Библиотека java книг - на главную
Авторов: 52094
Книг: 127655
Поиск по сайту:
Войти
Логин:

Пароль:

регистрация  :  забыли пароль?
 
Жанры:
 


     Реклама:     
     

Читать онлайн книгу «Стара холера»

    
размер шрифта:AAA

Володимир Лис
Стара холера

Якщо ляжуть двоє, то тепло їм буде, а як же зігрітися одному?
Еклезіаст, 4—11
«Любов непояснима».
Назва п’єси, прочитаної колись автором цього роману
Ой ти, дівчинонько, та й зарученая,
Чом ти, дівчинонько, та й засмученая?
Старовинна пісня
В нас тепер Європа —
баба любить хлопа,
а стара холера
хоче кавалера.
Сучасна пісня

Частина перша

Розділ 1

Їх було четверо. Троє – відомі сільські насмішники й пересмішники, а в минулому – хулігани, збитошники, пройдисвіти, яких колись не те що побоювалися, а таки боялися в їхніх Тупталах. Бо кожен з отієї трійці, далеко не святої, мав свої грішки й те, чим був знаменитий. Чимало навитворювали, як казав старий Пилип Лохасько, поставили догори дриґом, а потому назад перевернули, щоб ще раз крутнути на їдній нозі. Були ровесниками з різницею в один-два, хай три роки, і так склалося, що компанію водили здавна, ще з молодих літ.
Найстарший за чином, як вони казали, Роман Корогода, по-сільському Байчик, крім того, що мав гострого язика, – вмів і байки та анекдоти травити, і слівцем до лавки прибити, – уславився тим, що, довгенько попарубкувавши, женився на сільській красуні Тамарі, котра ради нього вернулася з міста, де мала добру роботу і хлопця, якого вже привозила показувати батькам. А покинула його ради Романа й пішла робити в колгоспну ланку. А що ж Роман? Устругнув дитину, а потім вчинив повар’ятськи – подався-поженихався до дівки на своєму кутку, в якої, як мовиться, ні кола, ні двора, ні лиця, ні до кравця, – Кульової Маруськи. Та через два роки повернувся назад, видавши Маруську заміж за сусідського хлопця, котрий вірно неї ждав. Зате Байчикова жінка не стала ждати, подалася у світи. Байчик удруге привіз свою Тамарку з міста і потім устругнув ще трьох синів і дочку.
Омелян Ліщиця на прізвисько Лущений (бо били його і «лущив» він) замолоду, як казали, тоже чимало дівок перепробував, а взяв удовицю Катьку, чоловік якої перевернувся і згинув на тракторі на старому мості за Тупталами. Омелян признав Катьчину дочку за свою (себто удочерив), та ще й наполіг, щоб його перевели робити на трактор покійного Максимка. Потому ще нажив двоє дітлахів, але то вже гинча пісня.
Платон Клок носив два вуличні прізвиська – Параний і Тєжкий. Параний – бо мав доволі похмуру натуру і коли закипав, як те молоко, то вже було не спинити. Не одному досталося од його важкої руки (того й Тєжкий). За побиття сусіда три роки в тюрмі одсидів. Жінку взяв собі тоже сусідську, тільки з другої доми1 через хату, і на цільних десять літ молодшу. Колись вибрав неї зовсім дитиною. Як уже сказав, коли парубком був і з армії вернувся, тому дівчиську Маринці: будеш моєю жінкою, як виростеш, – то так воно й вийшло. Мусила рости і не сміти на хлопців глянути, бо знала, що під боком неї дожидався Платон Тєжкий. Одне в Платона було не так, як тре’ – мав п’ятьох дочок і жодного сина. Вже як набігло йому за п’ятдесятник, до копи літ діло йшло, то признався Марині: має гріх, в Ольги Луцьової його дитина, спеціально хотів перевірити, мусив же на сина спромогтися, та нє – грішне дитя тоже дочкою вродилося.
