Библиотека java книг - на главную
Авторов: 38898
Книг: 98415
Поиск по сайту:
Войти
Логин:

Пароль:

регистрация  :  забыли пароль?
 
Жанры:
 


     Реклама:     
     

Читать онлайн книгу «Леді Африка» » стр. 8

    
размер шрифта:AAA

Відповідальний за початок перегонів підняв руку й завмер; коні басували на лінії старту, не в змозі почати те, заради чого їх сюди привели. Ударив дзвін, і дванадцятеро обраних коней з гиканням жокеїв перетворилися на кольорову рухливу смугу. Старт був чітким, коні рвонули, мов єдина стріла.
Швидкий гнідий мерин — сьогоднішній фаворит — вирвався уперед, залишивши позаду інших, які глухо били копитами в доріжку з дерну. Лідери перегонів майже дісталися до прямих доріжок, які вели до фінішу, їхній тупіт відлунював мені в нутрощах. Я відчувала їхній рух у власних суглобах, а серце виривалося з грудей, мов колись у дитинстві від барабанів танку нґома. Коли коні єдиним потоком помчали фінішною прямою, я, здавалося, забула, що маю дихати. Династі була там, вона вже досягла прямої рівними вивіреними рухами. Наш жокей Волтерс не гнав її, не тиснув, він просто дозволяв їй бігти. Крок за кроком вона набирала швидкості, проривалася крізь шерег інших коней і мовби летіла над яскравим дерном. Волтерс теж летів на спині Династі, над нею маяла в повітрі його синьо-золота накидка.
Дія перемістилася на кінець поля, й галас натовпу на трибунах поголоснішав, став пронизливим. Коні мчали, мов буревій, а потім почали розпадатися, відкидаючи геть стратегію чи обережність. На останніх кількох стадіях доріжки значення мали лише ноги та їхня довжина. Династі обійшла останніх претендентів і наздогнала фаворита, який, здавалося, завмер, ніби чекав лише на неї. Вона не бігла, а мовби летіла. Неначе прагнула перемогти або здійснити чиюсь мрію про перемогу. За мить її ніс доторкнувся до стрічки. Натовп вибухнув. Вона перемогла.
Це була також і моя перемога. На очах виступили сльози, і я огляділася навколо, шукаючи когось, щоб обійняти. Кілька тренерів підійшли потиснути мені руку, промовити слова, котрі значили б для мене все, якби їх казав мій батько, а потім поряд зі мною раптово опинився Джок.
— Вітаю, — шепнув він, нахилившись до мого вуха.
Міцно тримаючи кінчиками пальців за лікоть, він провів мене крізь натовп, який вирував навколо.
— Я завжди знав, що ти можеш це зробити.
— Справді?
— Твої здібності ніколи не ставилися під сумнів, чи не так?
Я намагалася не зважати на нього, але він вів далі.
— Це піде на користь нашій справі.
Досі мої щоки палали від гордощів і вдячності Династі за перемогу, але цієї миті я відчула, як уся холону. Джок вбачав власний зиск у моєму успіху. Коли Династі відвели у вольєр переможця й один із газетярів попросив моє фото та спитав прізвище, Джок втрутився й чітко вимовив: «Пурвес». Його рука й далі лежала на моєму лікті, іноді опускалася й на поперек, ніби прив’язь, із якої неможливо зірватися. Утім, Джок тримався не за мене. Він думав лише про те, як допис у газеті вплине на нові угоди з продажу зерна або на примноження наших чистокровних.
Згодом я збагнула, хоч як це дивно, але моя перемога мала для нього більше значення, ніж для мене. Як тренер Династі я мала отримати відсоток від її призових.
Якщо колись мені вдасться вигравати регулярно, матиму непогану платню, достатню для фінансової незалежності, але поки що це було нездійсненною мрією. У Джока ж вимальовувалося багато можливостей, якими він міг скористатися як мій чоловік і власник ферми. Було щось приголомшливе в тому, як швидко ми стали супротивниками.
— Як гадаєте, чи з’являться колись в Англії жінки-тренери? — спитав мене один із газетярів.
— Ніколи про це не думала, — відповіла я.
Поки я позувала для фото, дуже хотілося штовхнути Джока ліктем у ребра — відсунути його від мене та моєї слави. Але натомість я просто всміхалася...

