Библиотека java книг - на главную
Авторов: 53122
Книг: 130357
Поиск по сайту:
Войти
Логин:

Пароль:

регистрация  :  забыли пароль?
 
Жанры:
 


     Реклама:     
     

Читать онлайн книгу «Зерно»

    
размер шрифта:AAA

Окрема подяка від автора — продюсерам книги
Вірі Черниш та Сергію Бакумі

Бакума Микола
Золотий маг

Книга 1
Зерно

Людині наснився сон. За прилавком в магазині замість продавця стояв Господь.
— Боже! Це ти?
— Так, Я, — відповів Бог.
— А що у Тебе можна купити?
— Все, — була відповідь.
— Тоді мені б хотілося здоров’я, щастя, любові, успіху та багато грошей.
Бог посміхнувся і пішов за замовленим товаром. Незабаром Він повернувся з невеликою картонною коробочкою.
— Це все?! — вигукнув чоловік.
— Так, — відповів спокійно Бог. — Хіба ти не знав, що у Мене продаються тільки зерна?
Притча

* * *

Думки почали плутатися. Подіяло лікувальне зілля, яке йому дали. Нік насилу озирнувся навкруги. Палату госпіталю магічної Школи наповнювала нічна темрява, що де-не-де розривалася невеликими колами світла від палаючих масляних ламп. Біль у плечі потроху стихав. Поруч з ним, на зсунутих ліжках, лежав поранений демон. Він руками підтримував живіт. На білих бинтах з’явилися червоні плями крові, проте, незважаючи на біль, він про щось голосно сперечався з Хранителем. Нік чув слова, але зрозуміти їх вже не міг. На підлозі, в центрі пентаграми, лежав мертвий маг із розірваним горлом. Як же багато всього сталося! А лише півроку тому про таке Нік міг хіба що прочитати в кумедних фантастичних книжках. Очі злипалися. Зілля вступало в свої права. Втомлений від останніх подій мозок видавав за сон картинки з такого спокійного недалекого минулого.