Одне слово, їх троє за молодості нашкодило чимало: і кози на Маланку наводи́лися, і за дівками набігалися, і пик набили суперникам, і перепили горілки чимало (казьонки, а більше – самогонки), на свята нарізáлися в карти (очко й трінька – то їхнє, бувало на свята од світання й до смеркання), хоч пізніше всі вдалися добрими господарями. Всі троє були статні, вродливі, а Роман з Платоном ще й ніби циганкуваті трохи, то не одна зі слабкої половини за ними вмирала. Та вибрали тих, яких вибрали, мали вже і внуків, а Роман і Омелян навіть правнуків. Літа збігли, як швидка вода, назбирали їх вже під чи за вісімдесяток, хоч діди ще трималися (чи намагалися триматися) ого-го, час від часу збиралися разом, аби згадати молодість та пограти в очко, як не на гроші, то хоч на щиглі, ще й якусь чарчину перехилити, та потравити анекдоти, та по-старечому посміятися. Ті святкові зустрічі лишилися як давній ритуал, без якого вже й життя свого не уявляли. Жінкам їхнім було на ті збориська зась, і вони те добре знали, та й Омелянова Катерина вже віддала Богові душу, жив коло дочки, що знала про батькові звички.
Четвертим же в їхній компанії був Адам Лесь на прізвисько Тихіський. Воно найбільше й пасувало до його вдачі. Адам виріс невисоким, худорлявим, із невродливим, хоча й не потворним, одне слово, звичайним обличчям, й більшою відзнакою серед інших лиць був хіба що його вираз. Здавалося, що і колись малий Адасько, і згодом доросліший Адамко, і тепер уже старий струхлявілий Адам хоче щось дізнатися в інших людей, але чи то не здатен висловити запитання, чи не одважується про щось спитати. Той вираз викликав не раз і не два в односельчан запитання: «Чого тобі, Адаську (Адамку, Адаме)?» Адам у відповідь мовчав, іноді збентежено і злякано одказував:
– Я… Я нічого. Нічого…
Люди здвигували плечима і давали і питати перестали.
А ще мав Адам Тихіський виразні світло-сірі, аж блакитні очі.
Вони – єдине, що привертало колись до нього увагу дівчат. І власник таких прикметних, таких досить гарних і виразних очей мав би неодмінно цим скористатися. Якби…
Якби не був за своєю натурою Адамом Тихіським.
У селі знали, що за ним криється якась загадкова, таємнича історія, бо народився Адам десь на Східній Україні, куди перед війною, ще за Польщі, його батьки подалися до «совєтів». Там, казали, й згинув його батечко, а мати вже у війну вернулася з ним малим назад у село, та через якийсь час попала у німецьку облаву, була вивезена до Німеччини, де й загубився неїн слід. Малого Адама взяла у свою сім’ю тітка Ярина. Там, серед тітчиної дитячої орави, жилося йому не вельми солодко, виріс – ніби й родич, але чужий, затурканий і тихий, аж став геть отим Тихіським, прожив непомітне життє, яке всеньке, вважай, був пастухом. Пас колгоспні корови, так і не женився, а тепер доживав свого трудного віку в старій хатині, яку викупив йому колгосп у родичів баби Параски Клецьової.
При такім мовчазнім характері, непримітності його колись, ще в юності, щось потягло до компанії найбільших тупталівських хуліганів, забіяк, пияків і насмішників. Раз, і два, і три прийшов до гурту, коли вони в старім Чумаковім садку різалися в карти на гроші, прийшов і зимою «водити козу», отримавши роль ведмедя, котрого тягли за собою на цепу. Роман, Омелян і Платон (а колись йому спокій, а з часом був у їхній компанії й Демид Вітрогон, який по тому подався на заробітки десь на Восточну, та там і женився й остався в приймаках) спершу проганяли його, насміхалися, а Адам терпеливо зносив їхні насмішки, в’їдливі підколки, при грі в очко чи тріньку вносив свої гроші, звісно, програвав, але не сперечався, коли батяри відверто мухлювали. Покірно пив з ними самогонку, хоч швидко впивався і новоявленим друзякам доводилося тарагунити його попід руки, щоб скинути, як куль соломи, коло його воріт. Ця дивна покірність і прив’язаність зрештою змусила махнути рукою на нього, що так відрізнявся од решти, прийняти до своєї компанії. Спершу до нього ставилися як до тіні, що набридливо волочиться за тобою і яку не можна одчепити, потому вже звикли, і з часом, коли Тихіський не приходив на гульки чи якісь їхні походеньки, вже й питалися з усмішечками: «А де ж то наш Адась?» Чи: «А чого ж то Тихіський сачкує?»