Ді завжди вмів святкувати. Того самого вечора напої лилися рікою, він виголошував довгі дотепні тости й танцював із безліччю гарно вдягнених жінок, а підкуплений гарним шампанським оркестр грав усе, що він замовляв.
Клуб «Матайґа» вважався найкращим місцем у Найробі. Він розташовувався за п’ять кілометрів від центру міста й був справжньою оазою з рожевими, мов пір’я фламінго, стінами, викладеними галькою. За цими стінами члени клубу відчували, що мають право не просто бувати тут і насолоджуватися заслуженою пошаною, але й позбутися будь-яких обмежень. Тут можна було грітися на сонячних тенісних кортах, походжати зі склянкою джину зі шматочками льоду, тримати в стайні найкращого коня, ганяти гладенькі крокетні кулі на глянсовому газоні, наймати шофера-європейця або просто весело проводити дозвілля на терасі із блакитними ширмами.
Я любила цей клуб більше, ніж будь-хто — його вітальні з темною дерев’яною підлогою, пухкими, вкритими ситцем диванами, перськими килимами й мисливськими трофеями в рамах, — але досі була в кепському настрої. Джок і далі стовбичив поряд, ні на мить не залишаючи мене й не дозволяючи насолодитися життям. Лише коли Ді підійшов та запропонував йому розпити чудову пляшку витриманого віскі, я змогла втекти до бару, скрадаючись уздовж стіни, щоб зникнути непомітно.
На танцювальному майданчику всі вже впали в цілковиту нестяму, неначе переймалися лише тим, що ніч мине швидше, ніж вони встигнуть отримати свою частку щастя й забуття. Перегони завжди доводили всіх до такого стану, а позаяк вечірка тривала ледь не з полудня, офіціанти та носії мали виснажений вигляд, вже насилу втримуючи відповідний рівень. Поки я дісталася до коктейль-бару, там вишикувалася черга з кількох осіб.
— Тут можна посивіти, поки дочекаєшся джину, — попередила мене жінка, яка стояла просто переді мною.
Висока та струнка, вона говорила з чітким англійським акцентом й була вбрана в темно-зелену сукню та підібраний до неї капелюшок зі страусовим пером.
— Хвалити Бога, я підготувалася заздалегідь.
Вона потягнулася до своєї маленької, прикрашеної чорним бісером сумочки, дістала звідти срібну баклажку та простягнула її мені.
Я подякувала й незграбно почала відкручувати сріблясту накривку. Жінка усміхалася.
— До речі, виступ сьогодні був чудовим. Я — Кокі Біркбек. Ми зустрічалися на перегонах багато років тому. Я твоя далека родичка по материній лінії.
Згадка про матір, як завжди, одразу вивела мене з рівноваги. Я зробила добрячий ковток, відчуваючи полум’я в носі й горлі, та повернула гарненьку баклажку назад.
— Не пригадую, щоб ми з вами зустрічалися.
— О, це було так давно. Ти тоді була ще малою, а я... молодшою. Як ти зносиш цей сухий клімат? Шкіра пересихає та тріскається, й кожні два роки тут варті десяти.
— Ви красуня, — відверто визнала я.
— Ти що, янгол? Можу побитися об заклад, ти досі прагнеш здаватися старшою, особливо у тому колі, де крутишся, розштовхуючи здоровенних чоловіків у загороді?
Вона засміялася й поплескала по плечі чоловіка, який стояв перед нею.
— Бліксе, ти можеш тут усе якось прискорити? Ми вже непритомніємо.
Він обернувся та усміхнувся їй, трохи по-юнацькому і з дивним голодом у погляді.
— У цьому є щось сексуальне.
— Для тебе в усьому є щось сексуальне.
Він підморгнув.
— Хіба тобі не це в мені подобається?
Він був кремезним, з широкою шиєю та квадратними плечима, і, хоча йому, певно, було років тридцять чи більше, кругле обличчя досі зберігало задерикуватий школярський вираз.
— Брор Бліксен, а це — Берил Клаттербак.
— Пурвес, — ніяково виправила я. — Тепер я одружена.
— Це серйозно, — сказала Кокі. — Але не турбуйся. Ти в надійних руках.
Вона по-змовницьки стиснула мою і Бліксову руки.
— Доктор Тарві прописав певні ліки, — сказав Блікс, — якщо висловлюватися медичними термінами, їх слід вживати в чистому вигляді.
— Доктор Тарві? — розсміялась я. — Це ваш приватний лікар?
— Його уявний приватний лікар, — Кокі похитала головою. — Але на захист Тарві можу сказати, що його рекомендації завжди слушні.