Глава 1

Теплий травневий вечір непомітно здавався ночі. Зручно вмостившись на дивані з шматком піци в руці, Нік втупився в телевізор, механічно клацаючи пультом, перемикаючи канали. Картинки, наче в калейдоскопі, бігали, скакали, накладалися, змінюючи одна одну. Він вже не раз прокрутив не зупиняючись всі канали. Думки бігали десь далеко, а палець все натискав і натискав кнопку. Останній місяць весь час щось ніби муляло, шкребло його в середині, не знаходячи виходу. Постійні чудернацькі думки про сенс свого існування не давали спокійно насолоджуватися ні життям, ні роботою. Може, це початок кризи середнього віку, мимоволі припускав він. Дурнувате питання «Що ж він зміг досягти в свої сорок років?» дратувало. Але навіть перебільшення своїх заслуг малювало досить сумну та жалюгідну картину.
Так, йому вже набігло сорок. Єдиним його справжнім досягненням були діти. Син і донька. Та й ті не жили з ним. Він рано став батьком. Діти вирости і розбіглися. Син мешкав окремо зі своєю дівчиною. А донька — з колишньою дружиною в іншому місті. Навчалася в університеті. З дружиною вже два роки як розлучився. Розійшлися тихо, напевно, втомилися один від одного. Залишилася тільки робота. З цим йому пощастило. Хоча шлях до цієї роботи був довгим і заплутаним, та зараз він займався тим, що приносило втіху і задоволення, а також непогані гроші. Працював він журналістом у відомій і популярній газеті. Навіть доріс до своєї рубрики. У щоденному номері видання друкували його короткі статті про всілякі паранормальні явища. А в щотижневому розширеному випуску у нього була ціла сторінка, присвячена цій темі. Його ще змолоду вабило всяке таке незвичайне, що виходить за рамки загальноприйнятого. Він навіть навчався на курсах екстрасенсів. Але екстрасенс з нього не вийшов, хоча він дуже серйозно до цього ставився і навіть успішно склав іспити. Зрозумівши, що лікувати людей і розплутувати загадкові історії у нього не вийде, він ревно взявся читати про це, збирати інформацію і пропагувати все, що було прийнято називати екстрасенсорним. Потім успіхи Ніка на цьому поприщі помітили в газеті, запропонувавши посаду журналіста — висвітлювати теми, які його так цікавили. Виявилося, що це була не лише одного його пристрасть. Якийсь незвичайний потяг людей до цієї закритої і містичної теми зробили Ніка популярним у специфічних колах і потрібним для газети. Тому що люди писали до редакції і вимагали матеріалів на цю тему. За час роботи Нік потоваришував з безліччю неординарних особистостей. Дехто з них справді мали феноменальні властивості і були справжніми екстрасенсами, магами, цілителями. А у декотрих були дуже великі амбіції і багата фантазія. Зустрічалося чимало шарлатанів та пройдисвітів, ну і куди ж подітися від міських божевільних. Кожного разу, коли він друкував свої статті, ті писали, дзвонили, вдиралися в офіс газети, проклинали, залякували, наврочували. Чого тільки не робили! Він боявся і весь час ходив до тих своїх знайомих екстрасенсів, які таки мали реальні здібності. Вони кожен раз, оглядаючи його, з подивом зазначали, що ніяка потойбічна зараза до нього не причепилася. Чи прокльони були слабенькі, чи то з часом він обріс імунітетом до таких дій… Хоча сам Нік глибоко в душі вважав себе екстрасенсом і такий захист приписував своїм талантам і здібностям. Правда, всі знайомі екстрасенси стверджували, що у нього немає ні грама таких здібностей. Але хто ж добровільно погодиться з цим?
Знайоме обличчя на екрані телевізора вирвало його з заціпеніння і спогадів. Палець сам по собі перестав натискати кнопку, зупинивши мерехтіння картинок. Це була знана карпатська цілителька. Півроку тому Нік брав у неї інтерв’ю після її участі в програмі «Битва екстрасенсів». Але тоді нічого особливого в ній не помітив. Екстрасенс середньої руки. Не без таланту. Єдине, що його тоді зацікавило, — це природна магія, якою вона користувалася. Не так багато залишилося людей, які таким займалися. Він неуважно слідкував за інтерв’ю з нею, відкушуючи вже охололу піцу. Все, що ця жінка говорила, не було для нього новиною. Вона розповідала про свою магію, дитинство, теперішнє її життя, про свого наставника з магії. І тут Ніка щось ніби «зачепило». В інтерв’ю з ним вона ніяк не хотіла розповідати про мага, що її навчав, а тут розказала. Було розтоптану його професійну гідність. Зі злості він вимкнув телевізор і безглуздо дивився у вікно на нічне місто. У голові весь час крутилося ім’я старої мольфарки — Ліна.
