Библиотека java книг - на главную
Авторов: 52150
Книг: 127838
Поиск по сайту:
Войти
Логин:

Пароль:

регистрация  :  забыли пароль?
 
Жанры:
 


     Реклама:     
     

Читать онлайн книгу «Карпатське танго»

    
размер шрифта:AAA

Тетяна Романівна Пахомова
Тетяна Пахомова «Карпатське танго». роман. Літературно-художнє видання

Лікареві Олегу Сабатовичу,
провідному пластичному хірургові Бразилії, присвячую

Оркестр для мертвих

Я напружено спостерігав за татом. О-о-о, мій великий тато-лісоруб… Перед ним капітулювало все, що тільки могло. Він косив так, як жодна машина, придумана для цієї справи. Товстезні дерева під його натиском не могли протриматися довше, аніж я дожовував другий окраєць. Свині перед Різдвом падали швидко й мовчки – чи то від ножа, чи то від погляду батька. Та зараз тато зосереджено вдивлявся в підручник із математики для дев’ятого класу. Довго… Уже й чайник на печі закипів. Цівка темних підозр капнула на мій мозок. Задачник не знав того, що перед ним – мій усемогутній Тато. Задача викривляла дійсність татового реального світу, вона була для нього чужою, як загнана в тіло скалка, і він виставляв перед собою щільну завісу несприйняття. П’єдестал, на якому стояв тато, починав потроху репатися… Фантомний поїзд їхав немислимим шляхом із куцого пункту А в загадковий пункт Б, чогось змінюючи швидкість і розминаючись з іншим, не менш непередбачуваним поїздом. У поїзді сиділи люди, які бачили те саме, що і я, – повільне падіння батьківського авторитету.
– Поїзд… – замислено протягнув тато.
Він бачив його тільки в кіно, коли районний кіномеханік Славко раз на місяць завозив до нас у сільський клуб великі бобіни, і ті зі страшним тріском піднесено оповідали, як добре живуть люди в нашій країні. Та до карпатського села те добре чогось не доходило. Ну, та то не дивина: країна займала одну шосту суходолу як-не-як. Тут городу на сотку більше – і вже сон на годину менший…
– Де є оті міста А і Б? – видав тато нарешті.
– Не знаю… – перелякано знизую плечима.
– То ти… То ти, Андрію, навіть не знаєш, де у світі що є?.. – Батько вихопив зі всієї задачі зачіпку, яка поволі виростала у великого дрина. – Стільки літ до школи ходиш і не знаєш, де є оті А і Б?
Тепер ситуація перевернулася, як та кругленька забавка в маленької сестрички Марійки: чи пхай, чи штовхай, а вона завжди вертається в те саме місце. Тільки тепер я був тим місцем, у якому зійшлися поїзди. А всі їхні пасажири з мовчазним докором дивилися на мене, чекаючи відповіді на батькове запитання. Щось важке вмить наповнило мою середину, і живіт глухо буркнув у недоброму передчутті. З точки зору тата причина, з якої я не міг розв’язати задачу, лежала під носом – незнання двох букв. Я не був вартий нічого.
– То ти нігди навіть того поїзда не зовидиш, як так ніц не будеш учити… Вівці на полонині будеш пасти. І як то буде? Котра дівка у твій бік подивиться? Із села, сину, не вийдеш, як навіть тих А і Б не знаєш…