Ми знайшли місце біля танцювального майданчика та сіли. Я спостерігала за вихором веселих облич і сподівалася, що Джока достатньо розважить напій Ді й він дасть мені спокій ще на кілька хвилин. Блікс попросив офіціанта принести три сріблясті відерка з трьома пляшками рожевого шампанського.
— Щоб нікому з нас не довелося ділитися, — пояснив він.
— Це все його лев’яча жага до власної території, — пояснила Кокі. — Наш Блікс чудовий мисливець. І йому передалися хижацькі інстинкти.
— Це краще, ніж працювати, — погодився він. — Я щойно повернувся з Бельґійського Конґо. З Верхнього Веле, де ходять легенди про слонів з чотирма бивнями. Там у них є особлива назва, а ще безліч історій про таємничу силу, якою вони володіють. Один мій багатий клієнт, ледь зачувши про це, запропонував мені вдвічі більше, ніж зазвичай, якщо ми побачимо одного з тих слонів. Казав, що нам навіть не доведеться в нього стріляти, він просто бажає побачити ту тварину бодай раз у житті.
— І ви її побачили?
Він весело на мене глянув та зробив великий ковток зі свого келиха.
— Дівчина зовсім не вміє слухати історії, лишень поглянь на неї.
— Ти мусиш дозволити йому розповісти всю історію, люба. Інакше він не здасться тобі таким сміливим і цікавим.
— Саме так, — підморгнув їй Блікс.
— Ми блукали лісом Ітурі вже цілі три тижні, ходили вздовж в’язких боліт Конґо. Інколи можна провести кілька місяців і не побачити жодного слона, але нам зустрілося кілька десятків, і троє чи четверо великих неповоротких самців мали бивні, що волочилися по землі. Вони всі були зразковими представниками, скажу я вам, але мали по два бивні. Тим часом занепокоєння мого клієнта зростало. Що більше ми ходили лісами, то впевненішим він ставав: слонів із чотирма бивнями не існує, а ми просто його дуримо, щоб виманити гроші.
— Блікі, любий, ти там і був саме для того, щоб виманити в нього гроші.
— Звичайно, але якщо чесно... Якщо зовсім-зовсім чесно, — він усміхнувся, — ці слони існують. Я бачив їх на фотографіях, убитими. І клієнт також бачив, але від тривалих блукань усяке може з людиною статися. Він ненавидів мене дедалі дужче; йому вже почало ввижатися, що я хочу вбити його, сонного. Одного дня він просто не витримав і припинив пошуки.
— І цілий місяць котові під хвіст? — вигукнула Кокі. — Ці люди щодалі поводяться все безглуздіше.
— Так, але водночас і стають дедалі багатшими, ось у чім річ. Гроші змушують думати, що все можна купити. З нами були п’ятдесят носіїв. Їм також потрібно було щось заплатити, і я вже почав думати, що той чоловік зовсім з глузду з’їхав і може відмовитися від розрахунку, коли настане час.
Він похитав головою.
— У всякому разі, коли ми поверталися назад, то помітили дещо дивне. На краю озера спав самотній слон, його голова лежала на величезному мурашнику, й він хропів, як скажений.
— Привид чотирибивневого, — здогадалася я.
— Навіть ще більше диво.
Блікс усміхнувся, і усмішка здалася мені надзвичайно привабливою.
— Трибивневий — єдиний у світі, наскільки мені відомо. Його лівий бивень роздвоївся, тобто з однієї заглибини, з одного кореня виткнулося два нарости. Це було щось дивовижне.
— Напевно, той чоловік був у захваті.
— Клієнт? Можна було б припустити, але ні. «Він покалічений» — сказав цей упертюх. Звісно ж, покалічений... можливо, якесь спадкове каліцтво. Але клієнтові було настільки гидко, що навіть не схотів того слона фотографувати.
— Ти жартуєш, — сказала Кокі.
— Ні. Саме так і було.
Він клацнув пальцями по своєму келиху, підвереджуючи цим власну думку.
— Вони жадають чогось надзвичайно дикого, але справжня природа жахає їх. Вона дуже непередбачувана.
— Що ж, сподіваюся, ти отримав платню, — сказала Кокі.
— Ще трохи й не отримав би, — засміявся він. — Але коли ми поверталися до міста, то не знати як заблукали, і в нас було обмаль води.
— Оце так, — розсміялася Кокі, — ти вмієш розповідати дивовижні історії, любий.
— Справді? Тоді я можу продовжити та розповісти ще безліч. Він багатозначно на неї глянув, і з того, як зустрілися їхні погляди, я зрозуміла: якщо вони досі не коханці, то незабаром ними стануть.
— Піду освіжуся, — сказала я.
— Пришли нам офіціанта, гаразд? Не хочу тут пересохнути.
— Доктор Тарві вислав новий рецепт? — спитала я. — Чи повторите старий?
— Ха, а вона мені подобається, — сказав Блікс. — Перспективна.

