Библиотека java книг - на главную
Авторов: 57474
Книг: 142248
Поиск по сайту:
Войти
Логин:

Пароль:

регистрация  :  забыли пароль?
 
Жанры:
 


     Реклама:     
     

Читать онлайн книгу «Корида»

    
размер шрифта:AAA

ОРЛАН СТАХ
Оповідання

Вулиця простяглась аж до обрію, і Орлан Стах ішов нею, не маючи певної мети. Вже майже біля лісу, де дорога повертала праворуч, його погляд раптом зупинився на одному з котеджів. Спершу Орлан Стах просто завважив, що той котедж зовсім не схожий на інші. А вже потім, ніби осяяний далекими спогадами, збагнув, що перед ним його власний дім, точніше, дім його батьків. Невеличкий будинок скидався на приземкуватого гриба на товстій ніжці. Оранжева шапка-дах помальована сріблястими зірками. Маленький садок у променях надвечір’я. Яблуні, посаджені батьком, уже постаріли.
Перейшов дорогу, став коло невисокого парканчика. Нараз прочинилися двері котеджу, і на порозі з’явився сухорлявий чоловік. Орлан аж сахнувся, так він був схожий на небіжчика-батька — густа сива борода і сива розкошлана чуприна. Чоловік вийшов квапливо, поглянув довкола… Вони зустрілись поглядами. Гаряча хвиля розлилась по тілу Орлана, запульсувала в скронях. Сухорлявий чоловік у білій вишиваній сорочці швидко попростував вузькою стежкою повз білі яблуні.
Ось він уже біля парканчика. Уже поряд… За спиною проскрипів незмазаним ланцюгом передачі велосипедист.
— Орлане… — тихо, пересохлими від хвилювання губами вимовив чоловік. — Я відчував, що ти прийдеш, я чекав цього, чекав цього дня.
— Дорій?
— Так, Орлане. Як ти мене знайшов? — І, не діждавшись відповіді, тихо заплакав. — Ходімо…
Вони рушили вузькою стежкою до будинку.
— Як ти мене знайшов? — повторив чоловік своє запитання, не озираючись.
Гілка квітучої яблуні торкнулась Орланової щоки, і він зупинився.
— Я не шукав тебе.
— Виходить, випадково?
— Так.
Дорій нервово засміявся, здригаючись усім тілом, ніби зпову заплакав.
— Ти впізнаєш наш дім? Я зробив його схожим на батьківський… І яблуні посадив так само. Все дуже схоже. Правда ж?
— Так, Дорію. Піднімалися східцями до дверей.
— Я дуже постарів. Дивлюся на тебе, рідного брата, і бачу, як я постарів. Але, знаєш, у цьому часі швидко старіють. — Дорій вибачливо всміхнувся.
Зайшли до великої, освітленої жовтаво округлої вітальні без вікон. Світилася вся стеля, як і в будинку їхнього батька. Посередині — овальний стіл, застелений білою, гаптованою золотом скатеркою. На стіні — картини. Із сусідньої кімнати долинув старечий голос:
— Тобі здалося, правда ж, Дорію? — З кімнати повільно вийшла сухорлява бабуся у довгій сірій широкій спідниці, босоніж, у блакитній блузці. Ніяково привіталася: — Добрий вечір… — і раптом по-старечому безгучно заплакала, як і тоді Дорій.
— Невже? Орлане?.. — Вона всміхнулася крізь сльози, й Орлан Стах упізнав усмішку юної Ліани Лани.
— Розповідай, Орлане, — схвильовано проказав Дорій. — Хто б міг подумати, що ми ще зустрінемось. Ти уявляєш, Ліано, він знайшов нас випадково.
— Так. Власне, не зовсім, але я міг би вийти і десятиліттям раніше чи пізніше. Я письменник. Вивчаю ці часи… Одного разу вийшов у сорок другому. До всього був готовий. Та хіба вгадаєш? Потрапив саме під бомбардування.
— Де це було?
— Під Тулою. Взимку. Оглушило. В снігу лежав. А як отямився — повз мене бігли люди, стріляли…
— Під Тулою? Я в сорок другому теж був там… Ми паступали… Не випадково ти виходив у сорок другому. Не випадково вивчаєш наші часи. І не випадково я збудував хату, схожу на батьківську. Ти її побачив і зупинився. Ми повинні були зустрітись… А батько живий, Орлане? — Дорій запитав сторожко, ледь чутно.
— Сім років тому… Вони з мамою майже разом…
— Хворіли?