Хоч і рідше, та все ж час од часу збиралися й теперка, постарілі, полисілі й облізлі, бо досі, як мовив колись Роман, сидів у кожного в дупі магніт, що притягав їх один до одного і всіх їх докупи.
Ще сказав якось Омелян:
– Мо’ , доки разом ото валандаємось, то стара карга й побоїться зі своєю косою підходити.
Цеї неділі, як позлазилися на лавку навпроти Ромкової хати, то й зауважив Байчик:
– Хлопи, а щось то Тихіського зновика нима…
– Точно, – Омелян Лущений. – Що ж він-то, стара холера, компанії цурається?
– Мо’ грошей на тріньку жалько стало. – Тєжкий, як завше, в’їдливо рештки жовтих зубів вишкірив. – Так би позичили…
– Яка там вже трінька, – зновика Омелян. – А просто посидіти міг би й прийти… ци може…
Роман тоді зразу:
– Що «чи може»? Що там уже в голову полізло?
– Та я нічо, – Омелян. – Тико ж не приходить… Другий раз… А мо’ , й третій…
– Хоч сказати, що скапарався Тихіський? – Роман мало не визвірився. – Чого б то йому, без нашого дозволу… кінці оддавати… та чути було б, що вмер…
Омелян:
– Жарти жартами, а хто Адаська останній раз коли бачив?
– Та давно… Я вроді ще на Спаса…
– Точно, тогді ж збиралися…
– А він же, холєрник, сам живе… Та й родаки його не вельми жалують…
І тут вони всі разом, гуртом своїм старечим, відчули, як подув вельми зимний вітер. Завіявся і накрив усіх трьох своїм холодним чорним крилом. Не того, що осінь, до Покрови близько, а того, що був той холод особливим.
Вони знали, що не так і багато кожному з них лишилося ще прожити. Ну, рік-два, ну, п’яток літ, а коли повезе – то й десяток. Як то в селі водиться, були готові, що рано чи пізно доведеться попрощатися з цим світом і перейти до іншого, як мовили богомільні їхні жінки – ліпшого. Але то мало бути колись. Кепкували часом з тої часниці, і тої росомахи, що має прийти і затулити білий світ своєю чорною тінню.
І от вона, вочевидь, прийшла.
До одного з них.
І тягне протяг, змушує нагинати плечі, бо одтулила заслінку од чогось такого, що зимніше за найлютіший мороз.
Боялися собі признатися, що вперше вони розгублені – не один, а всі разом.
– Ходімо, хлопаки, до того гицля, – перервав зимну мовчанку Роман. – Знайшов коли вмирати… Ще ж тико листя жовтіти почало.
– Ну, знаця, не схотів у мерзлу землю лягати. – Платон криво всміхнувся. – Та й нам удобніше зараз буде…
Не доказав «його проводити», кволо змахнув рукою. Жарт завис, готовий тарахнути, як мерзла грудка об землю.
Платон:
– Та, може, він вже й засмердівся там у своїй пустці…
– Ну, того ще не хватало… А щось таки сталося… Ходімо… І троє пішли до четвертого, що так відрізнявся од інших. Якого, може, й не було вже.
Яким же було їхнє обурення, коли вступили, потупцявши трохи перед порогом, до ще старезнішої, ніж він сам, хатини Тихіського. Хоч у хаті було задушливо од застояного повітря, мертвим духом і не пахло. Не смерділо. А клятий Тихіський, котрого вони вже подумки поховали, сидів за столом і лущив горох2. Спокійнісінько підвів очі, зиркнув трохи здивовано, мовляв, чого приваландалися? Чи питав: ага, то ви-те? Горошини у мисці, здавалося, засміялися.