Я збиралася повернутися до «Істлі» непоміченою, але майже біля виходу побачила Джока, який прямував до мене зі скляним поглядом.
— Що ти робиш, Берил? — гаркнув він. — Я тебе скрізь шукаю.
— Я просто вийшла подихати свіжим повітрям. Що в цьому такого?
— Ми зараз у місті. Який, по-твоєму, в мене вигляд, коли я сиджу сам і чекаю, поки ти не знати де тиняєшся?
Він боляче схопив мене за руку.
— Я не зробила нічого поганого. Зрештою, це мій день.
Я спробувала вирватись, але помітила, що дехто з цікавістю на нас поглядає. Це додало мені хоробрості. Увага сторонніх, напевне, змусить його поступитися.
— Тихше, — попередив він. Але я вирішила, що з мене досить. Коли він знову потягнувся до моєї руки, я вирвалась і майже налетіла на Боя Лонга. Я його навіть не помітила.
Він швидко глянув на мене та на Джока, оцінюючи ситуацію, і поцікавився:
— У вас тут усе гаразд?
— Все чудово, чи не так, Берил? — звернувся до мене Джок.
Я ніколи його не кохала, це правда, але тепер навіть не могла пригадати, коли він мені подобався. Я була повністю виснажена фізично й морально.
— Іди спати.
Він пожирав мене поглядом. Напевне, був здивований моїм спротивом.
— Ти чув, що вона сказала, — мовив Бой. — Час по домівках.
— Це тебе не обходить.
Квадратна щелепа Джока смикнулася вбік. Рот перетворився на вузьку лінію.
— Твоя дружина на мене працює, тож, думаю, обходить.
Я була впевнена, що Джок на нього кинеться. Він був набагато вищий і міцніший, міг би впоратися з Боєм однією рукою, але щось усередині в нього клацнуло, й він передумав.
— Будь обережна, Берил, — крижаним тоном промовив він, не відвертаючи погляду від обличчя Боя. По тому розвернувся та пішов геть.
— Чудово, — сказав Бой, коли Джок пішов.
Я відчула неспокій у його голосі.
— Дякую, що заступився. Не хочеш випити? Мені б не завадило.
Ми пішли до бару по пляшку й келихи, а потім вийшли з ними на одну з нижніх веранд. За рогом рельєфної рожевої стіни я розгледіла майданчик для гри в крокет, де яскраво розфарбовані ключки лежали в траві, а кулі чекали на чийсь блискучий удар. Носії та коридорні в білих рукавичках сновигали туди-сюди з головних дверей і назад, але нас майже цілком укривала тінь.
— Ніколи не думала, що вийду заміж, — сказала я Бою, коли він налив кожному.
Віскі заспокійливо хлюпалося в невисоких келихах.
— Мені було б набагато краще самій.
— Ти не мусиш мені нічого пояснювати.
— У всякому разі не впевнена, що змогла б це зробити.
Поки ми кілька хвилин сиділи в тиші, я дивилася на його обличчя та руки. У напівтемряві вони здавалися сіруватими й плямистими від тіней, ласкавими з вигляду. Його сережка була єдиною світлою цяткою, мовби перехоплювала промінь з якогось іншого місця або часу.
— Я більше не намагаюся зрозуміти людей, — сказав він. — У коней та овець набагато більше цього клятого глузду.
Я кивнула. Завжди думала так само.
— Вважаєш мене зовсім дурною через те, що обрала цей шлях? Стати тренером, я маю на увазі...
Він похитав головою.
— Ти намагаєшся вдавати невразливу, і це має сенс. Жінці завжди доводиться працювати вдвічі більше заради кожної дрібниці. Не впевнений, що зміг би так само.
Він підпалив цигарку та затягнувся, її кінчик спалахнув червоним у темряві. Бой випустив дим та глянув на мене:
— Насправді, я думаю, що ти доволі хоробра.
Хоробра? Сподіваюся, так. Я поглянула на нього, на грубі браслети зі слонового бивня, на кістяний підвісок, що звисав із шиї на шкіряному ремінці, як у місцевих жителів. Він носив сорочку барви морської хвилі, тимчасом як усі тут носили хакі. Зважаючи на все, він ще той тип, але він був тут. І я знала, що він хоче мене. Все це промчало в голові за частку секунди, я потягнулася до його цигарки та відкинула її до блідо-рожевої стіни. Бой нахилився до мене, відкриваючи мого рота своїм, язик був гарячим і гладеньким. Я не думала про опір чи про будь-що інше. Однією рукою він торкався до моєї блузи спереду, а іншою прослизнув між моїх колін із гарячим натиском, на який неможливо було не відгукнутися. Прагнення дотику, прагнення цього, здавалося, підіймалося звідкілясь з-під споду. Можливо, воно завжди там було, спало, мов звір. Я не знала. Я провела рукою по його стегнах, вигинаючись під ним, і припала ротом до його шиї.
— Ти небезпечна, — прошепотів він.
— Ти про Джока?
— І страшенно молода.
— Хочеш припинити?
— Ні.
Тієї ночі ми більше не розмовляли. Відчуття його шкіри та губ ніяк не пов’язувалися з рештою мого життя. Це нічого не означало й не мусило мати жодних наслідків — чи то мені так здавалося. Звуки ночі підіймались у прохолодне повітря за стіною веранди, і всі думки про обачність вислизнули геть.

