя в чагарях, — із ґонтовим дахом замість солом’яного та зі справжніми скляними вікнами.
— Еге ж, нічого спільного з маєтком твого батька.
Отже, він уже здогадався, хто я. Притулив руку до лоба, щоб прикритися від сонця, й знову скоса глянув на мене.
— Я познайомився з твоїм батьком кілька років тому, коли лежав отут, недалечко, разом із добровольцями з Мадрасу[18].
— З пораненням?
— З дизентерією, як і вся моя чота. Від цієї хвороби померло безліч чоловіків.
— Звучить жахливо.
— Так воно й було.
У його вимові ледь відчувався шотландський акцент.
— Але було й кілька приємних моментів. Одного дня дехто пішов на полювання у долину Ронґаї, а там була ти. І з тобою був гарний місцевий хлопчик. Ви вдвох стріляли по мішенях.
Він усміхнувся, блиснув красивими рівними зубами.
— Ти мене, певно, вже не пам’ятаєш.
Я уважно придивилася до його обличчя, спробувала знайти щось знайоме: квадратна щелепа, вольове підборіддя, волошкові очі.
— Вибачте, — нарешті зізналась я. — Навколо тоді було так багато солдатів.
— А ти виросла.
— Батько каже, що я, напевно, ніколи не перестану рости. Я вже вища за нього.
Він усміхався й далі дивився на мене так, що це змусило замислитися: чи не повинна я ще щось сказати чи зробити. Я не могла собі уявити, що саме. Все, що я знала про чоловіків поза життям на фермі й роботою, — це палкі думки, які збивають з пантелику. Вони останнім часом приходили пізно вночі: думки про те, щоб до мене доторкнулись або щоб мене взяли. Від цього палали щоки, навіть коли я залишалася в своїй хатині на самоті.
— Що ж, було приємно побачитися з тобою.
Він потягнувся до мотка з дротом, але так само дивився мені у вічі.
— Щасти вам, — сказала я і підштовхнула Пегаса ліктем, задоволена тим, що залишаю сусіда з його кілками й повертатимуся додому з сонцем за спиною, а не лицем до сліпучого світла.

— Сьогодні я зустріла нашого нового сусіда, — повідомила я під час вечері, відрізуючи кінчиком ножа шматочок м’яса газелі Томсона.
— А, Пурвеса, — кивнув батько. — Він уже багато чого зробив на своїй землі.
— Це той екс-капітан, про якого ти мені говорив, Чарльзе? — озвалася Емма зі свого кінця столу. — Він симпатичний парубок. Я бачила його в місті.
— Він дуже працьовитий, ось що я скажу.
— А що ти про нього думаєш, Берил?
Я знизала плечима.
— Думаю, що він так собі.
— Від тебе не убуде, якщо навчатимешся спілкування, — завела вона старої пісні. — Чи знаєш ще когось твого віку?
— Мого віку? Та йому десь із тридцять!
— Життя на фермі змінить твою думку. Гадаєш, що вічно залишатимешся молодою та привабливою і матимеш багатий вибір? На жаль, це зовсім не так.
— Еммо, їй лише шістнадцять, — заступився батько. — В неї ще багато часу.
— Це тобі так здається. І тримаючи її тут без товариства, ми нічим дівчині не допомагаємо. Школа нічого не змінила, тим паче, що пробула вона там недовго. Дівчинка така само дика й не вміє підтримувати розмову.
— Чому ми говоримо про манери й товариство, коли існують справжні проблеми, які треба розв’язувати?
— Колись ти захочеш привернути до себе увагу чоловіка, — Емма багатозначно глянула на мене. — І ми з твоїм батьком повинні підготувати тебе до цього.
— Емма вважає, що слід влаштувати прийом на відзнаку твого виходу у світ, — пояснив батько й погладив долонею грубе дно свого кухля для скотчу.
— Ви, мабуть, жартуєте. Виходу куди?
— Ти чудово розумієш, що так належить, Берил. Навіть тут. Бути в товаристві й навчатися люб’язності — це дуже важливо. Зараз ти можеш так не думати, але згодом усе збагнеш.
— Я й тут маю з ким спілкуватись, — я подумала про Буллера й наших коней.
— Це лише один вечір, Берил.
— І нова сукня, — докинула Емма, ніби це могло мене переконати.
— Ми про все домовилися в готелі, — відрубав батько таким тоном, що я зрозуміла: це вирішено вже давно.