Ну всі троє й видали, яка він зараза. Тако налякати, а потому розчарувати!
Горох він лущить!
– Хто багато їсть гороху, пердітиме потроху, – сказав Омелян.
– Вже вмер би він, то хоть би, може, чарку на поминках випили, і то була би користь, – видав Роман.
А Тихіський у відповідь:
– Так теперка батюшка те ни схвалює, а то й зусім заприщає.
Ну й далі тихо сказав, що ото йому нікуди йти не хочеться, тож рішив ділом зайнятися. Бо якось воно нудно, хоч вовком вий.
– То ми вже тобі й ни потрібні… – видав Платон з образою, а Тихіський на те:
– Я сам собі ни потрібен.
– Собі… – котрийсь із них те вимовив. Видихнув…
Десь далеко в селі щось гухнуло. Глухо й протяжно, мовби хто скинув з висоти мішок із залізяками, а може, й цементом, чи забив у землю одним ударом палю.
Чи щось обірвалося.
А таки обірвалося з тими Адаськовими словами.
Роман озирнув хату їхнього товариша самітника. Така сама, як у них. Така – і не така. Хоч довкола було чисто, відчув запущеність в цій бідній хатині. Роман міг би поклястися, що з печі визирає порожнеча. Виставила свою чорну пащеку і от-от вхопить усіх їх чотирьох. Нє, трьох. Бо Адам Тихіський жив із цією порожнечею, вона, вочевидь, сідала йому на плечі, обіймала, готова зараз ковтнути. Проте не ковтала, бо він був їй потрібен.
У них трьох було до кого прийти з чоловічих походеньок, з отих їхніх стріч, тріньок, а ще раніше – з роботи. Жінки й діти чекали вдома, а як і не чекали, то ти знав, що вони є. Є. І жінка сабанюща3, та жива й тепла, і діти замурзані, а потім більші й більші, з їхніми проблемами і турботами, а далі внуки, що забігали до хати, аби щось прощебетати чи просто тернутися об дідові коліна.
Роман раптом відчув, яке то щастя просто покласти шкарубню свою долоню на маленьку чубату голівку. Чи голівку з косичками. В нього тепер з’явилися й правнуки. Хай вряди-годи, а таки навідувалися.
До Адама не приходив ніхто. І ніколи не прийде. Роман зиркнув на своїх друзів і нутром відчув, що вони думають те саме.
Чи схоже на те.
А в розчиненій пащеці печі сміялася з них порожнеча. З якою жив Адам.
– Ну, тойво, треба було блєшчину4захопити, – порушив тишу Омелян. – Чи в тебе є?
Адам одказав, що нема. Раніше водилася, він у Ганки Трикальової, поки жива була, купував, альбо в Марини-сусідки, чи у Вітьки Смалунця, та зрозумів, що з часом йому все більше самому хочеться до тої блєщини прикладатися, то й перестав купувати. Ну, якби знав, що такі гості заваляться…
– То що робити будемо? – Платон. – Мо’ , до когось із нас почалапаємо?
Оте «із нас» змусило посміхнутися. Бо Платон був із них найскупішим.
І тут Роман видав:
– Ми тутечки в Адамця посидимо та покалякаємо. А заодно подумаємо, куди його у приймаки оддати. Бо ж до цеї халупи яка баба піде?
Чоловіки засміялися. Спершу Омелян, а далі Платон. І сам Адам скупо всміхнувся. Мов боявся, щоб усмішку не забрали.
– А я й ни шуткую, – сказав Роман. – Тре’ було раніше про те думати… А нашому Адасьові і в приймаки мона пуйти.
– Та хіба ж ми про те ни казали? І ни раз…
Справді, вони ще й раніше заводили мову, що Адамові добре б женитися, та він тилько махав рукою. З часом вони переконалися, що товариш їхній боїться жінок, як вогню, і перестали навіть жартувати.
– Та хіба силою цього старого холєрника під вінець поведеш? Та й з ким…
– А хотя б із Євкою Клепцьовою… Лицючкою… Ружею старою… – сказав Роман, ще й підморгнув.
– Євкою…
Роман значливо підняв догори великого пальця.
– Адаму що тре’ яко чоловікові?
– Ну жінку, – озвався Омелян.
Роман:
– Ни просто жінку – Адамові потрібна Єва. А у Тупталах, щитай, тико ж їдна Єва й осталася. Єва – Красна Ружа.
– Та ж вона гордячка, – сказав Платон. – Ни для нашого Адама. Шмидко5 покине такого, як Адам. Якщо вже сватати, то тико ни тую Єву.
Роман:
– А чого б нє? Якраз вони їдне їдному підходять. Адасько наш так дівичем і зостався… Та не червоній так… Ми ж тут всі свої… І не йорзайся… Гля, у нього ще й кров є… Аж бурячковим зробився. Та ж Євка, певно, тоже дівкою так і провікувала. Чим не пара?
– Та в нашого Адася і сили не стачить, щоб неї розпечатати, – вискалив зуби Платон. – Чи ще зможеш, га, Адаме?
– А воно йому тре’ ? – Роман стукнув долонею по столу. – Як далі буде – то вже їхнє діло. А я, їй-Богу, їх засватаю. Бо обоє як теї дрючки на своїх городах стирчєть.
– То, мо’ зара й пуйдемо? – Ув Омеляна заблищали вицвілі очі, досі охочий був, як і Роман, до всяких витівок.
– Нє, – сказав Роман. – То діло не шутєйне. До тої баби серйозний підхід потрібен. Я сам за те візьмуся. Пом’янете моє слово – ще як не на весіллі, то на гостинах погуляємо.
Тут усі збагнули, що Роман справді всерйоз задумав нову авантюру. І Платон, і Омелян теж повеселіли.
Адам же злякався. І не на жарт.
– Ну добре, хлопці, пошуткували й хватить, – сказав поспішно, й було видко, що неабияк збентежений. – Я зара як не до Марини, то до Костика Рицька збігаю за блєшчиною, то й вип’ємо. Сало й огірки на закусь в мене найдуться. І яйця є…
– Точно? – Роман реготнув. – Провіряти не тре’ ?
– Та не мої, а курячі, ще маю пару несучок… То я пуйду?
Чоловіки загомоніли, що таке діло таки варто обмити.
– Яке діло… – Адам аж знову сів на лавку. – Романе, ни здумай щось робити… Бо присяй-бо, посваримося… Все ж село сміятиметься.
– А шо, ліпше, як сам загнешся та пару днів пролежиш, поки не засмердишся? – уже сердито сказав Роман. – Цього ти хочеш?
– Та якось воно буде… Я вже звик сам…
– Звикнеш і до баби… Можеш сваритися скільки хоч, али я таки вас зведу…
– Та Євка за мене й не пуйде… Хіба ти забув – то ж Ружа… Красна Ружа.
Справді, Євку, Єву Клепцьову (покійного неїного батька Клепцьом прозивали) досі в селі позаочі кликали Ружею, або й Красною, Пишною Ружею. Бо, на відміну від незавидного Адама, колись була статною й вродливою, мала й багацько бажаючих на ній женитися. Та так на всеньке життя й зосталася незаміжньою старою дівою, а тепер і бабою старою, що не звідала сімейного життя. Про те багато в селі переговорили всякого, доки ще молодшою була. Та найбільше вважали: надто гордою, перебірливою виросла. Того й прозвали Ружею. Красною, Пишною Ружею. Ходила завше з високо піднятою головою, вся аж цвіла, мовби казала: он же возьміте, зірвите. Тільки ж абикому не дамся. Одне слово, хтось першим сказав – Ружа, Красна Ружа.
– Вона ото зріла-дозрівала, та тобі на руки і впаде, – сказав Роман.
Адам йому:
– Поколюся, Романцю. І що тоді чинити? На пальці дмухати ци кров злизувати?
– Руками пригорнеш, то й пазурці свої сховає.
Адам подивився на своїх товаришів. Як то колись він прагнув їхнього товариства! А тепер ніби з нього виштовхували до тої Ружі.
Щось він пробував пригадати. Щось, пов’язане з тою надто вродливою, як для нього, жінкою. І не міг. Мовби колись їй навстріч ішов, хотів заговорити й не одважився. А тепер пізно, слова всенькі погубив, і де їх теперка знаходити? Пізно… На краю життя як на краю великого шляху стоїть.
«Не тра’ тобі починати нові походеньки, Адаме, – подумав. – Спочивати пора. Там нихто не провідає, і не треба».
– Адаме, – сказав Роман, – другий раз, присяй-бо, не прийдемо, як ото сьогоднє до тибе прийшли.