20

оли я повернулася в «Істлі», було вже пізно. Занадто збуджена, щоб заснути, я впала на розкладачку, але все-таки задрімала. На світанку встала та пішла працювати, як завжди. Мусила готуватися до наступних перегонів, і все що було в мене з Боєм, а до того — з Джоком, полишило мої думки. Все одно я не знала, що з ними обома робити.
Джок з’явився лише тоді, коли моя друга кобила — Шедоу Кантрі — вже пробігла та посіла поважне третє місце. Він поводився не так, як учора, не грівся більше в промінні моєї слави, а зачекав, поки натовп розійдеться, і лише по тому підійшов, ніби між нами нічого не сталося. Втім його трохи випередили Кокі Біркбек і худорлявий чорнявий хлопець, зовсім не схожий на Брора Бліксена. Його звали Бен, і він виявився чоловіком Кокі.
Якщо Кокі й помітила мій зацікавлений погляд, то не виказала цього. Натомість вона привітала мене з перегонами, а далі Джок пояснив, що Бен хоче серйозніше зайнятися кіньми, й запропонував нам випити вчотирьох.
Я чекала на те, що Джок знову щось утне: схопить мене, як учора, або почне погрожувати, попереджати... Я чекала від нього чого завгодно — аж до натяків, що він якось дізнався про нас із Боєм Лонгом. Але, здавалося, його цікавили самі лишень справи.
— Коли Бен знайде потрібного коня, ти його тренуватимеш, — сказав Джок, коли ми влаштувалися з коктейлями в барі.
— Якщо лишень Деламер зможе без вас обійтися, — додав Бен. — До того ж мені подобається та частина країни. І я вже пригледів одну ділянку землі поряд із вашою.
Ми домовилися про те, коли вони зможуть приїхати до нас та оглянути Нджоро, а далі Кокі дала всім зрозуміти, що ділові розмови їй не цікаві, вибачилася й сказала, що нам — дівчатам — краще пересісти за інший столик. Коли ми сіли так, що нас не можна було почути, вона сказала:
— Вибач, якщо вчора ми з Бліксом тебе налякали. Нам не завжди вдається залишитися наодинці. Таке трапляється, коли обоє вже у шлюбі.
Вона скривилася, скинула свій капелюшок-клош, пригладила медвяне волосся.
— Ми познайомилися з ним під час сафарі, на яке він брав нас із Беном. Блікс завжди спокушає чужих дружин, якщо йому на це часу не бракує. Гадаю, йому подобається, як вони тремтять від страху... перед смертельною небезпекою.
Вона підняла шовкову брову.
— Не думаю, що він мав на увазі щось довготривале, але минуло вже два роки.
— Це досить довго для заплутаних стосунків. Бен щось підозрює?
— Здається, так, але нам вистачає смаку, щоб про це не говорити. В нього також є свої «заплутані стосунки».
Вона двозначно посміхнулася.
— Ти вже чула цей жарт: «Ви одружені чи живете в Кенії?»
— Смішно, — похитала я головою. — І водночас трохи страшно.