— Ні… Просто вони не вічні… Останні роки про тебе часто згадували… Чому ви не повернулись, Дорію? Ми всі думали, що з вами щось трапилось. Особливо після того, як повернувся Алек. Ти ж пам’ятаєш, як він усіх запевняв, що залишиться в середньовіччі назавжди, згорить у полум’ї інквізиції, але віддасть усього себе великій справі… Пам’ятаєш? І то були не просто красиві слова. Він був серйозним і мужнім чоловіком. Але ж він повернувся через дванадцять років. Сказав: “Я зробив усе, що міг. Більше не витримаю. Мене не спалить свята інквізиція. Я просто збожеволію…” А ви ж обіцяли всім, що через десять років повернетесь.
Дорій з Ліаною перезирнулись:
— Сподобалося нам тут.
…Ще в пам’яті лунали урочисті промови й марші на честь випускників, ще стояли перед очима усміхнені обличчя друзів і викладачів, ще ворушилася під серцем приємна млость від усвідомлення власної самостійності, ще виразно відчував хвилювання Ліани Лани і її маленьку теплу долоню, затиснуту міцно в своїй, але вже розумів — їм обом не поталанило.
Все сталося несподівано. Коли обриси навколишнього почали загусати, утворюючи дуже швидкоплинні, але вже чіткі сполуки, вони приготувались до зупинки.
І раптом якась шалена хвиля кинула їх у різні боки, боляче шмагонула Дорія по обличчю, засипала піщугою очі…
Летіла кіннота. Стукіт копит і надсадні крики. Постріли. Шаблі в руках. А весь світ, перевернутий догори, пульсував первісною магмою. Пахло порохом. На губах відчував присмак крові. Ліани поруч уже не було. І не міг підвестися, щоб роздивитись.
Вони не помітили тої миті, коли опинилися в самому пеклі якоїсь шаленої круговерті.
Зовсім близько побачив залізничну колію, а на ній — паровоз у хмарках диму і три пошарпаних дерев’яних вагончики. А вершники доганяли їх… Хто вони? З вагонів відстрілювались. Паровоз марно намагався на невеликому підйомі розігнати невеличкий состав.
У пам’яті ще лунали урочисті промови і бравурні марші.
Вона лежала горілиць на клаптику пожухлої трави серед рудого, закіптюженого піску. Лежала закривавлена, якась жалюгідна і маленька, а годинник темпорального виходу, недоречно блискучий, недоречно правильної форми, схожий на екран університетського телеінформатора, байдуже світив зеленими цифрами на шкалі — 1920.
“Ліано, — прошепотів Дорій. — Ти жива?”
Вона не рухалась.
“Ліано!” — крикнув і не пізнав власного голосу.
Дівчина застогнала, повільно розплющила очі:
“Болить… — видихнула. — Де я? Що то за коні проскакали? Якась дика орда. Страшно, Дорію. — Ліана підвелась і сіла. Легкий вітерець куйовдив її золотаве волосся: — Мені ще страшно. Але це мине. Ми проживем тут десять років, як і треба. Я вже почуваю себе краще. Можу дихнути на повні груди. Ми зараз підемо”.
“Так, треба поспішати до людей. Як вони нас приймуть?”
Зненацька за спиною пролунав хрипкий, деренчливий голос:
“Хто такі?”
Дорій рвучко обернувся і побачив позад себе трьох підлітків, босих, у пошарпаних полотняних одежинах. В руці одного з них був револьвер.
“Хто такі, питаю?” — почулося знову.
Як важко починати. Що їм сказати? Як повестися? Дорій як міг намагався приховати своє хвилювання.
“Це, мо’, із поїзда? — промовив найменший. — Ба, які чисті, точно — контра!”
“Ви звідки?”
Дорій напружився, мов струна, спробував усміхнутись і тихо мовив:
“Ми з Пітера…”
“Ну да?” — недовірливо протягнув середній.
“Та бреше, гад! Ти глянь, які в них годинники. В одної контри я вже такі бачив. Ану, ходімо!” — І старший наставив револьвер.
Як же це вони так необачно! Годинники темпорального виходу треба було негайно зняти і заховати подалі. Ліана зойкнула і враз підвелася на ноги.
“Він може вистрілити, — ледь чутно прошепотіла вона. — Давай повернемось… Чуєш? Ми ще можемо повернутися…”
Пальці дівчини вже лягли на маленьку блискучу головку годинника. Натиснути на неї — і враз протягнеться невидима волосінь темпорального зв’язку з Центром. ІІДе можна повернутися…
Їхня одежа, теж полотняна, як і в підлітків, вражала чистотою, і взуття було непристойно нове, хоч у Центрі їм і видали “дрантя того часу”, і навіть кров на обличчі Ліани видавалась неприродно червоною, яскравою.
“Ба, Пашко, вони про щось домовляються! Ану, зніми з них годинники!”
Найменший підійшов і, смішно закопиливши губи, схопив Дорія за руку. Той не пручався, навіть допоміг. Діана прошепотіла:
“Чому, Дорію? Ми могли вернутися…”
“Ні”, — заперечив твердо.
Вони обоє розуміли, що ЧАС, ця вічна нить, з якої зіткано життя, може обійтись і без них, без їхнього втручання у структури глибинних циклів. Вони знали весь хід історії. Але їхнім завданням було внести в неї свою частку знань, уміння, енергії, своє слово і свою думку. Велике полотно великого всесвіту чекало від них їхнього штриха, аби ще на крок наблизитись до досконалості.
Страницы:

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25





Новинки книг:
 
в блогах
 

Отзывы:
  • GrimFedor о книге: Дмитрий Соловей - Вернуть или вернуться?
    "Вернуть или вернуться?"Вроде читабельно, но на любителя. По большому счёту, бред конечно не о чём. Портал вообще то как постоянный но и умудряется сам как то подстраиваться к деятельности ГГ, но в чём смысл деяний трёх безмозгликов, понять затрудняюсь и не цепляет. Знание истории России автором критическое на уровне ЕГ или детского сада а точнее вообще не интересует, типа Ленин плохой а буржуазия хорошая, себя похоже как и своих ГГ причисляет к последним.))) На середине первой книги читать , у меня лично, желание пропало уже начисто. Бросаю. Критиковать то же. Сори. Но уверен что найдутся и фанаты, в такой стране дураков то и с таким образованием...)))

  • 45wq@mail.ru о книге: Галина Герасимова - Аптека для нелюдей
    Мне понравилось.И ГГ адекватные.Злодей правда так себе но зато столько движения вокруг ГГ.

  • l1osik о книге: Галина Дмитриевна Гончарова - Осень бедствий [СИ]
    Романы Галины Гончаровой вдумчивые, основательные, на своего читателя - мне очень нравятся, все новинки читаю, жаль только, что в некоторых нет магии.

  • chinchilka6874 о книге: Елена Алексеевна Шолохова - Это не любовь
    Очень понравилась история. Конечно, у меня были вопросы по поводу проблем за связь со студенткой. Ну да пусть, предположим, есть такой ВУЗ. И девочка-второкурсница ведет себя как подросток в пуберантный период, и главный герой не на 26 лет. Но всеравно, мне понравилось. Автор очень трепетно описывает развитие отношений. Конечно, тут нет подробного описания сцен секса - кто кому и куда, тем не менее, эротика есть и есть страсть. А остальное каждый додумает сам.

  • Венка о книге: Алекс Хилл - Я бы тебя не загадала
    Слушайте, ну, это история, котороя захватывает и не отпускает, пока ты не прочтёшь последнее предложение. Всё чтение это какие-то эмоциональные качели , погружаешься с головой просто.
    Противоречивые герои , которые попадают в самое сердце. И разрывают его )
    Бегу за второй частью , это ещё не конец.. я надеюсь.

читать все отзывы



Человек синоним зла или ломаем стереотипы
Елена Шевцова
Человек синоним зла или ломаем стереотипы - Елена Шевцова

купитьчитать
Умри, Белла
Нэм Иртэк
Умри, Белла - Нэм Иртэк

купитьчитать
Из пешек в дамки
Мария Киселева
Из пешек в дамки - Мария Киселева

купитьчитать
Два лишних сантиметра
Ана Гран
Два лишних сантиметра - Ана Гран

купитьчитать
Пробуя жизнь на вкус
Анетта Политова
Пробуя жизнь на вкус - Анетта Политова

купитьчитать
Потеряшка
Марина Мороз
Потеряшка - Марина Мороз

купитьчитать
Ты будешь мой, или ошибка купидона
Натали Романова
Ты будешь мой, или ошибка купидона - Натали Романова

купитьчитать
Мое Крылатое (Не)счастье
Ольга Кандела, Лина Алфеева
Мое Крылатое (Не)счастье - Ольга Кандела, Лина Алфеева

купитьчитать
Руководство по обольщению Темного Императора
Елена Лисавчук
Руководство по обольщению Темного Императора - Елена Лисавчук

купитьчитать
Вслед за радугой. Аква. Юг
Наталья Колесова
Вслед за радугой. Аква. Юг - Наталья Колесова

купитьчитать

    
 

© www.litlib.net 2009-2021г.    LitLib.net - собери свою библиотеку.