Ранок потішив яскравим сонцем, витягаючи сплячого Ніка зі сну. Він нарешті відкрив очі і одразу прикрив їх від сонячних променів. Настрій був гарним, він добре виспався і, що дивно, зовсім не пам’ятав свого сну. Навіть не зміг пригадати, а чи снилося йому хоч що-небудь. Всі останні роки він бачив яскраві різноманітні сновидіння. Сни-пригоди. Якби Нік не був таким ледачим і записав хоч частину з них, уже давно міг би й на книжку назбирати. А тут ніч без сновидінь! Зате виспався. Швидко вмившись і привівши себе до ладу, так і не поснідавши, поїхав на роботу. Він любив свою роботу. Вона давала можливість копирсатися в загадках, знайомитися із цікавими людьми та, найголовніше, лінуватися. Матеріалу було багато, і можна було занадто не напружуватися зі статтями. Та й зараз особливої потреби їхати в редакцію не було, але він звик. На роботі йому було цікавіше займатися лінощами.
Він дістався до свого робочого місця, але працювати все одно не хотілося. Нік ще півгодини чистив свої електронні поштовики, читав новини в інеті, зазирнув одним оком на пару сайтів знайомств, але натхнення так і не з’явилося. Він взявся читати пошту, яку принесли зранку. Листів було не дуже багато. Парочка від його підопічних. З десяток від неадекватних, які вважали себе могутніми магами і екстрасенсами й категорично вимагали, щоб він взяв у них інтерв’ю. П’ять від вдячних читачів і, мабуть, усе. Журналіст зазирнув у свій щоденник, щоб подивитися, коли у нього найближчі терміни здачі матеріалів. Виявилося, що як мінімум на тиждень вперед він закрив щоденні випуски і на два тижні — щотижневі. Можна було продовжувати нічого не робити. Але було нудно. Ігри не гралися, музика не слухалася, а дивитися зранку фільми не хотілося. Нік вирішив розпланувати, що писатиме в наступних номерах. Коротких матеріалів для щоденних випусків в чернетках виявилося ще на тиждень. Тому їх можна поки не доробляти, а подумати, що написати у великий щотижневий номер. Він почав перебирати в картотеці фотографії своїх знайомих екстрасенсів. Дуже часто, коли нічого путнього не лізло в голову, виручали інтерв’ю з ними. Гортаючи фотографії, він зупинився на фото цілительки Галини, інтерв’ю з якою вчора бачив по телевізору. І тут якась колюча думка почала бігати в голові і наполегливо проситися назовні. Так, вона вчора згадувала свою вчительку. Як її там звали? Мольфарка Лена, Луна, а ні — Ліна. Точно — мольфарка Ліна! Дивно — Нік ніколи раніше не чув цього імені, хоча багато спілкувався з карпатськими цілителями і магами. «А що, якби знайти її і поговорити? Цікавий матеріал може вийти», — подумав він. На зворотному боці фото Галини знайшов її телефон. Зручно, коли весь час забуваєш, але вчасно записуєш контакти.
Витративши півгодини на лестощі та похвали, а потім на погрози про суспільне забуття, Нік все-таки випитав у Галини адресу мольфарки. «Ну ось, пів справи зроблено!» — подумав він. Залишилося «вибити» у шефа відрядження і можна на пару днів піти у відпустку з відпочинком у Карпатах.
На диво, керівництво було в гарному настрої і швидко підписали всі документи на відрядження, здивувавшись тільки його терміном. Шеф явно здогадався, що журналіст вирішив собі за рахунок редакції влаштувати невеличку відпустку, але сильно сперечатися не став. Після обіцянок Ніка зробити чудовий матеріал, на багато сторінок, здався. Витративши ще декілька годин в редакції на підготовку, поїхав додому, щоб зібрати речі, і ввечері прибув на вокзал якраз перед відправленням потяга. Усередині відчувалося наростаюче почуття очікування чогось незвичайного. Так було завжди перед цікавими розслідуваннями або інтерв’ю. Попереду чекав тиждень відпочинку і трохи приємної роботи.
Потяг прибув на кінцеву станцію. Яскраве травневе, майже літнє, сонце заливало все теплом і фарбами. З довгої змії десятка вагонів з’явилися похмурі невиспані обличчя пасажирів. Нік зіскочив на перон і підставив неголене, але задоволене обличчя під ранкове сонце. Йому подобалося їздити в потягах. У них він спокійно міг залізти на верхню полицю і читати, поки очі не починали злипатися. Головне, щоб у купе ніхто багато не базікав і не хропів. Цього разу йому пощастило — в купе були тільки дві милі пані середнього віку, які не проявляли великого бажання розмовляти, що саме по собі дивно та приємно, ну і, звичайно ж, вони не хропіли. Тож Нік встиг прочитати майже повністю книжку і непогано виспатися.