Ще день тому чорний жарт Кокі мене б не стосувався, але тепер...
— Кохання завжди така халепа?
— Можливо, не скрізь, але тут усе інакше. Тут якось так повелося, що або в тебе є інтрижка, або ти з’їжджаєш з глузду... Однак обережність залишається найважливішою річчю. Можна робити що завгодно, але певні особи не повинні про це дізнатися. І найсмішніше те, що мова не завжди йде про чоловіка чи дружину.
Я повільно всотувала її слова. Все це було для мене новим дорослим уроком життя у світі, який завжди був десь далеко від мене і де все відбувалося з іншими.
— І ти залишиш усе, як є?
— Ти кажеш так, немов я приречена. Все не так уже й погано.
Вона потягнулася до пляшки та освіжила наші напої.
— З Беном усе легко владнати, але дружина Блікса, Карен, занадто любить свій титул, щоб розлучитися. Він зробив її баронесою, — зітхнула Кокі. — Загалом усе має трохи гротескний вигляд. Ми з Карен подруги або, в усякому разі, ними були. Блікс просив у неї розлучення, сказав, що кохає мене, ймовірно, сподіваючись, що це пом’якшить удар, — вона похитала головою. — Тепер Карен зі мною не розмовляє.
— Чому хтось так бажає залишитися в шлюбі, коли знає, що інший відчайдушно хоче піти?
Я, звичайно, думала про Джока.
— Я не претендую на те, щоб це зрозуміти, — зітхнула Кокі, — але Карен, здається, вирішила випробовувати Блікса на кожному кроці.
Я ніколи не вміла ділитися своїми думками та відчуттями так легко, як це робила Кокі, але її відкритість збудила й у мені бажання спробувати. Мені також була потрібна її порада... трохи мудрості, яка могла б зарадити в моїй теперішній плутанині.
— Я одружилася занадто молодою, — сказала я і озирнулася, щоб переконатись, що Джок із Беном досі зайняті розмовою. — Тепер я намагаюся вирватися, але Джок і слухати про це не хоче.
— Напевно, це дуже важко, — сказала вона, — але, щиро кажучи, якби я, на лихо, не закохалася в Блікса, теж не надто була б зацікавлена в розлученні.
— Ти б не хотіла стати вільною, просто так, для самої себе?
— І що робити з тією волею?
— Просто жити, я думаю. Робити свій власний вибір, власні помилки, без того, щоб хтось казав тобі, що можна, а чого не можна.
Вона похитала головою, ніби я сказала якусь нісенітницю.
Суспільство це робить, люба, навіть коли обов’язки дружини не зв’язали тобі руки й ноги. Хіба ти цього досі не зрозуміла? Не впевнена, що хтось отримує те, чого бажає. По-справжньому бажає.
— Але ти отримуєш.
Я почувалася роздратованою і трохи розгубленою.
— Ти вдаєш цинічну, а сама кохаєш Блікса.
— Знаю.
Вона насупилася, чарівно наморщила чоло.
— Хіба це не найбільша дурниця, яку ти будь-коли чула?