Львів – місто кохання

Ну здрастуй, поїзд. Нарешті тебе побачив… Колись я думав, що в ньому обов’язково мають цокотіти зуби: «Зд-зд-зд-зззд…» Чи цокотітимуть – не знаю, та в одному впевнений точно: він хоче вивезти мене із села на територію справжньої свободи – у велике місто. Як Мойсей колись вивів свій люд із рабства. Видно, що перевіз уже багатьох: стоїть брудний, неприємно пахне. Двоє смішно підстрижених хлопчаків повільно наминають варені яйця. Вони цього не хочуть, але хоче їхня мама:
– До цирку не пустять, як будете голодні…
Старша жінка з тривогою витирає піт з обличчя блідого дідуся. Він крекче й тримається за серце. Замріяні панянки незграбно підібгали ноги, щоб ніхто не зачепив і не розірвав дефіцитні панчохи. Смагляві циганчата голосно перегукуються й простягають немиті рученята зі всіх закутків. Поважний чоловік у костюмі міцно притискає до живота жовтий шкіряний портфель. Зелений поїзд здригує довгим черевом й шумно рушає. У ньому люди везуть надії, гроші й болячки у Львів.
Усі великі міста гамірні. Серед незнайомих людей і нагромадження високих будинків завжди почуваєшся маленьким і беззахисним Гулівером у країні велетнів. Лише через деякий час починаєш розуміти, чи стане це місто твоїм, чи випхає тебе як чужинця, що не зумів пройнятися його духом.
Дух Львова стояв над містом мудрим сивим чоловіком. Він пізнав любов усіх тих, хто вважав це місто своїм. Тих, хто до оніміння в руках і крові захищав його. І тих, хто зайшов у нього чужинцем і став своїм. Люди перемагали чи програвали, та краса міста не знала поразок. Усі укладали бруківку камінь до каменя. Залишали часточку душі через вишукані архітектурні стилі своїх епох у храмах, ратушах, будинках. Змагалися з попередніми поколіннями в жертовності духу міста. Велетень-дух міцно стояв на Замковій горі від часів Данила Галицького, споглядаючи неймовірної краси українські, вірменські, польські храми та єврейські синагоги біля своїх ніг. Його мало хвилювало, хто владарює в місті. Від початку дух служив лише тому, хто заснував місто й породив його, поєднавши молитвами за свій народ найвищу гору й небо. Він завжди знав, що володіння Лева рано чи пізно знову відійде до його нащадків. З поблажливим спокоєм приймав численні символи краси й любові від різних націй і володарів. Його призначення – берегти й примножувати у своїх мешканцях толерантність, відданість і красу.
Пізніше я побачив багато різних міст, та Львів закарбувався в пам’яті особливим. Він не є помпезним, не душить своїм багатством. Він не є одноманітним. У ньому завжди можна знайти куточок, співзвучний твоєму настрою. Львів кожному дарує розкіш, майже недоступну в інших великих містах, – можливість залишитися собою. Витончені меломани й театрали захоплено пірнають під фантазійне покривало вистав і концертів, шукаючи припорошені пилом істини й себе. Бешкетні гульвіси з бокалами вина народжують жарти й нові філософські течії в стінах, що бачили молодшого Моцарта, Грушевського, Крип’якевича, богемних художників і скульпторів. Вразливі інтроверти втікають до обителі сумної краси й зелені – Личакова… Тут усюди багато плавних ліній, парків, природних кольорів. Тут живе гармонія. Музика в камені з численними острівцями зелені. Така, як у Карпатах. Така, як на горі Пікуй, де живе моя Ба. Князь Лев Данилович теж це відчував. Він зустрів там молоду дружину, угорську королівну, і привіз її до Львова, на Замкову гору. Вони обоє були і дітьми, і слугами гір…
Я впізнав ці камені, їдучи з вокзалу до центру. Велике місто прийняло часточку природи мого краю. Воно вже мені не чуже… Усотую Львів. Маленький трамвайчик жовто-червоною гусінню повзе по столітній бруківці до центру. Заклопотані люди-мурахи поспішають між горами величних будівель. З кожного підвищення їм дарують німе благословення величні храми – обереги сотень поколінь. Час урятував їх від загибелі від рук безбожників. Бачу коло храмів лише літніх людей. Молодих сварять і карають у різних колективах однаково. Не можна, Бога нема, релігія – непотрібний дурман… Старі моляться і за себе, і за нащадків.