Місто — а це був один з обласних центрів в Карпатах — журналіст знав добре. Він багато разів бував тут, встиг вивчити його і навіть трохи закохатися. Хоча великого знання місцевості сьогодні йому і не потрібно. Прямо біля залізничного вокзалу був вокзал автобусний, де треба було лишень відшукати транспорт у потрібне село. Звичайно, Нік, як столична балувана цяця, міг дозволити собі поїхати на таксі, тим більше за рахунок редакції, а міг подзвонити одному з багатьох знайомих екстрасенсів, що жили в цьому місті, і вони б із задоволенням відвезли його до пункту призначення. Але він не хотів піднімати галасу в місцевій магічній тусовці своїм прибуттям. Тут одному скажи, що приїхав, — і весь відпочинок перетвориться на суцільні бесіди з «підопічними», безперервні банкети та знайомства. Нік на цей раз хотів тихо відпочити від міської метушні і насолодитися самотністю. Він вирішив їхати на автобусі. І роздивитися трохи, і з людьми побалакати. Може, вони щось цікаве розкажуть про таємничу мольфарку.
Знайшовши відповідну касу і купивши квиток в потрібне йому село, прилаштувався до черги, що чекала на автобус. Позаду нього стояв колоритний дідуган, і Нік не витримав.
— Доброго ранку! — привітався журналіст. Дід якось дивно подивився на нього, як на привида, але, поміркувавши, відповів:
— Здоров будь і ти, чоловіче!
— Діду, я ось їду в село Граничне. А ви часом не знаєте, чому воно так називається? Начебто кордону немає поблизу.
— Чого ж не знати? Звичайно, знаю. Я ж сам із цього села. Народився, виріс, все життя прожив та й помру там. Ось діти поїхали, залишили нас удвох із бабою, а нам куди їхати? Тут жити лишилося пару років. Так що біля батьків мене із старою поховають.
— Та ви, діду, ще всіх нас переживете. Он скільки довгожителів у Карпатах! Свіже повітря, гарна вода, смачна їжа. До ста років бігати вам, як мінімум.
— Ой, та тут хоч би рік ще протягти. Важко жити на селі. Працюєш, як коняка, кожен день. Спину розігнути вже насилу можу. А бабця моя ще бігає. Не кожен молодий за нею вженеться. То що ти там питав у мене?
— Та питав, село чому так дивно називається.
— А, село чому так називається? Так відомо чому. Вважай, на кордоні стоїть село. За ним відразу гори починаються. Дороги немає. Проїхати далі нікуди. Ось, значить, і граничне між людьми і горами. А що кордону немає, то ти не знаєш просто. Там у нас різні кордони були: і з поляками, і з Австро-Угорщиною. А ти чому до нас в село прямуєш?
— Та по роботі. Журналіст я. Їду про вашу мешканку писати.
— Це про кого ж?
— Кажуть, у вас мольфарка живе. Ось до неї хочу потрапити. Інтерв’ю взяти.
— Що, кажеш, взяти?
— Ну, поговорити з нею. А потім про неї статтю в газеті напишу. Правда, ще пару днів хочу відпочити. Знайдеться у вас в селі місце, щоб переночувати?
— А чому не знайдеться? Хат багато в селі. Раніше село знатне було, велике. А зараз молоді багато повтікало у міста, тож у людей старих місця в хатах вистачає. А хочеш, можеш у мене зупинитися. Правда, бабця моя може лаятися. Не любить вона чужих.
— Я спочатку хочу до мольфарки потрапити, а там — як вийде. Може, вона мене вижене відразу, так і нема чого мені в селі вашому робити. Поїду назад.
— Та вона така. Вона вигнати може. Сувора. Хоча добра. Коли допомогти треба, ніколи не відмовляє. І грошей не бере за це.
— А ви, діду, були у неї?
— А чого ж не бути? Був, звичайно, і не раз. То з хворобами якими. То у мене, то у баби моєї. А то допомагав дещо по господарству.
— Гей, Василю, ти що, на старість зовсім розум втратив? — у розмову встряла огрядна жінка. Вона встала між Ніком і дідом, всім своїм виглядом даючи зрозуміти, що розмову закінчено. — Ти що це тут верзеш? Нема чого всіляким заїжджим все розповідати.
— Ну що ти, Маріє! Я ж нічого не казав. Ось чоловік запитав про село наше.
Дід Василь зніяковів, втягнув плечі й відвернувся. Було видно, що він із задоволенням розповідав би без кінця, але щось не дозволяло йому.
— Маріє, ну чому ви накинулися на діда? Я ж нічого забороненого не питаю. Я журналіст із Києва. Хотів тільки про село ваше дізнатися більше, — Нік намагався виправити незручну ситуацію і врятувати репутацію діда Василя.