Я повернулася до «Соясамбу» наступного дня й ще кілька тижнів ламала голову над тим, яке значення мала для мене наша розмова з Кокі. Вона вважала, що подібний роман є обов’язковою умовою життя колоністів, так само, як пігулки хініну від лихоманки, — спосіб витримувати або хоча б на деякий час забувати про сімейне нещастя. Але стосунки з Боєм не були справжнім романом, адже так? Те, що він пропонував, було чеснішим, але більш тваринним, ніж у Кокі й Блікса, принаймні так я собі казала. Крім того, це було чудово.
Після року невмілих та неприємних спроб із Джоком я нарешті дізналася, що таке секс і що мені подобається цим займатися. Бой приходив до мене в будиночок щоночі та будив своїми наполегливими дотиками; його руки не зупинялися, поки я не прокидалася остаточно. Він зовсім не був схожим на несміливого Джока, і поряд із ним я теж перестала соромитися. Я могла рухатися, як бажалося, й не лякати його цим. Я могла його прогнати й не образити його почуттів, тому що почуття тут ні до чого.
Одного разу вночі він знайшов мене саму в стайні та мовчки відвів до порожньої загороди. Поклав мене на сніп сіна; його руки спустилися ліфом моєї бавовняної сорочки й нарешті рвучко роздерли її. Мої ребра терлися об в’язку сіна, до рота лізли сухі травинки. Коли все було скінчено, він безсоромно простягнувся поряд, зовсім голий, схрестив руки за головою.
— Ти зовсім не схожа на ту дівчину, яка нехтувала мною кілька місяців.
— Щиро кажучи, тепер я зовсім не знаю, яка я.
Я поклала руку йому на груди, обережно струснула сіно з кучерявого чорного волосся.
— Я виросла серед кіпів. Для них секс ніяк не пов’язаний з відчуттям провини та планами на майбутнє. Це щось, у чому головне — тіло. Як полювання.
— Дехто каже, що люди нічим не відрізняються від тварини. Ті самі бажання, ті самі мотиви. Гарна ідея.
— Але ти так не думаєш?
— Я не знаю, — сказав він. — Здається, хтось завжди страждає.
— Так не має бути. Ми ж усе розуміємо, правда?
— Звісно. Але є ще твій чоловік. Він також усе розуміє?
— Тепер ти намагаєшся дорікнути мені цим.
— Ні, — він легенько пригорнув мене, — як я можу?