Трамвай привіз мене в центр. Хвилин із двадцять, роззявивши рота, роздивляюся оперний театр. Колони, красиві статуї… За важкими коричневими дверима ховається щось таємниче й неймовірно прекрасне. Світле, як і ця красива кам’яна споруда. Навіть контрастний пам’ятник Володимиру Іллічу з вишневого граніту на майдані перед театром не відволікає. Він тут захоплений глядач, що кличе всіх в обитель Мельпомени. Вулицею Першого травня повільно рухаюся в бік медінституту. Товсті стіни потемнілих кам’яниць нагадують урвисті карпатські скелі. Вони надійно захищають своїх мешканців від холоду, спеки й чужої цікавості.
А ось і омріяне морозиво: привітна тітонька дістає з надр чарівного ящика срібні ескімо. Ось вона, перша перевага великого міста. Трохи повагавшись, розпочинаю витрачати батьківське багатство – фіолетові двадцять п’ять карбованців. Треба бути дуже ощадливим… Та я не встояв. З кожним шматочком ескімо бажання залишитися у Львові міцнішає. Плавний вигин вулиці зі смачною назвою Пекарська – і ось мій медінститут. Тут гамірно. Юрми збудженої молоді, а на лавках у тіні втомлені батьки. У молодих очах жевріє надія, у старших – тривога. У приймальній комісії чомусь майже всі розмовляють по-російськи. Дивляться уважно й привітно. Моя рекомендація спрацьовує, наче чарівна паличка: дівчина зривається з місця й поквапом іде до поважного пана в костюмі. Пан вивчає мене, робить дзвінок із чорного телефона. Приязна розмова ні про що з нашим першим секретарем райкому партії – підтвердження виданої рекомендації. Пан іще раз окидає мене уважним поглядом, розшнуровує кілька папок і в кожну вносить мої дані.
– Ну що ж, Андрію Зайчук… Бажаю вам успіху. Постарайтеся добре скласти іспити. Вашому району, кажуть, потрібні молоді кадри… Факультет ви обрали найпрестижніший, тож старайтеся, – на прощання говорить важливий чоловік. – Сподіваюся, ваше бажання стати медиком достатньо сильне?.. – питає й продовжує у відповідь на мій ствердний кивок: – А то ще маєте час подумати. Там, у кінці нашої вулиці, місце для роздумів підходяще є… – усміхається якось загадково й водночас серйозно…
До мене звернулися на «ви»! Уперше в житті! Я офіційно визнаний дорослим! Якесь радісне відчуття наповнює мене по самісінькі вінця й змушує гордовито розправити плечі. Навіть думка «Вгамуйся, іще іспити попереду» не вистуджує його. Як ти там, Катю? Шкода, що не зі мною. Ми б зараз ішли вдвох цим чудовим містом, тримаючись за руки, сміялися й раділи б… Та я напишу тобі про цей день… Я хочу бути тут, серед оцих гарних і ввічливих людей. Щодня зустрічатися поглядами з лікарями й науковцями з численних портретів на стінах. Уважно слухати те, що розповідають в оцих аудиторіях. Хочу стати своїм у цьому великому місті. Бути потрібним людям і собі. Тут уже ніхто мною не командуватиме й не повчатиме, як думати й що говорити. Навіть рясні плакати на стінах «Хай живе комунізм!» і «Слава КПРС!» із натхненними профілями вождів видаються лишень дріб’язковим, не вартим уваги антуражем.
Що мав на увазі отой викладач, коли говорив про «підходяще місце»?.. Цікавість виводить мене в кінець Пекарської. Переходжу дорогу і… За кілька метрів від себе бачу трамвай, багато автомобілів. Чомусь зовсім не чую їхнього шуму. Невидима прозора стіна відгороджує вулицю від мене. Тут час зупинився. Це оселя того невидимого, що керує світом видимим. Ця капсула в центрі Львова наскрізь пробиває землю й врізається в безодню неба. Вона дає живим розуміння вічності й швидкоплинності, пам’яті й забуття, марнотного й справжнього. Сюди приходять, щоб подумати про цінність життя. Або щоб залишитися навіки.