10

оки я мучилася в школі, Найробі зростав химерними стрибками. Нині вже десять тисяч осіб убого тулилися в халупах край рівнини Аті. Тут галасував барвистий базар, блищали на сонці вкриті бляхою дахи крамниць і громадських будівель. Навіть такі уламки цивілізації здавалися тут дивом. Місто утворилося випадково, 1899 року, під час прокладання залізничної лінії Уґанди, яка проходила від Момбаса до озера Вікторія. Спочатку звели хисткі споруди для пунктів управління, за ними з’явилася жерстяна халупа, яку робітники охрестили «Клубом залізничної станції», а далі до неї приліпилися нові халупи й намети. Коли нарешті залізницю проклали, тут почало розростатися місто.
Але навіть тоді ніхто не здогадувався, наскільки важливою стане залізнична лінія для Британської імперії та для всього континенту загалом. Будівництво дороги недешево коштувало, а підтримувати її було ще дорожче. Колоніальні чиновники розробили план залучення білих поселенців до цього регіону — почали пропонувати землю за безцінь. Відставні солдати на кшталт мого батька та Ді отримували додаткові ділянки як частину пенсії. Саме так розрослася колонія: людина до людини, ферма до ферми. І Найробі став її неспокійним серцем.
На 1919 рік у місті були Будинок уряду з бальною залою, що стояв на головному пагорбі Найробі, три непогані готелі й іподром. Щоб дістатися міста, потрібно було лише сісти на потяг та проїхати сто вісімдесят кілометрів запилюженим чагарником, пустищем із червоною землею та зарослим осокою болотом. Я провела цілий день у закіптюженій залізній буді, яка постійно хилиталася, й опинилась в орендованій кімнаті готелю «Нью-Стенлі», вбрана в бежеву сукню.
Сукня, ймовірно, була дуже гарна. Емма сама обрала її, тому стверджувала, що вона чудова, але від жорсткого високого мережива на шиї в мене почався висип, якого не можна було чухати. На голові я мала вінок із троянд — кільце зі щільно зшитих жовто-рожевих бутонів. Я роздивлялася все це в дзеркалі й не була впевнена, що це і є той самий належний вигляд, якого мені бажала Емма.
— Як я тобі, якщо чесно? — запитала я в Дос, яка стояла в мене за спиною в самій комбінації та витягувала шпильки зі свого підстриженого каштанового волосся.
— Ти красуня, але припини чухатися. Всі подумають, що в тебе блохи.
Дос ще вчилася — тепер у школі міс Секомбе, — і в нас більше не було нічого спільного. Вона була пухкенька, мала темне волосся й здавалася крихітною у своїй блакитній мереживній сукні, зате вміла підтримати бесіду, зналася на всіляких люб’язностях і добре почувалася серед людей. Мені ж, худій мов тичка, на голову вищій за Дос навіть у взутті на пласкій підошві, набагато краще було розмовляти з кіньми та собаками, ніж із людьми. Хоч ми були однолітками, та виявилися абсолютно протилежними що за зовнішністю, що за манерами, тож, очевидячки, не годилися одна одній за подруг. Але я й тепер любила Дос та раділа, що вона зараз поряд.
Рівно о десятій вечора, згідно з дурнуватим британським звичаєм, я стояла на сходах, стискаючи батькову руку. Я звикла бачити його в запилюжених хакі й корковому шоломі, але те, як природно сидів на ньому темний фрак із білим нагрудником, нагадало мені про його колишнє життя в Англії. Там мене офіційно відрекомендували би при королівському дворі, я б мусила глибоко схилилась у реверансі поряд із іншими родовитими дівчатами в перлах, рукавичках та зі страусовим пір’ям у волоссі. У цій же далекій колонії, де імперію символізували прапор, назва й зрідка побожний спів «Боже, бережи Короля», від якого в усіх на очі наверталися сльози, — мене вивели в бальну залу готелю, повну скотарів, колишніх військових та африканерів[19], причепурених і вже напідпитку. Оркестр із п’яти музик заграв жваву мелодію пісні «Якби ти була єдиною дівчиною в світі», натякаючи на те, що нам із батьком слід почати перший танок.
— Я ступатиму тобі на ноги, — попередила я.
— Можеш уже починати. Я не кривитимусь і не вижену тебе із зали.
Батько чудово танцював, і я робила все можливе, щоб не відставати: зосередилася на його темно-сірому вовняному фракові, який трішки пахнув кедровою скринею, з якої його вчора дістали. Щоб не бути вищою за батька, мені доводилося горбитися — і через це почуватися ще гіршою незграбою.