Наступної суботи я поїхала додому, в Нджоро. Автомобіль Бена та Кокі стояв у нас на подвір’ї з прив’язаними до багажника валізами. Я припаркувала автівку Ді, обійшла веранду й побачила, що вони п’ють із Джоком коктейлі, зручно влаштувавшись за ротанговим[26] столом у затінку.
— Ми залишили тобі трохи льоду, — сказала Кокі.
Вона була в шовковій сукні вільного крою та капелюшку з густою білою вуаллю, що спадала до перенісся. Їй дуже личило, і я була рада її бачити. Їхня з Беном присутність могла зробити моє перебування в Нджоро більш стерпним, ніж зазвичай.
Джок приніс мені напій — гарний, мов на малюнку, червоний Піммс[27], прикрашений дольками цитрини й апельсина поверх шматочків льоду, — але в нього самого вигляд був дивний. Він навіть не спробував, як зазвичай, недбало клюнути мене в щоку.
— Усе гаразд? — запитала я.
— Авжеж.
Він не дивився мені в очі.
— Ви справді вчинили диво з цією місциною, — сказав Бен. Перш ніж стати фермером, Бен був майором Королівських африканських стрільців, і в ньому досі залишалося щось військове: акуратність і холоднокровність. Він мав охайно підстрижене темне волосся й витончені прямі риси обличчя, здавався набагато вродливішим за Блікса, проте я вже здогадалася, що йому бракувало Бліксового почуття гумору та авантюризму.
— Джок справжній чарівник, — погодилась я. — Немає нічого, з чим він не міг би впоратися, нема такого, чому не дав би ладу.
— За винятком власної дружини, — легко, майже весело сказав Джок, ніби ця шпилька була зовсім безневинною.
Бен та Кокі засміялись, я спробувала до них приєднатися. Ніколи не могла зрозуміти, що у Джока на думці, й тим паче не розуміла цього зараз, коли ми більше не жили разом.
— Ми щойно придбали невеличку ділянку землі поряд, — повідомила Кокі. — Тож будемо грати в бридж у вихідні. Обожнюю карти, — щебетала вона. — Нехай Бен тут хоч що робить.
Увійшов Бараса, щоб наповнити відерце льодом, і ми випили ще по келиху, поки сонце підіймалося в небі, — втім, я ніяк не могла позбутися відчуття, що з Джоком щось негаразд. Може, він карав мене за ту сцену в клубі «Матайґа», коли вилетів звідти розлючений. А можливо, увесь фасад нашої злагоди зрештою почав зношуватися й розходитися тріщинами. Хоч би що відбувалося, Кокі теж це відчувала. Коли перед обідом ми всі подалися милуватися їхньою з Беном новою власністю, вона притримала мене за лікоть, дозволяючи чоловікам піти вперед.
— Ти нічого не хочеш мені розповісти? — тихо спитала вона.
— Не знаю, — знітилась я.
Я й справді не знала. До того часу, коли ми сіли біля каміна, все почало потроху яснішати. Джок забагато випив за обідом, і його очі тепер неприродно блищали. Я вбачала в цьому попередження — перший камінь, слідом за яким посиплються інші, — та сподівалася, що він у присутності Біркбеків двічі подумає, перш ніж щось сказати чи зробити.
Страницы:

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22





Топ 10 за сутки:
 
в блогах
 

Отзывы:
читать все отзывы




    
 

© www.litlib.net 2009-2018г.    LitLib.net - собери свою библиотеку.