Розділ 2

Адам провів товаришів до вулиці. Перед тим сходив до Костика, гості нарізали сала й огірків, на електричній плитці, що була в Адама хтозна з яких часів, зготували яєчню з цибулею і старим салом. Посиділи трохи, випили. Скільки їм там треба тепер – пляшки на чотирьох цілком вистачало, то раніше, за молодості й блєщини на їдного часом мало було.
Посиділи, побалакали про те, про се, і Адам таки взяв з Романа слово, що той облишить свою варіятську затію зі сватанням і женячкою на Євці – Красній Ружі. Звісно, посміялися: яка там уже Ружа та ще й тим більше – Пишна. Стара й висохла, хоч і намагається ходити прямо й дріботить, ніби біжить.
Адам стояв біля воріт, розсохлих і скрипучих, вдивлявся, як робилися все меншими троє старих, що віддалялися, й відчував з кожною секундою, як йому не хочеться вертатися до своєї порожньої хати. Хіба постояти надворі, де бродять п’ятірко курей та чужий півень, що хорохориться коло них… Тоже старий, як для свого півнячого віку. У Адама був ще пес Бобик, з яким колись стільки відпас худоби. Та пес отам-о під яблунею літ сім як лежить, а нового заводити не став – подумав, що Бобик хоч і на тамтім світі, а обіжатися буде. Зрослися обоє, то йому самому тре’ ждати пори, коли не під яблунею закопають, а на могилки понесуть.
«Бач, таки згадали», – раптом подумав про своїх стариганів-товаришів.
Мовби тепліше стало на якусь хвилю. Притиснувся до нього хтось чи що…
Холєрники!
Таки згадали, холєрники старі…
І ще й женячку намислили…
Куди там, жив сам більше, проживе й менше.
Він кинув востаннє позирк на вулицю, бо хоч-не-хоч, а таки до оселі-пустки вертатися треба.
Часом йому здавалося, і тепер прийшло: от візьме свою хатину в торбу чи ряднину, закине на плечі й піде кудись світ за очі. Може, до якогось другого Адама, що десь там сидить, його дожидається.
Той Адам знав набагато більше про світ, в якому жив, і взагалі був розумніший. Бо то більший Адам.
Він скаже йому:
– Приймай мене до себе.
І другий Адам одповість:
– А чого ж, сідай. Бакуну6приніс?
– Приніс, хоч і не палю.
Раніше, як палив, то кашляв. Так часом кашляв, що, здавалося, от-от хата розсиплеться.
Він тоді виходив надвір, щоб підперти хату. Стояв і дихав, одходив од кашлюка. Той стихав і стихав у нього за спиною, й Адам боявся ворухнутися. Стояв, тулив долоні до стіни, мов збирався втримати хатину, якби раптом та почала розсипáтися.
Може, направду привести когось до тебе, хатино?
Привести? Хоть би й ту ж Євку…
Хай Ружа, хай Красна, Пишна, а вже не Ружа, саме бадиллячко, як і він сам.
Не така пустка була б у хаті.
А що вдвох робитимуть, як він направду вже сили не має… «І ніколи ни мав, – подумав Адам. – Ни мав полюдської сили, а ще більше боявся бабів. Гой, боявся, страхолюднику…»