Марія проігнорувала його слова, розвернулася і стала у хвіст черги. Кругом почала зростати якась напруженість і незручність. Добре, що в цей час під’їхав на посадку автобус, всі похапали сумки й побігли штурмувати сидячі місця. Народу в автобус набилося чимало. Нік спочатку хотів зайняти завойоване сидяче місце, але потім все-таки дурне виховання взяло гору і він поступився. Стояти було дуже незручно. Суцільні сумки і кошики тиснули на ноги. Чиїсь лікті весь час намагалися вправити хребет у зворотний бік, а від чоловіка, що стояв попереду, так несло перегаром, що до кінця поїздки Нік відчув, що починає хмеліти. Добре, що через пару зупинок частина людей вийшла і можна було змінити положення. А ще через десять хвилин так і взагалі звільнилися сидячі місця і життя почало налагоджуватися. Навколо залишилися тільки люди, які їхали в село Граничне. Вони якось підозріло поглядали на журналіста, тикали в нього пальцями і про щось перешіптувалися. Складалося враження, що вони всі знають якусь таємницю, а Нік — це шпигун, який хоче її розгадати, їхати залишалося ще трохи, і він задивився у вікно. За склом відкривалися фантастичні пейзажі передгір’я Карпат. Починали виднітися гори, вкриті лісами, деякі вершини впиралися в небо, хоча насправді вони не такі вже й високі, але коли наближаєшся до гір, все здається незрівнянно більшим. Дорога пробігала в невеликих, поки що, ущелинах між високими пагорбами. Паралельно шляхові текла невелика річка, яка весь час намагалася забрати шматок дороги. Хоча подекуди їй це успішно вдавалося, тоді автобус зменшував швидкість і тулився до протилежного боку дороги, щоб не звалитися в річку. Замилувавшись пейзажами навколо, Нік не помітив, як до нього підсіла та сварлива тітка, що так грубо перервала його бесіду з дідом Василем на вокзалі. Вона нахабно штовхнула його в бік, щоб звернути на себе увагу. Він від несподіванки ледь не схопився з місця, але стримався і навіть зміг вичавити жалюгідну посмішку у відповідь.
— Ну, кажи, чого ти до нас їдеш? — з якоюсь злістю запитала його Марія.
— Так я вже казав. Я журналіст з київської газети, їду до вас, щоб поговорити з мольфаркою Ліною, — Нік дістав з кишені своє журналістське посвідчення і простягнув жінці.
— Ну, і що з того, що журналіст! Нічого тобі робити у нашому селі!
— Давайте я сам буду вирішувати, що мені треба робити, а що ні, — почав злитися Нік. — У вас там що, підпільний ядерний завод, що ви всі так на мене напали?
— Ніяких заводів у нас немає. Просто не любимо, коли чужі приїжджають. Тим більше до Ліни. Вона гнівається. А ми її любимо і оберігаємо.
— Так що ж, я її ображати буду?! Навпаки, їду до неї з усією повагою. Просто цікаво. Це ж моя робота. Розповідати всім про таких чудових і неординарних людей.
— Так ми якраз і не хочемо, щоб всі про неї знали. Будуть натовпами приїжджати до Ліни. Нам її берегти для себе треба.
— Ну, от ви дивні! Значить, як вам — то потрібно допомагати, а як іншим людям — так ні. Та ви хоч знаєте, скільки людей потребує її допомоги! У них ніякої надії не залишилося. Тільки на таких сильних екстрасенсів, як мольфарка Ліна.
— Та ми розуміємо. Але не зможе вона всіх прийняти. Важко їй. Ось помічниця у неї є. Учениця. От коли стане сильною мольфаркою, тоді нехай і приїжджають люди.
— Ну чого ми зараз сперечаємося? Дід Василь казав, що вона ще може мене і не прийняти. А якщо і прийме, то обіцяю, що нікому не скажу назву села. Я ж розумію, скільки тисяч людей прибіжать відразу до неї за допомогою. Ну то як, домовилися?
— Якщо так, то можливо. Хоча думаю, що прожене вона тебе. Або не буде розмовляти.
— Не буде, так хоч просто відпочину у вас тиждень. Можна?
— Ну, якщо відпочити, то чому не можна? Місця у нас дуже красиві.
За цією бесідою пролетів час, і автобус з важким риком на підйомах таки доліз до центра села і безсило зупинився на кінцевій зупинці. Люди похапали свої речі і почали виходити з автобуса, всі як один підозріло поглядаючи на Ніка. Але здавалося, що агресії в їхніх очах стало менше. Видно, ця Марія авторитет у них. Раз вона дала добро — то й інші розслабилися.
— А як же мені знайти Ліну і добратися до неї?
— Зачекай тут хвилин двадцять, — відповіла Марія. — Я зараз зателефоную до Михайла, він тебе відвезе. Сподіваюся, що він дома і швидко приїде.