Кожен крок Личаківським цвинтарем приносив нові думки. Це рукотворна осанна величі смерті й красі скорботи. Ніколи доти я не бачив такого болю, застиглого в камені. Темна вирізьблена усипальниця завбільшки з будинок… Понад століття тому померла ця полька, шістнадцятирічна юнка. Давно немає серед живих її батьків. Та їхній біль поза часом, він вічний. Він пронизав тіло космосу страшними муками материнського жалю й залишився висіти в ньому чорним згустком назавжди. Батьківське горе й відчуття провини застигли в білому мармуровому надгробку. Кам’яні складки сукні… Як дбайливо вирізьбив їх скульптор. Там сховався невимовний жаль за єдиною дитиною й ненародженими онуками. Батьки жили, будучи мертвими. Ці згорьовані люди будували цю велику гробницю для доньки й себе, утішаючись єдиною радісною думкою – очікуванням близької смерті. «Янголе мій, переді мною стій, а я за тобою, як за кам’яною стіною», – промовляли всі в нашій сім’ї зранку. Великий білий янгол іде перед кожним спереду, а чорний янгол смерті ступає крок у крок і терпляче чекає свого часу. Ніщо у світі людей не викликає настільки сильних і різних емоцій, як смерть. Згадую, як довго мучила хвороба бабусю Миколи. Як вона плакала й щодня просила смерті! А рідних – щоб завезли її на цвинтар і залишили, бо там, у своїй оселі, безлика нарешті зглянеться над нею… Коли бабуся померла, то була усміхнена й гарна, як ніколи за життя. Які ж сильні почуття навіки закарбовані в камені Личакова… Страждання. Біль живих. Сподівання на зустріч. Холодна байдужість. Була людина – і нема. Якою вона була за життя, про що мріяла, що залишила?.. Рідкісної краси скульптури заворожували й вивертали душу. Дивна суміш роздумів та естетичної насолоди заволоділа мною. На кладовищі вповільнений плин часу для живих. Тут краще розумієш і цінуєш життя. Добре, що існує смерть. Її подих робить людей добрішими. Якими непередбачуваними й жорстокими могли б бути безсмертні люди?.. Та людське життя не вічний математичний промінь, а часовий відрізок між двома янголами. Тепер я зрозумів, що близькість медінституту й Личакова, може, і випадкова, та дуже символічна. Лікар має допомагати великому білому янголу. Для того й носить його символічні одежі. Утім, медик запросто може почати служити й іншому, чорному. Повільність кладовища відганяє поспіх і легковажність: «Геть, вам не треба жити в лікареві…» Твої виваженість і знання – стрілки на вагах між чорним і білим янголами. Дякую, мудрий пане-товаришу з інституту, я все зрозумів…
Вступні іспити стали для мене наче гарний спуск на санчатах із найвищого сільського пагорба: після поколювання в животі мчиш із вітерцем, минаючи ялини, – і відро гормону щастя за зупинки. На кожному іспиті викладачі спочатку знаходили моє прізвище в теці збоку, а далі… А далі просто не ставили мені запитань. А ще усвідомив неприємну річ: я слабак. Або егоїст. Або те й те вкупі. Двічі зі мною складав іспит старший за мене юнак. Напевно, вступав не вперше й не вдруге. Як він відповідав! Які речі знав! Добре, що мене про таке не питали. Та оцінки отримував нижчі, ніж я. Він мав би вчитися в медінституті, а не я… Та я недостатньо сильний відкрито визнати це: «Прошу, ти більш достойний, а я відходжу…» Не буде в мене більше такого шансу потрапити сюди. Вибач мені, моє сумління. Я люблю себе, як і всі. Егоїзм перемагає благородство з рахунком 10: 1. Варіації на тему меншовартості й власної садомазохістської екзекуції тут недоречні. Вихід – рости й наздоганяти. Та я готовий сидіти в бібліотеках, лікарнях, моргах скільки потрібно. Те, що робиш, треба робити добре. Або не робити ніяк. Особливо лікареві. Не хочу, щоб якась душа під час зустрічі з Богом пожалілася на мене як на винуватця фальстарту.