Аж почув сміх. То сміявся пес, закопаний коло старої яблуні. Бобик, що вірно пас худобу. Якому звіряв думки, і часом здавалося, пес от-от заговорить до нього. Так було, доки худобу пас, доки колхоз не розсипався.
«Мовчи, Бобчику, старий псюро, ще на тім світі наговоримося», – подумки насварився.
Йому хотілося, аби хтось почепив до ніг важкі гирі, щоб отак довше стояти, як стояв уже не раз, тулячись до хатини. Раз, коли отак стояв, підвів очі до неба, бо наче почув, що згори долинав якийсь дивний звук, зиркнув – а там боцюн7 летів і раптом став над ним кружляти. Виходить, його запримітив.
«Чи ж боцюн, як і я, старий?» – подумав тоді Адам.
Він стояв отак коло доми свеї, підпирав, а над ними обома – хатою і дідом – кружляв птах, мов чогось ждав. Може, що Адам справді закине хату на плечі й понесе.
Піде з хатою за плечима, а над ним кружлятиме птах, широко розпростерши крила. Вони йтимуть довго, може, до самого вирію. Йтимуть, доки стачить сил – йому нести хату, а боцюнові летіти.
«Йому добре, він летітиме й через море», – подумав Адам.
І став занурюватися у воду з хатою в ряднині. Йшов, доки вода його не накрила.
Адам ішов по дну моря й думав, чи воно таке саме велике, як їхнє озеро? Певно ж, більше.
А море глибшало й глибшало, і вже не було чим дихати. Товща води тисла його до дна. Адам заплющив очі, щоб вода не затекла в них, бо тоді ж нічого не побачить.
«А де ж риба?» – подумав раптом Адам і спинився.
Коли розплющив очі, то угледів перед собою стіну. Його хати. Поглянув у небо, боцюна там вже не було видно. Небо притягало його погляд, воно було таке неозоре й далеке – аж не вірилося, що воно є.
Воно забрало до себе птаха.
«Забери й мене», – попросив Адам.
Небо мовчало, а він підпирав хату. Боявся одняти руки, мовби справді хата мала впасти. Знав – не впаде. А тра’ щоб упала, тоді лишився б геть сам-один. А що тоді? Тоді було б ще зимніше.
«Ще тико осінь», – подумав тепер Адам.
Думати так було втішно.
Потупцяв на місці й поплентався. До порога – той наче виріс останнім часом.
А в хаті, як вже сів за стіл, щоб таки долущити стручки гороху, що у великій мисці лежали, крізь маленьке своє вікно побачив, як заходить на подвір’я той чоловік, що приніс колись звістку про батька. Про батька, а по суті і про його, Адамову, історію.
«Де то ви-те, тату, – подумав Адам. – Може, вас той чоловік у торбині приніс, а я й ни зобачив».
Чоловік казав, що десь там, на Півночі, де зима дев’ять місяців на рік, ще по місяцю весна, осінь і літо, разом з його батьком сидів у таборі як ворог народу. Батько Адамів Пилип і розказав колись гостю свою історію, як ішов на схід разом з Адамовою матір’ю назустріч своєму щастю, а виявився польським шпигуном, за що і поїхав у далекі сніги.
Адам лущив горох і враз відчув, як йому на потріскані пальці впало щось рідке. Одне, друге. Господи, невже він плаче…
Чого ж не заходить так довго той чоловік.