Нік вийшов на вулицю, сів на сходинки магазину і почав розглядатися. Нічого особливого не було. Звичайне карпатське село. Велика школа навпроти. Ошатні, гарні, доглянуті цегляні будиночки. Хати стояли біля дороги, а одразу за ними вже піднімалися пагорби, а ще далі видно було гори, на вершинах яких, незважаючи на травень місяць, все ще лежав сніг. Нік дивився навколо і не міг відірвати погляд. Сонце піднімалося з-за гір і заливало все навкруги.
— Е-гей, це ви до Ліни зібралися? — низький чоловічий голос вивів його із заціпеніння. — Гей, я кому кажу?!
— Пробачте. Задивився я на гори. Красиво дуже.
— І що там красивого? Гори, як гори.
— А, Михайле, ти вже приїхав? — підійшла Марія.
— Та що там їхати? — прогудів у відповідь Михайло. — Я якраз до лісу збирався. Віз готовий був. Ну, що там треба?
— Та ось відвези журналіста столичного до Ліни. І зачекай його. А то вона вижене його відразу, так щоб людина ногами в таку далечінь не пхалася, привезеш назад.
— Ну все, день пропав, — зажурився Михайло. — От коли мені в ліс за колодами їхати?!
— Михайле! Людина зі столиці їхала. Не йти ж йому пішки до неї. Ти ж знаєш, що Ліна такого не потерпить. Та й заплатити він погодився.
— Ну, якщо заплатить, то повезу, — перевізник повернувся до Ніка і вже більш мирно сказав: — Ну, то збирайтеся, чи що. Їхати треба. Сонце скоро жарити почне — важко буде.
Нік підхопив свою сумку і поліз на воза. Досвіду такого у нього було мало. А чоловік і Марія стояли і поблажливо посміхалися, спостерігаючи, як столичний франт влаштовується на возі. Сівши і кинувши на сіно, яким було вистелено дно воза, речі, столичний гість приготувався до не дуже приємної подорожі.
Вони від’їхали від магазину. Поки їхали по селу і дорога була асфальтована, ще можна було терпіти. Але як тільки виїхали за село і дорога перетворилася на напрям, почалися муки. Дерев’яна лава, кинута поперек воза, «приємно» заміняла всі новомодні зручності автомобіля — і ресори, і амортизатори. Так що вже через п’ять хвилин Нік насилу утримував відбитий зад на лаві.
— Михайле, а довго нам ось так стрибати по всіх каменюках? Невже не можна було автомобілем поїхати?
— Та ні, машиною не можна. Ліна цього страшно не любить. Та й не проїде машина. Тільки возом і можливо. І то не до кінця.
— Що значить не до кінця? То мені ще й пішки доведеться йти?
— Ну, там недалеко. Як під’їдемо, я вам покажу.
— Так а що там, дороги зовсім немає?
— Дорога то є, але не можна до кінця по ній їхати. Тільки коли біда, або зовсім хворий, що не може ходити. А так треба самим. Ногами.
— Ну, точно партизани якісь. Секретність, доїхати не можна, та ще й вигнати можуть. І для чого я взагалі придумав собі цей «геморой»?!
Михайло нічого не відповів на це скиглення. Дорога круто піднімалася вгору у прірві між двома передгір’ями. Напевно, її ще вода в доісторичні часи проклала. По обидва боки шляху йшли вгору пагорби, порослі молодою зеленіючою травою, що плавно переходила в ліс. Вони добиралися вже майже годину. І коли виїхали на верх чергового пагорба, перед ними відкрилася фантастична картина. Величезна галявина, з усіх боків оточена лісом, а в її кінці, там, де зелена трава переходила в ліс, стояв будинок. Нік очікував побачити перекошену стару хатинку, в якій, на його думку, і повинна була жити найстаріша і могутня мольфарка. Як же він здивувався, коли перед ним, хай і далеко, але виріс гарний і сучасний дерев’яний двоповерховий будинок.
— Нічого собі живуть маги у вас! — не зміг стримати подиву Нік.
— Так, будинок красивий вийшов, — відповів Михайло. Було видно, що і він доклав до цього руку. У його словах відчувалася гордість за добре зроблену роботу.
— Все село будувало. Ми ж усі їй вдячні. Майже в кожній сім’ї є хтось, кого вона вилікувала, врятувала або поставила на ноги. Ось всі й вирішили зробити їй такий подарунок. А до цього тут стояв старий будинок на дві кімнати. В одній вона приймала людей і лікувала, а в другій спала. Навіть кухні не було. Вона бігала в сарай, там і їжу готувала, і трави лікувальні заварювала.
— І що, вона одна живе у такому великому будинку?
— Ні. У неї часто учні жили. А зараз там весь час мешкають Іван з Галиною. Допомагають їй по господарству. Самій їй вже важко стало. А вона їм доньку врятувала. Кажуть, рак у доньки був. Помирати вже зібралася, але порадили їй до Ліни приїхати. Довго вона з нею мучилася. Десь зо два місяці доглядала. Але повністю вилікувала. Донька в місто виїхала і там з чоловіком і дітьми живе, а Іван та Галина в знак подяки тепер з Ліною живуть. Все для неї роблять. І дівча молоденьке живе у цілительки зараз. Подейкують, що учениця славна, замість Ліни потім буде. Нетутешня. Сирота. Мамку привозила до Ліни. Але пізно. Не змогла їй допомогти. Померла. А дівчисько, видно, талант мала, що Ліна її в учениці взяла. Вже два роки як вчиться.