Перше вересня 1974 року. Лагідне сонце через жовтаве кленове листя зігріває шеренги студентів на майдані перед медичним інститутом. Халати першокурсників вирізняються цнотливою білизнóю й накрохмаленим шурхотом. Неподалік від мене моя красуня-однокласниця Таня Вергун. Світле пишне волосся, блискучі очі, кокетлива усмішка – на неї з цікавістю задивляються хлопці-старшокурсники. Як тут багато іноземців… Араби, індійці, негри – від світло-шоколадних до чорних, як сажа. Розрізняю деякі німецькі слова в притишеній розмові двох рослих дівчат. Мені таки пощастило. Так вважає й моя мама. Вона стоїть трохи поодаль, серед батьків. Її вишиванка дисонує з яскравим і блискучим одягом та прикрасами інших жінок. У неї немає ні таких масивних золотих каблучок, ні сережок, які б відтягували вуха нижче за підборіддя. Та мама світиться зсередини усмішкою щастя й плаче, коли чує в списку першокурсників моє прізвище. Тепер вона мама майбутнього лікаря, і це перехід її і життєвого, і сільського статусу на вищий щабель. Після посвяти ми поспішаємо на поїзд. Дорогою в чергах скупляємо небачені для села гостинці – ковбасу з гарною назвою «Лікарська», хліб і шоколадні цукерки. Мама роздивляється й обережно гладить потрісканими руками яскраві обгортки, нюхає смаколики й замріяно закочує очі. Вона ніколи не їла шоколаду.
– Скуштуй, мамо, – намагаюся розгорнути одну.
– Ні, Андрійку, ні, – перехоплює цукерку й кладе назад до згортка. – Нашим меншим буде…
На вокзалі обіймає мене, просить:
– Учися, Андрійку… Добре вчися, не ходи нікуди ввечері. Я молитимуся, щоб у тебе все було добре. Дякую тобі, сину, я така щаслива… І вперше у великому місті побувала. Тут тобі буде краще, ніж у селі. Матиму що вдома розповісти й до кінця життя згадувати, – і поквапом ховається в запиленій електричці. Це була її єдина подорож до великого міста.
Знаєте, що буває, коли різних за характером молодих людей – амбітних і дуже амбітних, спокійних і шаленців, любителів тиші й гучної музики, жайворонків і сов, стриманих і нетерплячих – розміщають під одним дахом? Ні, не психоневрологічний диспансер. Це гуртожиток. Усі гуртожитки божевільні по-своєму. Дух організованості та єдності ненадовго оселяється в них тільки на час сесії. Для спокійних людей гуртожиток – це тест на виживання. Для шаленців – благодатний ґрунт для розгону й підживлення емоціями. У школі я вчив роман Островського «Как закалялась сталь». Так от, гуртожиток – це і є те місце, де гартується криця кожного. Місце першого сексу, першої п’яної гульби й пізнання перших прописних істин інститутського життя. Місце відмови від рожевих окулярів і болючої регуляції самооцінки. Твоя вершина щастя й глибока прірва образ та розчарування. Дружнім гуртом тут живуть хіба що бактерії в санвузлах і віруси під час епідемій. Відсутність особистого простору змушує тебе вибрати найвірніших друзів, які непомітно й швидко стають частиною твого життя, як і ти – їхнього.
Біля кожного гуртожитку має стояти пам’ятник бабі Зіні – вахтерці, яка утримує студентський вулик із героїзмом останніх захисників Брестської фортеці. Його потрібно було б зробити з титану – твердого, тугоплавкого й стійкого до зовнішніх впливів; на поясі в’язанка чудернацьких ключів, окуляри в кишені, окуляри на потилиці, окуляри на носі – поверх грізного погляду – і по годиннику з великим циферблатом на кожній руці… Авторитет цих енергійних жіночок у мій час був більшим, аніж генсека компартії. Маленьке, кругленьке, червоненьке, бензином пахне – відгадайте загадку… Відповідь: помідор… Пояснюю: «Мій помідор, чим хочу, тим і поливаю». Саме за такою схемою – цілковитої відсутності логіки – діяла кожна баба Зіна в кожному гуртожитку. «Сам п’ю, сам гуляю, сам стелюся, сам лягаю…» – пісня студента, а «Я сама керую й відміняю, коли треба – виганяю» – так звучав виклад законів гуртожитку у виконанні невсипущої й куленепробивної баби Зіни. Цілі покоління студентів із наполегливістю алхіміків-золотошукачів намацували людську слабинку баби Зіни. Таку, яка стала б гарним лазом для втілення бажань молоді в гуртожитських стінах. Та баба Зіна – це космічна істота, яка не має слабинок…
Нас четверо в невеликій кімнаті з високою стелею: Валерій, Віктор, я і Сергій. Цей старий австрійський будинок збудований на віки. Та навіть товсті стіни не гасять екзальтовані крики гулянок чи спроб самоствердження. Мені пощастило, що мої товариші по кімнаті стримані й розсудливі.