— Знаєш, батькові при народженні дитини не вручають підручника з виховання, — сказав він, коли оркестр заграв ледь повільніше. — Я ніколи не знав, що треба робити, але, так чи інакше, ти стала гарною дівчиною.
Перш ніж я зрозуміла, що сказав батько, він відступив на крок і передав мою праву руку лордові Деламеру.
— От дивлюсь я на тебе, Берил: ти гарненька, як та кобилка, — похвалив Ді.
Він повернувся з війни постарілим на десять років. Під очима залягли глибокі зморшки, через страшну пропасницю він втратив майже все волосся, та все-таки залишився живий. Тепер я рідко з ним бачилася. Йому, як і раніше, належав «Екватор Ранч», але через нову справу, пов’язану зі скотарством, він перемістився на крейдяні береги озера Ельментейта, на південний схід від нашої ферми.
— От якби тут була Флоренс, — сказав він мені, повертаючись через плече, — вона б тобою дуже пишалася.
Я відчула різкий поштовх у грудях — з такою ніжністю він вимовив ім’я дружини, — й відповіла, що постійно думаю про неї.
— Це несправедливо, що її більше нема.
— Страшна несправедливість.
І він поцілував мене в щоку, перш ніж легко передати наступному танцюристові.
Мені знадобилося кілька танців, щоб отямитись, але хлопці, які зі мною танцювали, здавалося, нічого не помічали або не хотіли помічати. Годину або й більше я кружляла серед теплих виголених облич, дужих, іноді вологих рук, вправних і незграбних танцюристів. Скуштувала шампанського, коли зазвучала млосна пісня, яку я добре знала, але не співала:
У райськім саду, де лише ми з тобою,
Де щойно зі щастям зустрілись обоє,
Я б вік промовляв тобі ніжні слова,
І очі, і руки твої там творили б дива.
І була б ти єдиною в цілому світі.
А потім з’явився Джок — Пурвес, як назвав його батько. Тепер, лице в лице зі мною, він здавався набагато охайнішим і вродливішим, ніж тоді біля огорожі. Коли ми почали танцювати, я відчула запах порошку для гоління та джину, й хоча не мала жодного досвіду спілкування й флірту з чоловіками, з погляду Дос, повз столик якої ми пролітали в танці, зрозуміла, що настав час його завойовувати.
У місті було багато таких як Джок — демобілізованих солдатів, що отримали право на поселення та купили тут землю, намагаючись знайти себе в іншій сфері, але мало хто міг похвалитися вродою. У дужого навіть з вигляду Джока природа все окреслила надто виразно: плечі, щелепу, підборіддя. Я думала, що саме такий вигляд має бути в людини, якщо її, мов ділянку землі перед засіванням, рівномірно розкреслити.
— Ваш паркан ще стоїть? — спитала я.
— А чому б він мав не стояти?
— З багатьох причин, — засміялась я, — почнімо хоча б зі слонів-мародерів.
— По-твоєму, я смішний?
— Ні, — вимовила я трохи тихіше.
— Думаєш, я з тих людей, які приїжджають до Африки, щоб тут будувати паркани? Ти так про мене думаєш?
— Що я можу знати? — кинула я. — Мені лише шістнадцять.
— Ти не схожа на решту шістнадцятирічних.
Він лестив мені, та це було приємно. До того часу я випила вже три келихи шампанського, і все тепер здавалося чудовим: і чорний піджак Джока під моєю рукою, і оркестр у ніші навпроти бару. Туба виблискувала золотом, а музикант, здавалося, мені підморгував. А потім я побачила інших дівчат, які танцювали в шовкових сукнях і з гарденіями у волоссі.
— Звідки з’явилися всі ці дівчата? Я ніколи не бачила навіть половини з них.
Джок озирнувся.
— Ти всіх затьмарюєш.
На фермі для флірту нагод не траплялося. І я не знала, як продовжити таку розмову, тож і сказала, що думала, не дбаючи про те, щоб не здатися невпевненою в собі.
— Емма каже, що я не вмію фарбуватися.
— Усі ці рум’янки та пудра у свій час змиваються. Отже, може й краще, що ти ними не користуєшся.
Ми секунд із тридцять танцювали мовчки, а потім він сказав:
— У всякому разі, ці міські дівчата всі однакові. Я б краще одружився з тобою.
— Що? — видихнула я, заскочена зненацька.
Він широко усміхнувся, показав свої гарні блискучі квадратні зуби.
— Ти вже зараз у білій сукні.
— О, — вимовила я та відкинулася на його руки, відчуваючи, що п’янію і голова йде обертом.