Поки Михайло розповідав, вони доїхали до середини галявини. Будинок було вже добре видно. І зараз він виглядав ще кращим. Дорога розсікала навпіл галявину і було помітно, що впирається вона прямо у ворота і нікуди більше не веде. Якраз посеред галявини з обох боків дороги росли два величезних дуби, утворюючи ніби арку над дорогою. Дивно, і звідки тут виросли два дуби серед поля? Михайло доїхав до дерев і зупинився.
— Ну все, злазь — приїхали, — сказав Михайло, зіскочивши на землю.
— Слухай, а чому далі не можна? — запитав Нік. — Адже ні воріт, ні огорожі немає. Та й до двору метрів сто залишилося.
— Не можна, і все. Такі правила. А порушиш — біда буде. Он, глянь на узлісся.
Гість обернувся в той бік, куди показував Михайло, і йому відібрало мову. Десь за п’ятдесят метрів від них, на кордоні між галявиною і лісом, стояли два величезних вовки. Він спочатку подумав, що це собаки, але, придивившись, зрозумів, що це все-таки вовки. І стало лячно. І вже зовсім не хотілося йти далі.
— А-а-а як же я піду сам далі? — злякано запитав Нік. — Вони ж мене наздоженуть.
— Не наздоженуть. Вони вартують. Не сходь з дороги. І найголовніше, якщо вона не прийме і відправить назад, не сперечайся, а відразу повертайся. Будеш сперечатися або якщо Ліна відчує небезпеку, сірі будуть через хвилину. Я тебе тут почекаю. Мені далі не можна.
— Михайле, а, може, передзвонити їй? Домовитися спочатку. Все-таки не по таку екзотику я сюди їхав.
— Не бійся. Нічого не буде. Просто коли не впустить тебе, тоді одразу назад. А так нічого не станеться. І сумку не бери із собою. Якщо все добре, потім забереш, а ні — то легше повертатися буде.
— Дякую тобі, Михайле. Піду спробую. Я стільки всього бачив, але в такій ситуації вперше в житті.
Нік дістав із кишені гаманця, відрахував Михайлові обумовлену суму і нерішуче пішов у напрямку до будинку. Озираючись у бік лісу, де нерухомо стояли два вовки, він наблизився до двору. Будинок і двір оточував невисокий дерев’яний паркан. Швидше за все, він ні від чого не захищав, а просто відділяв галявину від двору. Ворота були відчинені. На одній із ворітниць сидів ворон і пильно спостерігав за Ніком. «Мабуть стереже», — подумав журналіст. Ніби на підтвердження ворон голосно каркнув, кивнув головою і полетів у двір. Нік сіпнувся, злякавшись воронячого каркання, і зупинився. Все менше й менше йому хотілося заходити у ці ворота.
— Ну, що став? Проходь, раз прийшов, — невидимий чоловічий голос через ворота налякав Ніка ще більше, ніж каркання ворона.
— Ти ж не біля воріт стояти прийшов, — додав чоловік, з’являючись із-за воріт. Йому було років п’ятдесят. Він був міцним і хоч не таким високим, як Нік, але здавався сильним.
— А ви Іван? — здогадався гість.
— Ну ось, вже все розпатякав Михайло. Ох, і задам я йому прочуханки!
— Не треба. Це моя допитливість. Він просто трохи розповів про вас.
— Гаразд. Все одно вилаю. Пішли в будинок, чого тут стояти.
Нік нерішуче увійшов до двору. І здивувався ще більше. Будинок і подвір’я нагадували житло якогось не надто багатого мільйонера, поціновувача краси. У дворі було розбито чудові клумби. Доріжки викладено гарною плиткою. Дерева, правда, були як зі звичайного саду: яблуні, груші, вишні та інші. Всі вони вже зеленіли, а деякі красиво цвіли. Перед входом зроблена гарна веранда із різьбленими поручнями і плетеними меблями. Над верандою — відкрита тераса другого поверху. Ну точно будинок охочого до прекрасного багатія, а не карпатської цілительки. Це ж як треба було догодити жителям села, щоб вони зробили таку красу? Це ж і грошей чималих коштувало. Нік не встиг порахувати в голові, скільки ж грошей на все це треба, як на ходу налетів на Івана, який зупинився відкрити двері. Іван повернувся і пильно подивився на відвідувача. Спочатку погрозливо, а потім як на міського божевільного. Відступив крок назад і пропустив гостя у будинок. Сам заходити не став, а тільки закрив двері. Нік обережно зробив пару кроків, пройшовши в передпокій. Праворуч від нього були двері в іншу кімнату, попереду — великі скляні двері, що вели до зали. Він нерішуче завмер, не знаючи, що робити.
Страницы:

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35





Новинки книг:
 
в блогах
 

Отзывы:
  • irina24 о книге: Эмилия Грант - Мой лучший препод
    Книга не плоха. Конечно ничего особенно нового здесь нет. Эта не первая книга с таким сюжетом, где девушка влюбляется в друга брата, а брат против.Я вот столько таких прочитала и не могу понять: почему брат против? Вот у меня в жизни была такая же история: я в скажем так юности тоже встречалась с лучшим другом своего старшего брата и мой брат наоборот был рад этому факту. Что его сестрёнка встречается с его другом - с человеком которому он может доверять, а не с каким-то левым утырком(слова моего брата). Так воя я и думаю почему в таких историях брат всегда против, еще не одна не попадалась где был бы за.


  • 45wq@mail.ru о книге: Ева Никольская - Зачарованный город N
    Прочитала третью часть,всё больше не смогла,это какой то махровый депресняк...

  • primarhios о книге: Александр Соболев - Перезапись
    АЛександр Соболев:
    Продолжение будет. Я уже выкладываю по частям на Автор Тодей

  • Росич о книге: Константин Беличенко - Помещик. Книга 2 [СИ]
    Книга мне понравилась жалко нет продолжения, я бы с удовольствием прочитал его. По поводу написания хатуль мадан написал правильно. Но автору нужно написать продолжение.

  • Hanna56 о книге: Элиз Холгер - Истинная. Три мужа для принцессы
    Эта книга заставила посмеяться. По моему, Автор писала её в хорошем подпитии, или покурив что нибудь весёленькое.
    Зделать Ггероиню истинной для трех мужиков, ну а почему бы и не для десяти. Где три,там и шесть и десят?
    А что стоят перлы, когда Ггероиня попала в другой мир. Она посмотрела на небо и увидела голубое небо с белыми облаками и на нем две луны. Почему вдруг луны днем? Дальше выбравшись из соленого озера Ггероиня идет мыться в водопад- пресный!Который,как я понимаю впадает в это соленое озеро.
    Помывшись Ггероиня разложила обежду сушиться под солнцем(так и написано), хотя временной промежуток между озером и водопадом от силы час. Когда она была в озере,на небе было две луны. Вышла из озера, помылась в водопаде, уже на небе солнце.
    Короче бред и сексуальные фантазии.

читать все отзывы




    
 

© www.litlib.net 2009-2020г.    LitLib.net - собери свою библиотеку.