Валерій вступив до університету з п’ятої спроби. За плечима в юнака рік учителювання в селі й служба в армії. Густий баритон, красива усмішка й спортивна постава створюють навколо нього ауру магнетизму, під вплив якого потрапляють усі. Ми обрали його профоргом курсу, і тепер до нього раз у раз із якимись дріб’язковими запитаннями прибігають таємно закохані студентки. Та він не помічає того: занадто скромний чи сам іще не усвідомлює своєї привабливості. У сільській школі він викладав фізику й навіть обладнав спеціальний кабінет. Служив у Забайкаллі в ракетних військах. Руки в нього ростуть із правильного місця. Я матиму чого повчитись у нього.
Віктор теж старший від мене. Йому б дуже пасувала зачіска а-ля Че Гевара: він був би тоді викапаний кубинський романтик. Та навряд чи його прийняли б із такою зачіскою до вузу. Однакові думки потребують однакових зачісок. Інша зачіска чи одяг – сигнал інакших думок, а таких у радянських інститутах не треба. Тож жвавий та усміхнений Віктор – обстрижений двійник Че Гевари. Серед нас він справжній медичний профі: з відзнакою закінчив медичне училище й встиг пропрацювати рік у лікарні. Від його розповідей про приколи лікарняного життя ми надриваємо животи перед сном.
Валерій, окрім усіх своїх талантів, ще й дуже добре грає на гітарі, а Віктор – на саксофоні. Коли вони зрідка проводять репетиції перед виступами факультетського ансамблю, то гуртожиток на знак поваги хоч ненадовго, та стишується. Звуки сріблястого саксофона такі ж плавні й ніжні, як і його вигини. Вони вимальовують переді мною тендітний образ Каті. Після випускного я ходив із нею на кілька побачень. Згадував кожну мить, проведену разом, усі вигини її тіла, усі слова, що пов’язали нас великою силою першого кохання. Між нами зараз велика віддаль. У куточку шухлядки я зберігаю стосик дівочих листів. Стосик моїх листів до неї точно більший. Мені бракує її, особливо коли бачу закоханих на вулиці чи в кінотеатрі. Щотижня відсилаю їй пухкенького листа зі словами кохання й малюнками. Ми домовились одружитися через два роки. Тоді Катя закінчить музичне училище й приїде до Львова вступати до консерваторії. А поки що я щодня потроху пишу й малюю Катрусі лист, а в суботу, після навчання, біжу до Головної пошти – так швидше долетить послання до моєї дівчини. Ми побачимось аж на Новий рік, швидше не вийде ніяк. Перший рік навчання важливий для нас обох.
Мої сподівання щодо того, що у вузі не буде зайвих предметів, не виправдалися. Чомусь медицини поки дуже мало. Курс вищої математики змусив скривитися нас усіх.
– Чи хтось із вас знає, нащо нам вища математика? Я що, ті інтеграли й похідні з хворими обговорюватиму? Чи в рецептах виписуватиму? Куртка на ваті… – обурюється Віктор, ладнаючи мундштук до саксофона: коли він нервується, то може заспокоїтися, тільки видаючи якусь мелодію.
Сергій, наш четвертий співмешканець, загадково всміхається. Він усміхається завжди, щоправда, якось невпевнено-винувато. Математика дається йому легко. У нього все йде як по маслу. Напевно, тому, що частка мізків по відношенню до маси тіла в нього більша. Невисокий зріст, велика голова та окуляри на носі – він нагадує прилиплого до скла акваріума цікавого пуголовка. Сергій – мій одноліток. Його тато – секретар якогось райкому партії. Та всі ми розуміємо, що у вступі кожного з нас є частка блату. Тема «Хто як вступив» – табу. Навіть за дуже дружнім столом.
– Чуєш, Валерію, спитай у нашого викладача завтра, навіщо нам його математика, – не заспокоюється Віктор навіть після гри на саксофоні.
– От сам візьми й спитай, – не відривається від паяльника Валерій.
– Куртка на ваті… – звично бурчить Віктор. – Андрію, може, ти то зробиш?
Я всміхаюсь і хитаю головою.
– Не треба кликати вовка з лісу.
– Точно, я забув, що ти заєць, Зайчук… Ну, тоді зіграймо в карти, – хитрувато примружується й майстерно перекочує колоду. – Ходи, малий, – кличе мене, – ми з профоргом маємо добре тебе навчити картярських премудростей… А то що то за лікар, який не вміє з медсестрами на роздягання грати.