Розділ 3

Той чоловік приходив багацько літ тому. Адам тоді був геть молодим. А чоловік мав старезне лице, пооране-переоране глибокими борознами, й тихий голос. Потім, як став уже оповідати те, що колись йому передав Адамів батько, розповів про свій голос: його одбили, як і всі нутрощі.
«Хіба голос всередині живе? – Адам тоді здивувався. – Ну так, всередині, але ж то не печінка, і не бочка8, щоб його одбити».
Голос плюскотів, і з того плюскоту народжувалась історія Адамових батьків, котрі жили в цьому селі, Тупталах, і полюбили одне одного. Адам дізнався, що вже тоді він існував, зачатий з великої тої любові, а його батько Пилип вирішив, що дитина має з’явитися на світ вільною, у великій країні робітників і селян, яка жила й процвітала десь там на сході. Бо Пилип був комсомольцем, членом КСМЗУ9, і не вірив розповідям, що в тій країні пару літ перед тим стався голод. Такого не могло бути в прекрасному, омріяному ним місці, де мав народитися їхній син. А що Мокринка свято вірила кожному слову коханого, то одної літньої ночі вони і рушили на схід.
Пізніше, згадуючи розповідь того чоловіка, якого звали Артемом, Адам уявляв, як він також іде з мамою й татом крізь села й ліси, виходить з маминого живота і вони беруть його за руки, щоб разом перейти кордон. І вони переходять, уночі, в лісі, під совині крики, і дихають вільним, а не панським повітрям, і вранці мельдуються10 в маленькому містечку вже по той, не польський бік кордону. Та замість радісних обіймів їх трьох ждав арешт, звинувачення в тому, що насправді вони польські шпигуни, а заодно й німецькі, і Адам з переляку зновика ховався до маминого живота, чув, як маму Мокринку б’ють по тілу й по животу, де він сховався, і йому також боляче, і він плаче, хоч того плачу ніхто не чує.
Зате Адам почув од того чоловіка Артема, що його батька повезли ще далі на схід, на далеку Північ, будувати мідний рудник. Там його батько й познайомився з Артемом, який був також шпигуном, тільки японським, хоч жив неподалік радянсько-польського кордону. Бо план по польських шпигунах, як признався Артемові слідчий, уже виконали і навіть перевиконали, а от шпигунів японських бракувало. «Шпигуни» подружилися, й Пилип розказав другові свою історію, а коли почалася війна, то їх розлучили: Пилипа, як німецького шпигуна, що готував вторгнення Гітлера (хоч перед тим з фюрером нібито уклали спілку), повезли ще далі на схід, аж на Колиму. Обоє друзів-шпигунів дали слово, що коли залишаться живими, то обов’язково зустрінуться, і от Артем приїхав у село, про яке йому розказував Адамів батько. Йому й показали, де живе син Пилипа Леся.
– Може ж, твій тато вижив у тому проклятому казані, – сказав Артем, і хоч у його тихому голосі жив безпробудний сум, Адам довго вірив, що батько таки живий, що він ще вернеться й уночі постукає в його самотнє вікно. А може, й удвох з матір’ю, яка приїде з далекої Німеччини, куди неї вивезли.
Бо од тітки Ярини, в якої він виріс, Адам дізнався й мамину історію.
Маму тоді так само посадили, так само спершу били, так само вимагали визнати, що вона польська шпигунка, яка прийшла нашкодити славній і непереможній Червоній армії, підірвати її міць, а діставшись до Москви, заодно і вбити товариша Сталіна. Для цього в мами нібито й була велика «циганська» голка, яку знайшли пильні спецагенти. Ту голку мама Мокрина мала встромити в саме серце вождя, і коли Адам уявляв оте, то здригався. Але водночас він бачив, як мама перелазить через стіни Кремля, щоб здійснити свій чорний задум. Їй було страшенно важко, бо ж Адась сидів ще в животі й мусив з того живота вилазити і підсадити маму, аби вона перебралася через тую стіну, вилізла на неї, щоб, зістрибнувши по другий бік стіни, піти вже вбивати товариша Сталіна. Бо товариш Сталін був і тим слідчим, котрий закохався в неї, як казала тітка Ярина, втопився в маминих синіх очиськах, синіших за льон на поліськім полі. І Адась, почувши те од тітки Ярини, мусив потім уявляти ще, як слідчий, який був водночас товаришем Сталіним, підходить до великих маминих очей, схожих на озера з водою-синькою, залазить туди й бреде, доки не потоне.
Страницы:

1 2 3 4 5





Новинки книг:
 
в блогах
 

Отзывы:
читать все отзывы




    
 

© www.litlib.net 2009-2020г.    LitLib.net - собери свою библиотеку.