Деякий час потому я присіла за один із накритих скатертинами столиків, щоб трохи відпочити біля Дос. Вона підпирала однією рукою підборіддя, а в другій тримала спінений джин із тоніком.
— Він красунчик, — сказала Дос.
— Тоді потанцюй з ним. Він мене дратує.
— Він глянув на мене лише раз, я йому не подобаюся.
— Звідки ти взяла?
Вона розсміялася.
— Справді, Берил, ти така дурепа.
— А чого б я мала бути розумною? — визвірилась я до неї. — У будь-якому разі, все це безглуздо. З половини хлопців струмками лився піт, інші дивилися мені за плече, ніби мене тут немає. Ну принаймні ті, яким не бракувало зросту.
— Мені шкода, — її голос пом’якшав. — Я просто дражнилася. Ти навчишся.
Я скривила лице й смикнула комір своєї сукні.
— Хочеш покурити?
— Ти йди. Це може бути моїм єдиним шансом отримати дещицю чоловічої уваги.
— У тебе чудовий вигляд.
Вона усміхнулася.
— Буде ще кращий, коли ти вийдеш із зали.

Надворі стояла темінь, яка буває лише в Африці. Я глибоко вдихнула ці запахи пилу та евкаліпта й відступила від різкого світла, що лилося з веранди. Аби створити видимість благоустрою, в невеличкому парку через дорогу пунктиром висадили карликові евкаліпти, а доріжку посипали гладенькими дрібними грудочками глини, схожими на кондитерську цукрову присипку. Так жителі Найробі намагалися додати своєму місту цивілізованого вигляду, але відразу за ним позаду простягалася величезна пустеля, здавалося, ладна поглинути нас разом із усім, створеним людьми. Мені в Африці найбільше подобалося саме це, і я сподівалася, що сюди ніколи не прийдуть будь-які зміни. Я пройшла доріжкою раз і вдруге, поки відчула на собі чийсь погляд; це викликало свербіння в спині, але не таке, як від сукні, а навіть приємне.
— Ви схожі на Діану, — мене злякала ця надто виразна англійська вимова, і я рвучко озирнулася.
На вулиці стояв чоловік у білому піджаку, який ідеально сидів на його статурі, й у таких само брюках; його костюм, здавалося, випромінював місячне світло.
— Перепрошую?
— Діана-мисливиця, — пояснив він. — З романської міфології.
Я зрозуміла, що він п’яний, але його слова все одно були приємними. У витягнутій руці чоловік тримав велику пляшку, в якій хлюпалося вино. Він усміхнувся, і його обличчя в півмороку здалося дуже вродливим.
Страницы:

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22





Топ 10 за сутки:
 
в блогах
 

Отзывы:
  • Twins6 о книге: Елена Кароль - Позывной Зайчик
    Книга в истинном стиле автора, для всех кто хочет отдохнуть не сильно напрягая мозг, феминистки проходят мимо. Им не понравится, что после всех подвигов в стиле "рембо в юбке" героиня осознает, что женщиной быть тоже круто, особенно если за спиной настоящий мужчина.

  • Zvolya о книге: Нелли Видина - Княжна-подменыш [СИ]
    Не, не смогла перестроиться на короткие и сухие предложения автора, вроде как протокол событий читала: Г-ня встала, пошла, посмотрела, удивилась (!)и т.д. Наверное, не в то время начала читать и "разбаловалась" хорошим языком других недавно прочтенных книг. Вобщем, на троечку

  • айшат о книге: Алисия Эванс - Сбежавшая жена Черного дракона
    Где комментарии?Будет серия?Зато оценки так и сыпятся.

  • Knyazhe о книге: Мередит Кларк - Стальной медведь [любительский перевод]
    Плохо. Ещё хуже первой книги.
    Дело не в переводе, привыкнув вполне читабельно. Дело в содержании: такого идиотизма ещё не читала. Про пары оборотней написаны тонны книг, в каждой автор изгаляется по-своему, но тут... В первой книге другой брат признал свою пару с первого нюха, здесь - год работал бок о бок и не признавал, пока она к нему в поместье не приехала. Авторская задумка провалилась. Про эротиШные сцены - это отдельная ржака: уже разделись, исцеловались во все места, а потом "мне нужно тебе кое-что сказать, пока мы ещё НЕ. Кароч, я - оборотень!" Самая эротиШная прелюдия, которую я когда-либо читала)))
    Книга - бред малолетних американок

  • azazuika о книге: Кристина Корр - Влюбиться в стерву и сделать предложение лебедю [СИ]
    Такого странного, несвязного, несуразного произведения давно не читала, дочитала только из любопытства, ждала заявленного в названии лебедя и пожалела что дочитала, верните мой час потраченного времени

читать все отзывы




    
 

© www.litlib.net 2009-2018г.    LitLib.net - собери свою библиотеку.