Оце я вскочив у халепу… Те, що починалося вчора веселою забавою, сьогодні стало тісним залізним обручем на моїй голові. І чого той Віктор так зачепився за ту математику… Є собі, то й є… Понад сто людей у білих халатах ретельно переписують довжелезні формули з великої, на всю стіну, дошки. Наш викладач висушений, як усі математики. Він вистукує крейдою й спритно бігає між закарлючками, тицяючи то в одну, то в іншу, і натхненно розповідає про їхні кревні математичні зв’язки. Боже, нехай та пара не має кінця, прошу… Та час ікс настав.
– Ну от на сьогодні і все, молоді люди. У кого які будуть запитання? – Математик окидає напівсонний байдужий люд уважним поглядом із-під окулярів.
– Ну ж бо, Андрійку, твій зоряний час настав, – енергійно штовхає мене в бік Вітя. – Ну ж бо, куртка на ваті, підводься…
З іншого боку Валерій ледве придушує сміх. Я піднімаю руку.
– Дуже перепрошую, я… я… маю запитання. Ми, звісно, любимо математику… Але для чого?.. Ну… Нам, медикам, було б достатньо того, що було…
– Ви хочете сказати «у школі»? Як вас?..
– Зайчук Андрій.
Усі моментально прокидаються й зацікавлено очікують відповіді на те запитання, яке мучить кожного. Викладач витирає руки від крейди й обводить аудиторію зосередженим поглядом.
– Хто ще так вважає?..
Шурхіт – усі роззираються: я один. Решта вже достатньо пожили, розумні… Бісове парі…
– Ну що ж, Андрію Зайчук, я вас вітаю: маєте оригінальне мислення й відвагу. Лише ті, хто ставлять запитання, потім роблять відкриття.
– …і довго не живуть, – пошепки додає Віктор збоку.
– Наступне заняття підготуєте ви, Андрію. На тему, яка близька кожному медикові. Та навіть не те що близька, це і є медицина. Називається вона, – загадковий погляд і піднесений вказівний палець, – увага, запам’ятайте всі, – «Золотий переріз у математиці і його вияв у біології». На все добре. – Задоволений викладач прямує до виходу.
Більшість аудиторії тихо зловтішається. Двоє моїх старших друзів регочуть до сліз. Я влип, як муха – у мед. Цікаво, як вилізу.
Чотири вечори під зеленою лампою в читальному залі бібліотеки змусили мене по-новому подивитися на цей світ. Прості й добре знайомі речі виявилися загадковими, геніально сконструйованими й математично визначеними. Ще день я бігав із лінійкою по всіх прилеглих парках та сквериках і вимірював, вимірював… Мою свідомість розривали нові запитання, на які не було відповіді навіть у мудрих трактатах. Текст кожного підручника – чи з хімії, чи з анатомії, чи з математики – розпочинався болючим притягуванням за вуха геніальних цитат Маркса, Енгельса й Леніна, які знали все. Та думаю, що якби вони ще жили, то теж не змогли б пояснити все те, про що я дізнався.
Цікаво стояти на місці викладача перед студентами-медиками. Білий колір одягу концентрує увагу на обличчях. Сьогодні на математиці всі на диво уважні й усміхнені. Наш викладач теж на студентській лаві. Усі погляди спрямовані на мене. Я пам’ятаю бабусину науку: плечі розправлені, упевнена усмішка. Набираю повітря в груди й починаю:
– Щодня ми виявляємо цікавість до багатьох речей. Назвіть кожен по одній, – звертаюся до однокурсників.
– Хліб, кава, туфлі, – говорить зі сміхом найближча студентка.
Інші продовжують:
– Автобус… музей… будівля… гарна дівчина… презерватив, – легкий регіт шириться рядами.
– Дякую, достатньо. Отож усе назване можемо об’єднати у дві групи. Перша – функціональне: хліб, кава, туфлі, автобус, музей і презерватив – ці речі потрібні нам завдяки своїм функціям. А от є в нашому переліку таке, що привабило нашу увагу своєю симетрією й довершеністю. Це те, що ми називаємо красою. Ми дивимося на будівлі чи людину як на довершене ціле, та наш мозок у момент споглядання інтуїтивно аналізує співвідношення окремих частин і цілого. Хоча… Те, що ми називаємо інтуїцією, напевно, теж закладено в нас генетично спостереженнями мільйонів наших предків за ідеалом пропорцій…
Я собі навіть подобаюся. Викладачеві, напевно, теж: очі його світяться цікавістю. Товариші-студенти уважно слухають. Беру крейду до рук і починаю освоювати цілинну поверхню дошки. Хоч би мені її вистачило.
– Ніхто з нас не замислюється над тим, чому вважає щось красивим. Та математика дала на це відповідь. От дивіться, перед нами чотири прямокутники. – Швидко вимальовую різні за шириною та довжиною й позначаю цифрами. – А тепер піднесіть, будь ласка, руки, голосуючи за той номер прямокутника, з якого, на ваш погляд, вийде найгарніша будівля.
Усі вибирають потрібний мені прямокутник. Яке щастя: я на зв’язку з аудиторією. Окрилений першим успіхом, швидко витираю зайві фігури й пливу в море математичних формул.
– Гени кожного з вас спрацювали безпомилково. Поясню, чим привернув увагу кожного з вас саме цей прямокутник. Погляньте спочатку на цей відрізок, – малюю й ділю його на дві частини, – довжина цілого відрізка співвідноситься з більшою його частиною так, як більша частина – з меншою… Для того, щоб у нас таке вийшло, має бути витриманий поділ у пропорції 62 до 38, тобто якщо прийняти одне ціле за 100, то дві частини мають співвідноситись як 62 і 38 чи 38 і 62. Якщо точніше, отримуємо число 1,618033. Ця пропорція й дістала назву золотої, або золотого перерізу, або пропорції краси. Давні греки називали її також божественною. Усе красиве містить у собі цю пропорцію. Усе функціональне є красивим, і все красиве – функціональним і завжди саме так пропорційним. Золотий прямокутник цікавий тим, що коли ми відріжемо від більшої сторони квадрат, довжина сторони якого дорівнює довжині меншої сторони цього прямокутника, то отримаємо золотий прямокутник. Видалення квадратів можна продовжувати нескінченно… – Я гарячково вибудовую всередині фігури менші прямокутники. – Коли з’єднаємо середні точки поділу, то отримаємо логарифмічну спіраль… Усе живе йде по такій спіралі. А ще є числа Фібоначчі, дивіться…
Страницы:

1 2 3 4 5





Новинки книг:
 
в блогах
 

Отзывы:
  • elent о книге: Надежда Мамаева - Ловец
    Очень неплохая история. Разве, что финал как-то резко ускорен и несколько раздражает рояль в кустах - прорицательство Фло и ее родственные связи с начальником Тэда, так что появляется ощущение заранее спланированности событий, но все равно прочла с удовольствием.
    Ярко и выпукло описан мир, окружающий ГГ, так что так и видишь стену воды, ржавые батискафы и городские окраины.

  • elent о книге: Наталья Мамлеева - Отбор без права на любовь
    Мда, не ожидала от автора такой наивной сказочки. Уровень школьницы. Всякие королевские отборы невест в магических фэнтези смотрятся достаточно органично. Но в космическом антураже высоких технологий отбор выглядит смешно и нелепо.
    Так же как смешна и нелепа ГГ, взрослая женщина, пытающаяся играть в детектива-революционера. Собиралась на отбор осознанно, но всякий раз попадает впросак, словно вообще про империю знает только поверхностно, не углубляясь в детали. И при этом бесконечно повторяет, как хочет разгадать тайну смерти сестры и отомстить в случае чего. А вот выучить матчасть религия не позволила, не иначе. Консульство в империи так засекретило все материалы?
    И поведение девочки-подростка во время встреч с Первым советником. Быстренько влоюбляемся в такого загадочного и могущественного лорда. Проходим тот самый Поцелуй, от которого мозги вылетают напрочь и уже не так волнуемся за бунтовщиков, сколько за отношения.
    Кстати, попытки встретиться с бунтовщиками, как и поведение самих бунтовщиков, по-детски нелепы, примитивны и ни разу в реале неосуществимы даже в наше время, не то, что, в будущем при заданных автором условиях тотальной слежки.
    До конца не дочитала. Пожалела время.

  • Sofiyka о книге: Светлана Суббота - Шесть тайных свиданий мисс Недотроги
    Очень классный роман, сюжет затягивает! Очень жду вторую, заключительную часть

  • Несси о книге: Сондре Беннетт - Арктические Ветра [любительский перевод]
    Отличная книжка, жаль маленькая. Если бы автор чуть больше постарался, было бы супер.

  • ВторойШанс о книге: Марина Анатольевна Кистяева - Трофей
    А что, нынче девственности лишиться можно только найдя рискового человека, да за большие деньги? НО... Она еще и дом перепутала!!!

читать все отзывы




    
 

© www.litlib.net 2009-2020г.    LitLib.net - собери свою библиотеку.